Номер 068 за 14.04.2005
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  Коли, на вашу думку, закінчиться війна на Донбасі?
за кілька тижнів
за 2-3 місяці
до кінця року
за кілька років
важко сказати
     

Смерть Гонгадзе — драбина до влади?
Чи причетне до загибелі журналіста головне кланове угруповання України, що утвердилося в 2000 році

Малюнок Андрія ПОТОПАЛЬСЬКОГО.

      За роки, що минули з часу смерті Георгія, у нашій політиці і журналістиці виробилися певні критерії оцінки цього загадкового вбивства, які стали по суті догмою. Мабуть, тому будь-які відхилення від усталених стереотипів розцінюються відразу ж як чергова спроба «відбілювання» основних фігурантів касетного скандалу. Проведено різноманітні розслідування, написано книги, але так і не знайдено відповіді на запитання: «Чому вбили Георгія Гонгадзе? Кому це було вигідно? Хто, які дивіденди отримав завдяки касетному скандалу?». Цього не робили, очевидно, тому що йти у фарватері загальновідомих фактів набагато простіше, ніж аналізувати, співставляти їх і робити висновки, які можуть суперечити загальноприйнятим. Як наслідок — ми й досі не можемо вийти із зачарованого кола варіацій на тему однієї і тієї ж версії, озвученої Олександром Морозом з парламентської трибуни понад чотири роки тому, яка, в свою чергу, базується на записах розмов у кабінеті тодішнього Президента України, зроблених начебто майором Мельниченком.

      Безперечно, дана публікація не претендує на істину в останній інстанції, а те, про що йтиметься далі, лише одна з версій. У ній не досліджується мораліте колишнього керівництва держави, оскільки про нього сказано вже чимало. При цьому, хотів би наголосити, в статті використано лише загальнодоступні, відкриті джерела інформації. По суті, це спроба комплексного підходу та аналізу сукупності фактів та факторів, які, на перший погляд, начебто не мають прямого відношення до трагічних подій 16 вересня 2000 року. Однак коли зібрати всі ці розрізнені«пазли» на одному «столі», то вимальовується картина, від якої дійсно стає моторошно. Навіть якщо ти знаєш або здогадуєшся про те, як людські долі і життя стають розмінною монетою у великій політиці та в інтригах на владному олімпі.

 

За що «замовили» Георгія?

      Почнемо з того, про що понад чотири роки говорять між собою журналісти, але ніколи не висловлюють свої думки з цього приводу у ЗМІ. Тобто йдеться про те, чи дійсно причиною загибелі Георгія стала його журналістська діяльність та опозиційність до тодішнього гаранта. Запитайте про це його друзів, добрих знайомих  або навіть народних депутатів України, з якими він спілкувався за чашкою кави. У більшості випадків ви не почуєте підтвердження версії, яка досі вважається основною. А ще краще просто сісти за комп'ютер і проаналізувати архів «Української правди» з перших днів її появи в iнтернеті, ініціатором створення і керівником якої був Гонгадзе.

      Перший випуск «УП» припадає на 15 квітня 2000 року. Протягом цього місяця сайт оновлювався лише чотири рази, у травні тричі і лише з першого червня — щоденно, крім неділь. А вже 11 липня, менше ніж через три місяці після першого виходу, в УП з'являється кореспонденція під промовистою назвою «Полювання на Гонгадзе?» Через два дні після цього Георгій пише відкритого листа Генпрокурору Михайлу Потебеньку про знахабнілу поведінку правоохоронців, які протягом двох тижнів «активно проводять збір інформації у людей, що знають мене... провели дізнання у моїх сусідів, а також у моєї матері на предмет моєї діяльності та способу життя» тощо. Коли врахувати, що за Георгієм почали стежити за кілька тижнів до цього листа, то виходить, що ще у другій половині червня ним усерйоз «зацікавилися» спецслужби. Але що ж такого страшного «накопала» «УП» менш ніж за місяць свого існування (перша розмова «з-під дивана», де згадується прізвище Гонгадзе, датується 10 травня. — Авт.)на тодішнього Президента, що могло викликати його гнів та роздратування безпосередньо діями Георгія або його видання? Смію стверджувати, що нічого.

