Знамена для прапороносця

17.05.2005
Знамена для прапороносця

На могилi героя. (Фото Петра КОНДРАЧУКА, «Сiльськi вiстi».)

      Олексій Берест воював з 22 червня 1941 року. Всі 1418 днів і ночей. Але його шлях до Правди й визнання виявився набагато довшим від шляху до рейхстагу. Як писала «УМ» у номері від 12 травня, нарешті історичну справедливість відновлено: Президент України присвоїв звання Героя України та нагородив орденом «Золота зірка» (посмертно) лейтенанта Олексія Береста, який брав участь у Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом. А нещодавно на могилі українця побувала неофіційна делегація з України: спiввiтчизники привезли на могилу землю з рідної Берестові Горяйстівки та копію Прапора Перемоги і наш український стяг.

      Організувала цю поїздку редакція «Сільських вістей». Матеріал у цій газеті, що був надрукований 28 квітня, і став вирішальним у долі героя. Після його виходу до редакції зателефонував Президент Ющенко і повідомив, що підпише наказ про нагородження Береста Зіркою Героя.

      Автор публiкацiї журналiст  Микола Мотренко, людина унікальна й великий український патріот. Вперше про Береста Мотренко почув у 1969 році. Він, тоді вже студент останнього курсу факультету журналістики Київського університету, шукав тему для дипломної роботи. Особливо тоді цінувалися роботи про Леніна, а Микола Мотренко достеменно знав, що з Горяйстівки Охтирського району  на Сумщині, в 1918 році прямо до вождя світового пролетаріату потрапили ходаки. От студент і навідався в село, щоб знайти родичів тих людей. Однак самі горяйстівці до чергової ленініани поставилися прохолодно. Порадили перемінити тему на подвиг іншого їхнього земляка — Олексія Береста, який встановлював Прапор Перемоги.

      Тепер уже настав час для мотренкового скепсису. Мовляв — він же сліду в історії не залишив, бо про нього ніхто не згадує. Однак почав наводити довідки. Тепер себе картає за той скептицизм, бо за той рік, поки йому прояснилася справжня картина останніх днів війни, Олексій Берест загинув, і особисто вони так і не зустрілися. Відтак 35 років свого життя Микола Мотренко присвятив пошуку документів і фактів, які доводять, що третьою людиною, яка встановлювала Прапор Перемоги на рейхстагові, був саме Олексій Берест.

      Зрештою, тепер нагородні документи на Олексія Береста у секретаріат Президента подавали на підставі архіву Миколи Мотренка.

      ...Селище Алєксандровка — це тепер уже околиця Ростова, яка ще за традицією зберігає свою назву. Саме тут, на в'їзді в місто з боку найближчого до України митного переходу, в листопаді 1970 року поховали трагічно загиблого бригадира «Ростсільмашу», нашого земляка, учасника встановлення Прапора Перемоги над рейхстагом Олексія Береста. Загинув він, нагадаю, рятуючи з-під коліс електрички розгублену маленьку дівчинку, яка раптово опинилася на рейках. Бачило це багато людей, однак рятувати її, поставивши на перон власного онука, кинувся саме Олексій Берест...

      Його могила — перша від входу на закрите в 70-х роках кладовище, яке тут називають вірменським. А Олексій Прокопович потрапив сюди тому, що зовсім поруч його завод. На доглянутій могилі — скромний обеліск, навколо — висока огорожа.

      О дев'ятій ранку побачити когось на могилі ми не сподівалися. Однак зустріли кількох людей. (Також напередодні могилу відвідав консул України Петро Андрієнко і поклав вінок). Вдаючи із себе випадкових перехожих, почали цікавитися, хто тут похований.

      — Це чоловік, якого обійшла правда, — сказав Михайло Волков. — Він з Кантарією і Єгоровим встановлював прапор, але його прізвище викреслили.

      Згодом з'ясовуємо, що Михайло Волков працював у бригаді Олексія Береста й на його могилу приходить кожного 9 Травня й ходитиме, сказав, до кінця своїх днів.

      А Федір Хачиков розповідає про інше. Він жив в одному будинку з Берестами.

      — На час його смерті мені було років двадцять, — пояснив. — Тоді всі наші газети написали, як він загинув. А на його похорон, який був сьомого листопада, з'їхалися ті люди, які йшли в перших рядах на парадах Перемоги. Я їх усіх на власні очі побачив і тепер стараюся разом з дружиною у День Перемоги сюди навідатися, бо мої діди в інших воєнних могилах далеко поховані.

      Забігає на кладовище ще один чоловік. Тримає в руці прозорий пакет з пляшкою, гранчаком і шматочком чорного хліба. Досадливо махає вільною рукою: «Не встиг. Думав, буду першим».

      Цей чоловік — Михайло Будагян. Живе поблизу. Коли вчився у школі, мав тимурівське доручення доглядати за могилою. Тепер щороку раніше за всіх ставить на могилу «наркомівські».

      Ще сходяться люди. І починають вже нас допитувати:

      — А ви хто такі? Бо ростовці знають, хто такий Олексій Берест.

      Розказуємо про те, що наш Президент присвоїв Олексієві Берестові звання Героя України. І приїхали ми в Ростов саме з цієї нагоди.

      — Бачите, як повернулося. Не відаю, чи знаєте ви, але рада ветеранів Ростова щороку звертається в Кремль, тепер — уже до Путіна, з клопотанням про присвоєння Берестові звання Героя Росії. Ми його всі вважаємо дончанином. Але всі ті клопотання — як каміння у воду. У вас, виходить, тепер правильний Президент, не хоче, щоб люди ту війну забували.

      ...В Олени Олексіївни Берест — доньки Героя України — змішані й складні почуття. Щороку з надією вона сподівалася на утвердження правди й знову починала все спочатку. Говорить, що відмовлятися й відступати ніколи не збиралася. А от тепер, коли все раптом скінчилося, їй ще не віриться.

      Хоча на те, «що скінчилося», дивитися тепер можна з багатьох боків.

      З Оленою Берест ми зустрічалися вдома. І спочатку не могли збагнути, чому вона раптово відмовилася бути на кладовищі разом з нами. І двері своєї невеликої квартири відчинила, наче скам'яніла. Розмова спочатку не клеїлася, була аж надто сухою й офіційною, а від попередніх привітних телефонних розмов не було й сліду. Раптом Олена Олексіївна розплакалася й усе пояснила:

      «Ви думаєте, що я не людина?! Ми добивалися не пільг і відзнак. Батько хотів справедливості. Хотів, щоб його ім'я, як це було із самого початку, згадувалося разом з іменами Єгорова і Кантарії. Цього хотіли ті, хто разом із ним воював і хто батька знав. Сьогодні я сиділа перед телевізором. Дивилася парад на Красній площі. Я чекала, що після указу вашого Ющенка перед лідерами головних країн світу нарешті назвуть ім'я мого батька. Але я знову почула, що Прапор Перемоги встановили Єгоров і Кантарія».

      Є ще в Береста син, але він аж у Владивостоці. Жива й дружина героя — Людмила Федорівна. Але дочка попросила нас, щоб ми стареньку не тривожили, бо та зле почувається. Вона також сиділа перед телевізором, але нічого не висиділа...

Олександр ЧЕРЕВКО.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>