Прапор над Рейхстагом

      Уродженець села Нобель Зарічненського району Рівненщини 78-річний Павло Савич ще два роки тому розповів мені цю історію: «До нашого взводу розвідки Єгоров і Кантарія приєдналися вже в Польщі. Росіянин мав одну медаль, грузин пройшов усю війну без нагород. А сталінська пропаганда трубила, начебто прапор було доручено піднімати кращим воякам! При мені Єгоров і Кантарія навіть відмовлялися виконувати наказ командира розвідвзводу! Але в них не було вибору: або лізуть на дах Рейхстагу, або — трибунал! Коли ж повернулися, то зізналися, що над  Рейхстагом уже лопотіли прапори!». Про це саме оповів мені днями і мешканець села Скельки Василівського району, що на Запоріжжі, Станіслав Іванісов. Додавши, що підняття прапора над склепiнням прикривало відділення під командуванням його земляка Петра Щербини.

      Професійні історики і самодіяльні збирачі фактажу 40-х років зізнаються, що зі 100-відсотковою достовірністю ніхто не може стверджувати, чий прапор здійнято першим з-поміж тридцяти, які 30 квітня забагряніли на стінах і склепiнні Рейхстагу! Розповідав про це і мій батько, Лаврентій Дмитрович, учасник штурму Берліна. Доводилося мені чути і про те, скажімо, як 1 травня 1945 року в центрі Берліна виникла бійка між артилеристами і розвідниками. Прослухавши повідомлення «Совінформбюро», бійці 136-ї артбригади почали «відсовувати» розвідників на другий план: напередодні, мовляв, спритнішим від усіх був наш сержант Газі Загітов! Зауважу, що в 1995 році ця версія була оприлюднена офіційно: упорядники російської Воєнної енциклопедії першими «прапороносцями» над поваленим Рейхом назвали не Кантарію з Єгоровим, а башкира Загітова.

      Навіть маршал Георгій Жуков плутався у своїх «Спогадах і роздумах». Видання 1970 року містить інформацію про те, що про підняття прапора над Рейхстагом командарм Василь Кузнєцов доповів Жукову 30 квітня вже о третій годині дня. Епізод про історичний прапор Жуков у своїх мемуарах не персоніфікував. Легендарний маршал, як відомо, помер у 1974 році, а в 1990-му видавництво АПН відтиражувало 10-те видання мемуарів Жукова. За рік до того в інтерв'ю «Известиям» директор видавництва АПН Олексій Пушков назвав ювілейне видання «книгою без купюр». Хтозна.. Бо упорядники киги вустами маршала «уточнили», що прапор над головним склепiнням залопотів дещо пізніше, о 21.50, завдяки геройству саме Михайла Єгорова і Мілетона Кантарії.

      Прізвище цього тандему, до речі, не згадують в УРЕ — ні в розділі «Велика Вітчизняна війна», ні в інших томах (у четвертому є біографія семи Єгорових, однак тільки не Михайла; у п'ятому томі прізвище Кантарія взагалі немає).

      Двозначність жуковських «Спогадів і роздумів» мало дивує людей поінформованих про «викрутаси» ідеологів Кремля. Історична правда Москві й сьогодні не потрібна, упевнився, зокрема, згаданий нами Станіслав Іванісов. Учитель-пенсіонер упродовж останніх років клопочеться не за свою персону — прагне внести агрументовані уточнення до хроніки Берлінської операції. Досі це був голос волаючого в пустелі! Пан Станіслав каже, що Кучма і Владімір Путін — одного поля ягоди: обидва недочували голоси з глибинки. З Москви надходило стандартне «Зареєстрували...», а Кучма взагалі відмовчувався. Діловитіше Київ зреагував лише з приходом нової влади: підключили істориків, співробітників МЗС, інших структур. Копії зібраних матеріалів Іванісов передав також Сергію Соболєву, народному депутатові від запорізького регіону, нині — представнику Президента України у Верховній Раді.

      — Не тільки я встановив, що зі списка представлених до нагороди учасників штурму Рейхстагу незаслужено випали українці, — розповідає Станіслав Іванісов. — Писали про це незаангажовані історики, письменники-мемуаристи. Ще в 60-х роках я особисто спілкувався з Петром Щербиною, мешканцем нашого села. Багато лиха і несправедливості зазнали і він, і Олексій Берест. У повоєнні роки їх тягали кабінетами КДБ, аби людям правди не розповідали!

      Ідеться про те, що в поданні командування на присвоєння звання Героя Радянського Союзу поміж безпосередніх учасників штурму Рейхстагу і підняття прапора Перемоги значилися, окрім Єгорова і Кантарії, прізвища і трьох українців — Петра П'ятницького, Олексія Береста і Петра Щербини. П'ятницький першим виплигнув на бруківку з будинку Гімлера і кинувся з прапором на східці Рейхстагу. Тут і «наштовхнувся» на кулю. Його тіло залишили під колоною, а прапор підняв запорізький хлопець Щербина і прикріпив його на колоні німецького парламенту. Про це пише, зокрема, у своїх спогадах письменник-мемуарист Василій Суботін («Як закінчуються війни»). Встановлено також, що Єгорова з Кантарією виштовхував нагору, підсаджував і тягнув на баню Рейхстагу замполіт батальйону сумчанин Олексій Берест. Утрьох вони і прикріплювали прапор Перемоги. Прикривав їхній шлях на дах Петро Щербина зі своїми бійцями. Комвідділення дістав поранення, однак не вийшов із бою, виконуючи спецзавдання. На весь світ розлетілася невдовзі фотографія: зруйнований Рейхстаг, на східцях якого стоїть група бійців. Він, 19-річний Петро Щербина з василівського села Скельки, — на першому плані, з автоматом і пов'язкою на голові.