      Більше того, в одній із перших публікацій за 17 квітня «Захід — Росія: всі при своїх» один з нечисленних на той час авторів «УП» пише: «...можна, як і раніше, вважати, що Кучма — трагедія України, але дай Бог йому здоров'я і врятуй від непередбачуваних ситуацій у країні — смертельного герцю за владу і виживання, в якому зійдуться хазяї життя, квола держава може не витримати...» Загалом у публікації є кілька цікавих розмірковувань стосовно того, чому Віктор Ющенко не міг балотуватися на посаду Президента України в 1999 році і хто зацікавлений у тому, щоб він і надалі залишався у «підвішеному» стані протягом свого прем'єрства. Аналізуються також причини активного мусування в політколах теми здоров'я Леоніда Кучми та його ймовірного наступника. І якщо дійсно комусь могла не сподобатися публікація, то це передусім лідерам СДПУ(о). Зокрема, такі висловлювання: «Близьке наступництво обговорюється у навколополітичних колах і політичних кулуарах у світлі спроб міністра Кравченка за підтримки головного адміністратора Литвина наступити на «хвости» панів Волкова, Суркіса та інших. Але особливої пікантності процесові надає та інформація, ніби бажаним ставлеником олігархів є видатний борець із корупцією секретар РНБО Марчук (раніше керівник фракції об'єднаних соціал демократів у Верховній Раді, з ініціативи якої було створено парламентську комісію з перевірки головної фінансової установи держави. Керівник комісії Віктор Суслов, виконавши «замовлення» з дискредитації тодішнього голови Нацбанку Віктора Ющенка, теж поповнив ряди СДПУ(о). — Авт.) І далі: « Так само є незаперечним той факт, що панам олігархам у разі дострокових виборів ставити просто ні на кого, крім розкрученого і прирученого Марчука, бо під Кравченком вони будуть у кращому разі лежати, в гіршому — сидіти...» І як резюме до цієї статті вже згадуваний вислів про те, щоб Бог дав здоров'я Кучмі. По суті лише напередодні зникнення Георгія видання вмістило дві кореспонденції, які можна вважати критичними відносно тодішнього глави держави. Саме на цей час припадають і скандальні передруки з російського видання про Олександра Волкова.

      Складається враження, що з Гонгадзе хтось намагався посилено, ударними темпами ліпити образ опозиційного журналіста саме напередодні його загибелі і давав наводку на можливих її винуватців, якщо згадати про дзвінок у грузинське посольство та листи покійного убопівця Гончарова.

      Щоправда, були серед політичного істеблішменту фігури, які постійно знаходилися у полі зору «Української правди». Найчастіше з перших днів її створення перепадало одному з лідерів СДПУ(о). Лише у червні, коли сайт почав оновлюватися щоденно, «УП» за 9 днів вмістила п'ять матеріалів, які прямо чи опосередковано виставляли Григорія Суркіса та його соратників у непривабливому світлі. Перший з них, досить великий за обсягом, «Російська преса розказує всю правду про Григорія Суркіса» анонсується словами: «...нам видалися цікавими деякі факти з життя Григорія Суркіса, про які досі ще мало хто знає». Через п'ять днів на сайті «УП» з'являється кореспонденція «Суркіс проти Нацбанку і уряду». Потім «Три «С» української політики», де у непривабливому світлі подаються події, що супроводжували 15-й з'їзд об'єднаних соціал-демократів, а ще через чотири дні стаття за підписом Георгія Гонгадзе «Антропологія свідомості». В останній автор досить саркастично оцінив як манеру поведінки, так і аргументи народного депутата Суркіса під час його дискусії в прямому ефірі з тодішнім віце-прем'єром України Юлією Тимошенко. А редакційний коментар у цьому ж випуску вийшов під заголовком «Подолавши огиду, Тимошенко прийшла на ефір з Суркісом».

