Гуртовуха

      Гуртожиток — єдине місце, де студент може відчувати себе «майже як удома», принаймні так запевняють усі ректори та коменданти переляканих першокурсників, які засуджені на п'ять років життя гуртом. Хоча значення цього слова набуває нового змісту для усякого, хто потрапляє, наприклад, у цей чудовий заклад від Київського університету міжнародних відносин. Звісно, у кого язик повернеться назвати «общагою» двокімнатні апартаменти на чотирьох з броньованими дверима, купленими турботливими батьками, просторим коридором, холодильником, телевізорами та килимами на підлозі, де про тарганів чули лише у страшних історіях? Натомість у гуртожитку, звідки вийшли чи не усі найгідніші представники «четвертої влади», прусаки мирно уживаються із комп'ютерами (і навіть всередині них), а дівчата щовечора конфліктують із хлопцями через єдиний на два поверхи працюючий душ. Проте навіть ці страждання виявляються незначними поруч із життям студентів «інтернаціональних вузів», наприклад, політехнічних, фізичних чи філологічних.

      Колись у сиву давнину іноземців (китайців, корейців, арабів, афроамериканців) намагались селити у спеціально відведений гуртожиток. Зараз же за браком місць (чи, може, із міркувань зміцнення дружби між народами) екзотичні гості країни мешкають поруч з аборигенами. З одного боку — надзвичайно цікаво знайомитись із традиціями та культурою дружніх народів, проте з іншого...Уявіть, як приємно у тихий весняний вечір відчувати аромат смаженого...оселедця. А що? Національна страва корейців чи то в'єнтамців, що живуть поверхом нижче. Сама мала нагоду упевнитись — враження не з найприємніших. Така ось в’єтнамська «Шанель №5» колись розбила моє кохання. Через кляті смажені оселедці я перестала ходити в гості до хлопця із гуртожитку від Київського університету будівництва і архітектури, де гості столиці займали цілих два поверхи.

      Не менше щастить на екзотику мешканцям студмістечок (такі, звичайно, є в кожному великому місті). Наприклад, мої приятелі із Харківського авіаційного універститу щовечора мали щастя чути співи з серії «цей стогін у них піснею зветься» гостя із сонячної Нігерії чи то республіки Конго (хаішники не дуже знались на географії, а гість — на українській мові). Виявилось, що Сісі (так звали чорношкірого студента) молився на ніч своїм богам. Хлопців вистачило на два місяці. Потім проблема національних традицій вирішилась сама собою: щирі українці навчили блекмена національній пісні «Несе Галя воду» і запевнили, що нею його боги вдовольняться не гірше. «І релігія не страждає, і слухати приємно», — пояснили мені.

      Традиції, звичайно, добра річ, але у гуртожитку від них, можливо,  доведеться відмовитись, оскільки ваші релігійні, культурні, кулінарні та сексуальні уподобання можуть кардинально різнитись від уподобань сусідів. Отже, починаючи життя із чистого аркуша, студенти вигадують власні обряди, які з часом також перетворюються на традиції і свято виконуються наступниками, тобто молодшокурсниками.

      Одна із таких добрих традицій — святкування «екватора», тобто середини навчального терміну, — два з половиною роки. Святкується екватор, мабуть, з часів появи перших давньоримських спудеїв. Із цього приводу кожен вищий навчальний заклад має свої особливості святкування. Наприклад, студенти «математичної частини» Харківського національного університету (математики, радіофізики, програмісти) відзначають екватор навчання урочистою ходою центральною вулицею міста. Можна уявити собі масштаби святкування, враховуючи кількість студентів усіх факультетів. Причому ідуть фізики не просто як пересічні перехожі, а розмальованими в усі кольори веселки, із різнокольоровими ватними носами, вухами, ріжками, транспарантами із гаслами свого факультету, голосно вигукуючи наперебій ті ж самі гасла, співаючи «Гаудеамус», українські народні пісні та непристойні коломийки — хто на що здатний. Так що раз на рік мешканці будинків по вулиці Сумській ховаються по квартирах, оскільки студентська колона зносить усе на своєму шляху. Закінчується свято, звичайно ж, у гуртожитку, коридорами якого цілу ніч носяться різнокольорові хлопці та дівчата.