      8 травня 1946 року звання Героя Радянського Союзу було присвоєно Михайлу Єгорову, Мілетону Кантарії та ще трьом комбатам — Самсонову, Давидову і Нєустроєву. Чотирьом росіянам і грузину, землякові «отця народов». Українці зі списка «випали». П'ятницького занесли до мартиролога батальйону, хоча 32-річний українець загинув на очах однополчан під час штурму (фатальною була, очевидно, та обставина, що в 1942 році молодший сержант побував у німецькому полоні, і не могли ідеологи Кремля допустити, аби П'ятницький «підпав» під Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8.05.1946 року). За однією з версій, особисто Сталін викреслив зі списка і Щербину з Берестом, за іншою — це зробив маршал Жуков. Пояснення «фільтрації» могло бути одне: вони є «малоросами»!

      Тіло Петра П'ятницького невдовзі знайшли в братській могилі берлінського парку Тіргартен, про що письменник Суботін повідомив його сім'ї, котра після війни мешкала в Брянській області.

      Опинився в Росії і Берест. Одружившись на ростовчанці, Олексій перебрався до неї. Там його посадили спершу в крісло директора районної кінофікації, а вже в 1953 році — за грати! Не мав би клопотів, якби змирився з несправедливістю і мовчав. А Берест закидав інстанції скаргами: як же так? Доуточнювався, що завели на нього кримінальну справу. «Копали» слідчі настирно, не панькаючись із фронтовиком. Під час чергового допиту двометровий велетень не стерпів образи сталінського посіпаки («Та який із тебе фронтовик? Десь по тилах, мабуть, відлежувався!») і викинув слідчого через вікно. Відбув термін ув'язнення — працював на «Ростсільмаші». А 3 листопада 1970 року, рятуючи п'ятирічну дівчинку, загинув під колесами залізничного потяга.

      У повоєнні роки Петро Щербина уточнював епізоди штурму Рейхстагу. Його «непричесані» виступи в рідному селі Скельки і в райцентрі Василівка дратували сталінських прихвоснів. І «помандрував» фронтовик коридорами КДБ. Виставили його хвальком і брехуном. «Петро Дорофійович змушений був виїхати із села, — розповів Станіслав Іванісов. — Опинився аж у Костромі. У Скельках жила його сестра, у сусідньому Златополі — брат. Багато розповідав про Щербину і Василь Острогляд, старожил і родич Щербини. Дякуючи їм, я підготував матеріал про свого земляка для видання «Історія міст і сіл Запорізької області».

      Багаторічна послідовність Щербини і Береста як клопотальників тільки одного разу дала обом прижиттєву надію: за дорученням Микити Хрущова учасників штурму Рейхстагу запросили 1960 року до Москви. Однак тоді маршал Соколовський, начальник Генштабу Збройних сил СРСР, не надто вникав у суть клопотання: заслужених нагород героїв не удостоїли. Петра Щербину потішило хіба що уточнення, котре невдовзі з'явилося в п'ятому томі «Истории Великой Отечественной войны» (друге видання): на 283-й сторінці розповідається, як загинув Петро П'ятницький, як підхопив з його рук прапор інший молодший сержант — Петро Щербина. Підхопив, аби прикріпити на одній із колон головного входу в Рейхстаг. І тут же заповзявся прикривати сходження на склепiння Олексія Береста, Мілетона Кантарії і Михайла Єгорова. Сумчанин слугував своєрідною драбиною, на своїх дужих плечах підсаджуючи грузина і росіянина. Якби не Берест, то Єгоров і Кантарія самотужки не ризикнули б дiстатися даху — і не стали б героями! Благородний українець у такий спосіб пробив собі дорогу в забуття!

      Минулого тижня народний депутат Володимир Яворівський, коментуючи історичну несправедливість, висловив упевненість, що Президент Віктор Ющенко зробить те, на що був нездатний Кучма-«гарант». І в переддень 60-річчя Перемоги глава держави присвоїв (посмертно) звання Героя України Олексію Бересту.

      Стосовно Петра Щербини, то Президент України, очевидно, зважив на ту обставину, що запоріжця було нагороджено орденом Червоного Прапора. Перебравшись до Костроми, Петро Дорофійович устиг виховати двох синів і тихо пішов із життя. Як, до речі, і Мілетон Кантарія. Гучно доживав тільки Михайло Єгоров. На Смоленщині він зажив слави оповідника-фантазера, мандруючи ледь не по всій «Росії-матінці» з публічними спогадами. По завершенні зустрічей дедалі дужче прикладався до чарки, стверджують Павло Савич і Станіслав Іванісов. Врешті-решт розбився на «Волзі», подарованій Єгорову смоленським партбосом за вказівкою з Москви.