      Словом, якщо дотримуватися версії, що Георгію помстилися за його критику, а також врахувати, що «помста — це страва, яку подають холодною», то в замовники першим ділом можна було записати аж ніяк не Леоніда Кучму. Однак при цьому слід взяти до уваги, що сайт «Української правди» за п'ять місяців відвідало менше 10 тисяч осіб. Це те ж саме, що раз на місяць видавати по одній газеті тиражем дві тисячі екземплярів. Резонанс від такого видання, по суті, нульовий.

      Крім того, існує неписане правило, яке добре відоме не лише журналістам: «Їх, як і свідків будь-якого небезпечного злочину, прибирають не за те, що вони вже сказали, а за те, що можуть розповісти». Винятком може бути хіба що публікація, внаслідок якої процвітаючий бізнесмен, політик  або політична сила втрачає все. Тому коли за основу брати версію розправи за професійну діяльність, то в могилах, вибачте за чорний гумор, ще до Гонгадзе повинна була лежати добра половина колективів газет «Сільські вісті», «Свобода», «Грані», радіо «Континент», «Свобода» та багато інших представників різних центральних і регіональних видань. Але, як свідчать «плівки Мельниченка», помститися за критику на найвищому державному рівні вирішили чомусь саме Георгію Гонгадзе. Чому? Можливо, відповідь лежить за межами версії, в полоні якої тривалий час перебуває суспільство? А причиною трагедії, що сталася чотири з половиною роки тому, була не лише професійна діяльність Георгія Гонгадзе? І доказовою базою цього можуть послужити все ті ж «плівки» та їх розшифровки. Причому не з книги майора держохорони Мельниченка «Хто є хто. На дивані президента Кучми», а перші — опубліковані в «Українській правді» 28 листопада 2000 року. Бо вони, на відміну від книги, ще не підігнані під версію Олександра Мороза, яка перетворилася для суспільства у своєрідні шори. А по-друге, при уважному аналізі даного документа, розміщеного на сайті «УП» під заголовком «Стенограма аудіозапису, який був отриманий О. Морозом від офіцера СБУ», виникає чимало запитань, відповідей на які немає і досі. Хоча, впевнений, їх наявність дала б можливість поглянути на події майже п'ятирічної давності дещо під іншим кутом зору.

Як факти фальсифікуються під версії

      Для того щоб стало зрозумілішим, чому саме використовуватиметься стенограма від 28.11.2000 року, опублікована в «УП», проаналізуємо текст одного і того ж епізоду, так би мовити, з двох джерел. Спершу беремо книгу Миколи  Мельниченка і читаємо короткий вступ автора та стенограму розмови з кабінету екс-Президента(тут і далі текст подається згідно з оригіналом, окрім нецензурщини, яку замінено крапками. — Авт.): «Обзоры прессы для Кучмы готовил его помощник Литвин, ныне председатель Верховной Рады. От него Кучма получал статьи Георгия, вместе с конкретными рекомендациями по устранению «проблемы». Судя по разговору, состоявшемуся где-то в мае 2000 года, незаконное воздействие на журналиста было в понимании собеседников абсолютно нормальным».

      Кучма: — Мне давай этого самого, по «Украинской правде», нужно решать, что с ним делать. Он просто оборзел уже. «Украинская правда»... тут просто, конечно, уже оборзел. Подонок, грузин, грузин этот.

      Литвин: — Гонгадзе или как его?

      Кучма: — Гонгадзе. Не, кто-то же его финансирует?

      Литвин: — Ну, он активно сотрудничает и с Морозом, и с «Гранями».

      Кучма: — В суд может дать, пусть юристы, да, подать в суд. Этим же прокуратура занимается?

      Литвин: — Я думаю Кравченко сказать, чтобы они другими методами подействовали.

      Кучма: — Депортировать его в Грузию и выкинуть его там на ... отвезти его в Грузию и кинуть.Чеченцы, нужно чтобы украли, и выкуп».

      А тепер цей же уривок у його первісному вигляді зі стенограми 2000 року.

      Кучма (розмовляє через переговорний пристрій з Литвином): — Добрий день.

      Литвин: — Добрий день.

      Кучма: — І ти мені давай це саме, по «Українській правді»... та будем вирішувати, що з ним робити. Він просто абарзєл же ж.