      До традиційних гуртожитських обрядів належить і виклик «божества шари». Кожен студент знає, що добрий покровитель має допомогти на екзамені «пролетіти на шару». Отже, замість сумлінно готуватись до іспиту студент шукає більш продуктивних шляхів. Де викликати шару? Звичайно, вдома нерозумно. Отже, всі до гуртожитку! Найцікавіше цей обряд проходить у гуртожитку Інституту журналістики Київського національного університету. Студенти, які не бажають зубрити конспекти — а таких знаходиться чимало — складають купкою заліковки на підлогу в окремій кімнаті, далі у цілковитій тиші заходять по одному до кімнати, мовчки беруться за руки і обходять навколо заліковок тричі. Потім також тихо виходять з кімнати, швидко кидаються до розчиненого вікна і якомога голосніше волають: «Шаро, прийди!». Вважається, що шара обов'язково приходить після третього вигуку. Далі зачиняються усі вікна та двері, аби шара не знайшла виходу та не покинула нікого з учасників церемонії до кінця сесії. Зачиняються навіть двері до душів та туалетів. Причому зсередини. Як це вдається — професійний секрет. Перелякані першокурсники, які ще через свій вік не розуміють усієї серйозності справи, звичайно, в день перед екзаменом не можуть потрапити до санітарного вузла, але заради шари можна і потерпіти.

      Не менш цікаво в деяких гуртожитках відзначається й успішне складання екзаменів. Зі всіх бачених мною обрядів складання сесії на приз особистих симпатій заслуговує обряд спалювання словника, який проводять студенти факультетів іноземних мов. Після закінчення курсу і складання іспиту із базової мови уповноважена особа від кожного відділення — англійців, французів, німців, слов'ян — виносить на двір перед гуртожитком свою настільну книгу — словник, — турботливо обгорнутий у вишиване простирадло. Коли всі книги зібрані воєдино, уповноважений разом із групою підтримки, що співає пісню свіжевивченою іноземною мовою, урочисто несе «жертву» до визначеного місця, де вже розкладено вогнище. Усі книги складають у скриньку, ставлять на своєрідний «мангал» і безжально підпалюють, бігаючи навколо вогнища і приспівуючи іноземних пісень.

      Не менш цікаво відзначають у деяких гуртожитках і останнє студентське свято — захист диплома. Тут уже кожен проявляє свої найприхованіші збочення. За моїми особистими спостереженнями, ніде так цікаво не відзначають це свято, як у Харківському авіаційному інституті. Кожен щасливий власник диплома там має пройти обряд катання на тазиках. Аби отримати путівку у доросле життя, молодого спеціаліста саджають у пластмасовий тазик, наповнений водою, і з реготом пхають посудину по сходах. Найкращим спеціалістом у своїй галузі вважається той, кому вдалося проскакати найбільшу кількість прольотів. За легендою хаішників, якось один дипломований спеціаліст, тепер професор того ж університету, пролетів із третього поверху до першого. Про цю милу розвагу знають усі викладачі і коменданти хаішних гуртожитків, і, аби не допустити вселенського потопу, від студентів вимагається лише одне — найняти прибиральницю.

      Досить безневинно у порівнянні з цим розважаються студенти Київського інституту міжнародних відносин. У гуртожитку, де мешкають майбутні дипломати, гроші рахувати не звикли, проте, на високу культуру на кшталт «сир паличками, а рибу виделочками» теж ніхто не претендує. Отже, новорічна традиція міжнародників має кодову назву «пунш». Перед Новим роком, десь приблизно 27 грудня, студенти знаходять величезну виварку літрів на 50. Наполовину посудина заповнюється горілкою, решта доливається пепсі-колою. Колись один начитаний розумник обізвав цю типову «викрутку» благородною назвою «пунш», та так і залишилось. 50 літрів пуншу ентузіасти виносять на якусь кухню, самі п'ють і всіх запрошують, тобто у добровільно-примусовому порядку напоюють вибухонебезпечною сумішшю усіх, кому «пощастило» проходити повз цю саму кухню. Виварка із чудовим напоєм з'являється на кухні щовечора до Різдва, і її вміст постійно поповнюється, щоправда, не завжди у потрібній пропорції. От так майбутня еліта держави свято дотримується традицій.