Містик найкращого кіно: через пів століття реабілітували Сергія Параджанова

17.01.2024
Містик найкращого кіно: через пів століття реабілітували Сергія Параджанова

«Тіні забутих предків» з Іваном Миколайчуком і Ларисою Кадочниковою режисера Сергія Параджанова є одним із найкращих українських фільмів.

Велелюдним вечором у Києві, в Будинку кіно, 9 січня розпочали вшановувати 100-літній ювілей Сергія Параджанова — режисера, який створив на кіностудії імені Олександра Довженка одну з найкращих українських художніх стрічок «Тіні забутих предків».

 

Знятий 1964 року фільм, який у міжнародному прокаті  мав назву «Дикі коні вогню» (Wild Horses of Fire), здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на різноманітних кінофестивалях (із них 24 — гран-прі).


Уже в березні 1965 року в київському Палаці мистецтв, адреса якого тепер — вулиця Героїв Небесної сотні, 1 (утім ніяк не відчепиться назва «жовтневий»), мистецька спільнота вітала творців стрічки з двома нагородами, які фільм завоював на міжнародному кінофестивалі в Аргентині.

 

А вже 4 вересня показ у кінотеатрі «Україна» на 800 місць став тим каталізатором, який вибухнув протестом проти незаконних утисків української інтелігенції.

 

Про арешти творчої молоді сказав Іван Дзюба. Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл закликали всіх, хто протестує проти політичних репресій, піднятися зі своїх місць.


Це була перша в СРСР у післявоєнний час публічна акція проти політики радянської влади. Зрозуміло, що в залі були кадебісти, бо у часи «залізної завіси» дуже пильнували за всіма, хто контактував із закордоном.

 

До того ж перед поїздкою делегації в Аргентину Сергій Параджанов пожартував, що братиме квиток лише в один кінець, тому режисера фільму взагалі не випустили на кінофестиваль.


Загалом стрічку про кохання, зароджене ще в дитинстві Марічки Гутенюк та Івана Палійчука з ворогуючих родів, яких зіграли ще другокурсник Іван Миколайчук (хоча був спочатку затверджений на роль досвідчений московський актор) і Лариса Кадочникова, — продали для показів у понад 30 країнах.

 

Глядачів донині заворожують показані в цьому фільмі природа і звичаї українських Карпат, музика Мирослава Скорика, операторська робота Юрія Іллєнка, художнє оформлення Михайла Раковського і Георгія Якутовича.

Сценарій фільму Сергій Параджанов писав з Іваном Чендеєм. Узгоджував творчість усіх, навіть сварився емоційно — трохи не до дуелі, бачив цілісною картину саме режисер.


Вірменин Сергій Параджанов народився у Тбілісі, з невеликою перервою майже два десятки років прожив у Києві. Спілкувався, скажімо, з художницею Марією Примаченко. Донині ходять легенди, як до нього у столичну квартиру приїздили трембітарі з Верховини на Івано-Франківщині, де знімали «Тіні забутих предків».


Але 17 березня 1973 року митця заарештовують, а 25 квітня наступного Сергію Параджанову присуджують п’ять років колонії суворого режиму. У російську в’язницю його де-факто відправили за український націоналізм, як згодом казав сам режисер.


Варто згадати, що від початку історія створення за літературно вивершеною однойменною повістю Михайла Коцюбинського фільму «Тіні забутих предків» — це приклад того, як треба за будь-яких умов намагатися докладати максимуму зусиль для досягнення мети — і результатом може стати шедевр.

Сергія Параджанова радянська влада
незаконно засудила на 5 років.
Фото Довженко-центру.


Після першого не надто вдалого художнього фільму-казки на кіностудії імені Довженка, куди він прибув у 1952-му, років чотири Сергію Параджанову не давали нічого знімати, окрім документальних «короткометражок».

 

Після цього він почав писати листи-протести проти свого вимушеного безробіття. Потім зняв комедію «Перший парубок», драму «Українська рапсодія» і жанрову історію про Донбас «Квітка на камені», які не виходили за усталені рамки радянського кінематографа.

 

А фільму «Тіні забутих предків» могло би не бути, якби на київську кіностудію не звернулася донька Михайла Коцюбинського з пропозицією вшанувати 100-літній ювілей батька-письменника у 1964 році.


Сергій Параджанов жив у Києві поблизу універмагу «Україна» на проспекті, який віднедавна має історичну назву Берестейський. Із його поверху, з балкона, у часи СРСР — совітського режиму-прижиму, як характеризує кінознавець Сергій Тримбач, — на відомій круглій споруді було гасло: «Слава КПСС». А під ним назва: «Цирк, цирк, цирк».

 

«Сергій Йосипович гукав своїх гостей помилуватись от сією монтажною феєрією: це ж яка краса поєднання сенсів і сенсуацій», — каже Сергій Тримбач.


Режисер поплатився за небажання говорити слова, які хотіли чути в СРСР. «Параджанов оказался в поле зрения органов государственной безопасности еще в 50-х годах. С его стороны фиксировались клеветнические суждения о «зажиме свободы созидания» в нашей стране, о «партзаказах» в искусстве», — такі дані в документах КДБ з’явилися у 1970-х.


Судили людину-феєрію за принизливою статтею про «не ту орієнтацію». Звільнення режисера у москви вимагали такі метри світового кінематографа, як Федеріко Фелліні і Жан-Люк Ґодар. Врешті-решт під тиском міжнародної спільноти випустили трохи раніше, 30 грудня 1977 року. Утім у Київ повертатися не дозволили.


Сергій Параджанов відійшов у засвіти 20 липня 1990-го. Того ж року українському режисерові вірменського походження присвоїли (посмертно) звання народного артиста ще УРСР, а в 1991-му — Шевченківську премію.

 

Нинішній рік ЮНЕСКО оголосила роком Сергія Параджанова, він об’єднує щонайменше три країни: Україну, Вірменію і Грузію. Тим часом книжки про творчість митця видано, зокрема, у Польщі, Франції, США.


Тільки 20 грудня 2023 року Сергія Параджанова реабілітували. Національна спілка кінематографістів України у сотий день його народження започаткувала Премію імені Сергія Параджанова.