      Литвин: — Мені справу потрібно?

      Кучма: — Га?

      Литвин: — Справу затребувати. (Далі — нерозбірливо).

      Кучма: — Хорошо.

      Литвин: — Справу дєлаєм прямо в копії.

      Кучма: — Ні, мені справа не потрібна... (веде розмову з невідомим чоловіком) — «Українська правда», ну це просто вже... оборзєлі. Подонок, бл..., грузін, грузін.

      Невідомий: — Гонгадзе?

      Кучма: — Гонгадзе. Ну кто-то же его финансирует?

      Невідомий: — Ну він активно співпрацює з цим, з Морозом, з «Гранями». Я в суботу його з Матвієнком...

      Кучма: — В суд, може, тут нардеп, хай би юристи подали в суд. Це ж прокуратура, да?

      Невідомий: — Нєт, пусть Кравченко скажет на мєня i єщо на (незрозуміле слово — Горбанєєва чи Компанєєва) і Халандовіча.

      Кучма:  — Просто... єсть какая-то... Департіровать його... в Грузію і викінуть там  на ...

      Невідомий: — Отвєзтi єго в Грузію і кінуть там.

      Кучма: — Чєчєнцев надо, чтобі укралі єго і викінулі на ...».

      Передусім вступне слово автора не витримує ніякої критики. По-перше, Володимир Литвин на час виходу у світ «Української правди» працював керівником Адміністрації Президента і не міг готувати огляди преси просто за посадою. Бо, як кажуть, не «царська це справа». А по- друге, якщо це дійсно було на початку травня, то про які статті може йти мова, коли за цей час сайт «Української правди» оновився всього п'ять разів. Протягом цього часу на ньому з'явилося менше 10 публікацій, які спокійно можна втиснути у формат однієї районки на чотирьох сторінках. Серед них немає жодної статті, так би мовити, із «зубодробильною» критикою чи знущальними пасажами «а ля  Коробова» на адресу гаранта.

      Атепер проаналізуємо обидва тексти, які відображають одну і ту ж розмову. Отже, з тексту в книзі можна зробити висновок, що саме Литвин вирішив діяти не через суд, а звернутися до керівника МВС Кравченка, щоб той вплинув на журналіста «іншими методами». Однак iз першої розшифровки плівок, яка чотири з половиною років тому потрапила у ЗМІ, чітко зрозуміло, що ця ідея належить «невідомому», який у той час перебував у кабінеті Леоніда Кучми. Причому цей «невідомий» у курсі всіх справ, у тому числі знає не лише прізвище Гонгадзе, а й про його співробітництво з Морозом, «Гранями». Можна б, звичайно, зробити скидку на те, що вислів помилково приписаний у першому варіанті розшифровок невідомому, якби не одне «але». А саме: слова «Нєт, пусть Кравченко скажет на мєня і єще на (незрозуміле слово — Горбанєєва чи Компанєєва) і Халандовіча» ніяк не можуть належати Литвину. Оскільки з них напрошується висновок, що розмову з Леонідом Кучмою веде один з підлеглих Кравченка, який називає прізвища своїх колег з МВС, котрі спільно з ним можуть «зайнятися» журналістом. Йому ж належать слова про те, що Георгія треба вивезти в Грузію і кинути там. Тому стенограму розмови тодішнього Президента зі своїм керівником адміністрації, подану в книзі  Мельниченка, можна розцінювати не просто як підробку, а як грубу фальсифікацію фактів з метою підставити Литвина. І не лише підставити, і не тільки його. Але про це дещо пізніше. А зараз проаналізуємо ще кілька записів «з-під дивана» і те, як вони подані в книзі.

      Один з найцікавіших, оприлюднених у листопаді 2000 року в «УП», чомусь взагалі не потрапив до книги Мельниченка. Це стосується другого епізоду. Приведемо його частково:

      Кравченко: — Я...  щось прізвище таке...

      Кучма: — Ну  подонок, бл... висшей мєри.

      Кравченко: — Гонгадзе. Він у нас уже десь проходив...

      Кучма: — Га?

      Кравченко: — Він проходив десь. Пошукаємо.

      Кучма: — Значить, те, що він пише весь час у якусь «Українську ж там правду», її в інтернет шурує, розумієш? Ну хто його? Фінансує хтось.

      Кравченко (нерозбірливо): — У мене люди (нерозбірливо, можливо, контррозвідка?).

      Кучма: —  головне —  треба його, я кажу, на зразок, так Володя каже, треба щоб чеченці його вкрали і вивезли його в Чечню на... і викуп попросили.

      Кравченко: — Та ми його десь, я вам скажу. Та це такі люди (сміється) капітальні.

      Кучма: — Ну а його в Грузію відвезти та і все».

      Хіба можна на підставі лише слів «так Володя каже» звинувачувати в чомусь Литвина? Не кажучи вже про відсутність прізвища неназваної особи.

      Не знаю як кого, але мене одразу ж насторожила подача розмови з Юрієм Кравченком. Не кажу про можливий монтаж, а про те, що стенограму запису подано не в повному обсязі. Адже тодішній керівник МВС говорить: «Я...  щось прізвище таке». Це, по суті, відповідь на запитання, яке йому поставив співрозмовник про Гонгадзе. Тобто міністр, як свідчать подальші його слова, після короткої «характеристики», даної Георгію Президентом, просто не чув цього прізвища і пообіцяв «пошукати». Більш ніж дивним у даній ситуації видається те, що один з «невідомих», який, за логікою, є підлеглим Кравченка, розмовляє з Леонідом Кучмою про журналіста і лише після цього завдання одержує сам міністр.

      Тому, очевидно, Володимир Литвин має повне право сьогодні вимагати оприлюднення всіх так званих записів Миколи Мельниченка, а не вибірково, як це робилося протягом останніх років iз певною метою. Він прекрасне знає, що говорить. Шкода тільки, що в ті часи він не вказав своєму патрону на безпідставність гніву щодо Гонгадзе. Я можу навіть здогадатися чому. Бо знаючи «кухню» підготовки повідомлень ЗМІ для керівництва, можу стверджувати, що і сам Литвин не читав повністю жодного матеріалу «УП» до зникнення Георгія. Швидше, всього два-три речення, відмічених маркером, які, на думку тих, хто готував огляд, заслуговують уваги. А останні, до яких, напевне, дійшов відгомін гніву гаранта, раді були старатися і вишукували саме те, що «комусь» було потрібно. А  можливо, навіть робили це за чиєюсь підказкою. І коли сьогодні Володимир Михайлович говорить, що в нього є своє бачення того, що відбулося понад чотири роки тому, охоче вірю. Думаю навіть, що це бачення правильне. Шкода лише, що у Литвина не вистачило часу проаналізувати все те, що затівалося ще до трагічних подій з журналістом.

      Мабуть, провів своє особисте розслідування і Юрій Кравченко, який міг би багато чого розповісти слідчим, якби не дві кулі, що обірвали його життя напередодні допиту в Генпрокуратурі. Все-таки колишній міністр був професіоналом, який пройшов усі щаблі службової драбини і з власного досвіду — як колишній працівник карного розшуку, департаменту кримінального пошуку, шеф кримінальної міліції — знав, що, як і де потрібно «копати». Та і Леонід Кучма за умови повного прочитання хоча б однієї публікації «УП»  тодi як його налаштовували проти Георгія, напевне, не нервувався при одній згадці прізвища Гонгадзе.

      Стосовно тодішнього керівника СБУ Леонiда  Деркача, то просто згадувати не хочеться. Про рівень його компетентності свідчить хоча б намагання переконати гаранта, що Єльцов з «України кримінальної» і Горшков з «Компромату. ру» — це одна і та ж особа. Хоча останній насправді є заступником керівника пітерського «Агентства журналістських розслідувань». Тож хай усі вони вибачають за наступний, не дуже поштивий підзаголовок цієї статті.

Команда лохів на чолі з Президентом

      Отже, для того, щоб наблизитися до істини, передусім слід дізнатися, хто першим вклав у вуха Леоніда Кучми явно спотворену інформацію про «небезпечну» для гаранта діяльність Георгія Гонгадзе та створеної ним «Української правди»? А потім робив це неодноразово, підігріваючи неправедний гнів Президента щодо журналіста.

      Далі — хто був той «невідомий» з МВС, який, підігруючи главі держави, пропонував вивезти Георгія в Грузію і викинути там. Ніяких розшифровок «плівок Мельниченка» на цю тему немає. І, думаю, не буде. Чому? Передусім тому, що через «стимуляторів» гніву Кучми набагато простіше вийти на тих, хто стояв за ними і тією диявольською комбінацією, що розігрувалася 2000 року в адміністрації Президента та за її межами.

      Стосовно «невідомого», то його вирахувати, очевидно, можна. Бо хто, приміром, з керівників МВС чи його департаментів міг спілкуватися у той час з Президентом? Очевидно, особа, яка володіла «специфічною» інформацією, якою, судячи з «записів Мельниченка», не гребував тодішній керівник держави. Такою людиною цілком міг бути шеф головного управління кримінального пошуку МВС генерал Пукач. І якщо генерал дійсно безпосередньо причетний і втаємничений у цинічну гру, про яку йтиметься  далі, боюся, що живим у Генпрокуратурі його ніколи не побачать.

      Дехто вже висловлював думку, що Гонгадзе знищили «під плівки». Тобто, спершу записи розмов потрапили до рук тих, хто хотів скомпрометувати Президента, а вже потім, вiдштовхуючись вiд цього, було органiзовано вбивство. Цілком вірогідна версія, але, на мою думку, явно неповна. Передусім, виходячи з того, що сили, які стоять за цією трагедією, були активними розробниками і стратегами задуманої з далеким прицілом справи, а не пасивними спостерігачами за розвитком подій. Хіба не зрозуміло з безпричинного гніву та роздратування Кучми щодо Гонгадзе, якого не міг зрозуміти його тодішній прес-секретар, що ці настрої хтось активно підігрівав. Під записи розмов з матюками та погрозами на адресу Георгія господаря Банкової розлючували, стимулювали дати доручення Кравченку розібратися з «абарзєвшим» журналістом. Очевидно, добре вивчивши психотип гаранта, у тому числі й болісну реакцію на критику, його, наче теля на бойню, вели до початку касетного скандалу та безславного закінчення кар'єри. Перед цим, щоправда, добре «підігрівши» запущеними у загальнодержавному масштабі чутками про критичний стан здоров'я Леоніда Кучми та його майбутнього наступника. Велася велика гра, першою жертвою якої було обрано Гонгадзе. Випадково? Думаю, ні.

      Передусім Георгій був публічною фігурою. Як мені розповідав тодішній народний депутат України Ігор Пилипчук — частий партнер Георгія по каві у парламентському буфеті, — Гія був, швидше, політик, ніж журналіст. Не раз «засвічений» на телебаченні й радіо, з широким колом знайомств серед парламентаріїв, вітчизняних та зарубіжних політиків. До їх числа входив і тодішній посол США в Україні. Отже, резонанс від убивства був забезпечений. Але його організатори прорахували не лише це — сам факт загибелі журналіста мав закарбуватися в пам'яті й шокувати суспільство своєю цинічністю. Бо якщо сьогодні вже мало хто пам'ятає прізвища працівників ЗМІ, які пішли з життя внаслідок жорстокого побиття, від кулі кілера, інсценізованих нещасних випадків, то тіло Георгія було знайдено обезголовленим. Не для того, щоб його не впізнали, бо у такому випадку не було потреби кидати в могилу особисті речі. Та і «поховали» його так, щоб хтось якомога швидше знайшов. І зрозуміло чому — просто зниклий журналіст — це одна справа. А обезголовлене тіло  як доказ злочинів вищого керівництва держави, зафіксованих на «плівках», — зовсім інша.

      Почерк виконання самого злочину дещо нагадує своєю «оригінальністю» отруєння Віктора Ющенка. Цікаво, що ще два роки тому газета «Грані-плюс» дала статтю під заголовком «Хто винуватий у смерті Гонгадзе? Той, хто має вбити Ющенка?».  В основі публікації — анонімний лист працівників МВС, які звинувачують у вбивстві журналіста свого колишнього шефа Кравченка, котрий, очоливши Податкову адміністрацію держави, перетягує до себе колишніх колег по роботі. Мовляв, створюється новий «ескадрон смерті». Тобто цілеспрямовано йшов злив компромату, а точніше — давався хибний орієнтир для слідства та громадської думки на майбутнє у випадку смерті лідера опозиції. То ж чи не два роки тому було задумано усунення Віктора Ющенка як найімовірнішого кандидата і наступного Президента України. У зв'язку з цим сьогодні варто пошукати і авторів даного листа, який широко коментувався у багатьох ЗМІ, та дізнатися, хто за ним стояв. А сам заголовок публікації, на мою думку, дійсно був пророчим.

      І ще одне — Кучма у своїх розмовах весь час повторював одне і те ж слово: «грузін...грузін...грузін», «хай його вивезуть у Грузію». Значить, хтось «невідомий» акцентував увагу гаранта і на національності журналіста. Для чого? Щоб потім пожати ще й міжнародний скандал?  До міжнародного аспекту ми повернемося пізніше, після аналізу того, що відбувалося понад чотири роки тому в Адміністрації Президента та поза її межами.

      У червні Георгій помітив стеження за собою, про його діяльність та спосіб життя розпитували у рідних, друзів і сусідів, безпричинно затримували співробітників видання. Навіть дружина журналіста пізніше стверджувала: «Я, звичайно, бачила, що за нами стежать, бачила людей, які стежать за квартирою... зникнення паспорта Георгія з помешкання і касети з автозаписуючого пристрою у телефоні було справою рук тих, хто за нами стежив». І тут виникають деякі «нестиковки». Якщо Гонгадзе почали «пасти» ще у червні, то це робилося, однозначно, без санкції Кравченка. Бо, як свідчить вищенаведений епізод розмови з гарантом, датований початком липня, він тоді ще не чув про Гонгадзе. Хто ж насправді «вів» Гiю? Причому робилося це наскільки демонстративно і непрофесійно, що мимоволі виникає думка про поголовний ідіотизм усіх працівників МВС. Але ж ми добре знаємо, що це не так. Тим більше, коли йдеться про доручення міністра, який, у свою чергу, виконував волю першої особи держави. Тому розмови про недосвідчених «топтунів» — учорашніх випускників міліцейської академії, які «прокололися», не витримують ніякої критики. Бо якщо кінцевою метою виконання вказівок гаранта було заплановане вбивство журналіста, спецслужби працювали б так, що ніхто не догадався б не лише про стеження, а й тіло Георгія ніколи б не знайшли. Врешті-решт могли інсценізувати самогубство, як це траплялося не раз, або смерть від захворювання, на що спецслужби великі мастаки. Очевидно, під майбутню версію «Кучма — Кравченко — Литвин — Гонгадзе» організаторам комбінації необхідно було засвітити факт стеження з наступним його розголосом, що і було зроблено за два мiсяцi до трагiчної розв’язки.

      Цілком імовірно, що і генерал Пукач вів подвійну гру, ставши «слугою двох панів». Виконуючи завдання міністра, він паралельно готувався до виконання зовсім іншого замовлення. Адже, як відомо, генерали кілерами не працюють і особисто стеження за «об'єктом» не ведуть. Але 16 вересня, за нещодавно оприлюдненими даними, він особисто з двома своїми міліціонерами взяв участь у вбивстві Георгія Гонгадзе. Чому? Мабуть, щоб обмежити число свідків. Бо, віддавши наказ на ліквідацію журналіста через підлеглих, він стикався з ризиком, що рано чи пізно це стане відомо міністрові. Останній, судячи з записаних розмов, збирався вчинити з Георгієм за звичною схемою залякування. Тому в Кравченка могло виникнути багато запитань до генерала. Участь же самого Пукача та найбільш відданих йому осіб у вбивстві Георгія стали гарантією мовчання усіх «пов'язаних кров'ю». У такому випадку Пукач міг сказати про «ексцес виконавця»  або й взагалі не говорити Кравченку про вбивство, відповідно проінструктувавши своїх підлеглих. Приміром, ще 22 вересня 2000 року перший заступник міністра МВС Микола Джига в інтерв'ю «УП» не виключав, що Георгій може бути викрадений  або взятий у заручники. «Ми сподіваємося, — сказав Джига, — що він живий і може десь бути «як заручник». Коли врахувати розмову, яку раніше вели між собою Кравченко і Кучма, то саме таке завдання, мабуть, і ставив глава МВС перед Пукачем. Той, можливо, доповів шефу про виконання, хоча насправді вчинив ми вже знаємо як. Враховуючи дружні стосунки між Кравченком і Джигою, якого Юрій Федорович двічі рятував від звільнення з роботи, він міг поділитися зі своїм товаришем версією про викрадення Гонгадзе. У принципі, подробиці можна дізнатися у самого Джиги. Якщо це було дійсно так, то Кравченко і сам не знав на той час про вбивство Георгія. У такому випадку зрозумілою стає і відповідь Леоніда Кучми, що журналіста «викрали чеченці» у його розмові з тодішнім Генпрокурором уже після зникнення Гонгадзе.

      Частковим підтвердженням даної версії може стати і неадекватна реакція міністра на звинувачення, висловлені депутатами на його адресу під час виступу в парламенті наприкінці 2000 року. Зокрема, гнівні випади Олександра Мороза міліцейський генерал намагався відбивати іронічними жартами, наче не сприймав усерйоз того, що відбувається під дахом Верховної Ради. Але йому стало не до жартів після того, як через ЗМІ пройшла інформація про невипадкове убивство журналіста керівником і офіцерами кримінальної розвідки. Для колишнього глави МВС, напевне, стала зрозумілою не лише картина задуманої комбінації, а й те, як його «підставило» найближче оточення. Однак поділитися своїми висновками у Генпрокуратурі в березнi —2005  Кравченко, на жаль, не встиг.

      Враховуючи, що генерал Пукач особисто супроводжував своїх «топтунів» на допити в Генпрокуратуру та інструктував, до їх свідчень слід підходити досить зважено. Цілком можливо, що саме з подачі Пукача вони «засвітили» Кравченка. А напередодні загибелі колишньому керівнику МВС могли повідомити, що і затримані виконавці, і сам Пукач даватимуть свідчення про вбивство Георгія за вказівкою міністра. У такому випадку Юрія Федоровича просто заганяли в безвихідь. Тому варто бути готовим до того, що виконавці «ексцесу» можуть бути нещирими у своїх зізнаннях, оскільки «легенда» для них заготовлена, можливо, ще чотири роки тому. Не слід також забувати, що генерала Пукача з-під варти випустили в Печерському суді, який давно вже одержав неофіційну назву імені Медведчука. Окрім того, серед заступників тодішнього міністра МВС, за висловом Леонід Кучми, була людина, наближена до лідерів об'єднаних есдеків. Тому не виключено, що в МВС існувала «тіньова група» високопосадовців, специфіка «роботи» яких не мала нічого спільного з професійними обов'язками.

      А щодо записки у кишені Юрія Кравченка, то вона дійсно могла бути передсмертною, якщо написана ним власноруч. Але не в загальноприйнятій на сьогодні трактовці. Кравченко міг носити її з собою, сподіваючись, що хтось здогадається про справжній зміст і відсіє полову від зерна. Зокрема, в частині «оточення Кучми». Описати ж, як усе було насправді, він не міг, бо така записка ніколи не потрапила б до рук слідства у випадку його вбивства. Не зайвим було б також з'ясувати мету його поїздки на збори «Партії регіонів» у Крим та коло осіб, з якими він там контактував. Бо людина, яка завжди позиціонувала себе як прагматика, а не політика, чомусь раптом вирішила побувати на політичній тусовці. Чи не було це спробою зустрітися з тим, хто має вплив на політичні сили, які готували «самогубство»?

Закінчення див. тут

Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
Політінформація
ІнФорУМ
Версії
Регіони
Економіка
Здоров'я
Культура
Спорт
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев