Сміливі завжди мають щастя! Національна оперета представила пригодницький мюзикл «Тигролови»

12.07.2023
Сміливі завжди мають щастя! Національна оперета представила пригодницький мюзикл «Тигролови»

«Тигролови» в НАТО — Національному академічному театрі оперети. (Фото надані театром.)

Період повномасштабної війни пришвидшує сценічне переосмислення творів українських авторів для кращого розуміння сучасними глядачами подій, які відбувалися до відновлення Незалежності України.

 

Однією з несподіванок стала постановка у музичному театрі в Києві за романом «Тигролови» Івана Багряного.

Мюзикл сучасних композиторів

Коли наприкінці позаминулої весни київські театри відновлювали показ вистав, перерваний 24 лютого 2022 року повномасштабним російським вторгненням, це вже здавалося справжнім дивом.

 

Адже навіть зібрати повний склад виконавців тоді, коли значна частина чоловіків-артистів захищає Україну зі зброєю в руках на фронті, а велика частина жіноцтва виїхала в безпечніші місця, було дуже непросто.

 

А думати за таких умов про нові прем’єри було вже чимось цілком із царини фантастики.


Але ті, хто залишався в столиці, і ті, хто повертався в неї, потягнулися до театрів — попри комендантську годину, повітряні тривоги й неосвітлені через постійні російські удари по енергомережі вулиці.

 

Театри демострували всім: і під майже щоденними обстрілами ракетами й «шахедами» столиця України живе й бореться — навсупереч усім намаганням ворога нас знищити.


А ще за рік прийшов і час прем’єр. 4 квітня 2023 року на сайті Київського національного академічного театру оперети з’явилася інформація: театр працює над новим мюзиклом за сюжетом роману визначного українського письменника, публіциста й політика в екзилі Івана Багряного «Тигролови». Цим повідомленням Національна оперета відважно кинула рукавичку цілій низці непереборних, здавалося б, перешкод.


По-перше, для постановки було обрано не якийсь відомий усім твір музичного жанру на кшталт «Моєї чарівної леді», який самою назвою збирав би публіку, а спеціально написаний для цієї постановки мюзикл композиторів Кирила Безкоровайного, Антона Гуманюка та Богдана Решетілова (двоє перших виступили ще й у ролі лібретистів).


По-друге, напевно, для багатьох «Тигролови» досі аж ніяк не були твором, з якого можна зробити мюзикл.

1944 рік учасника націоналістичного підпілля Багряного

Свій найвідоміший (разом із «Садом Гетсиманським») роман письменник написав за 14 днів у 1944 році, переховуючись від гестапівців у Моршині. Скорочену версію роману було вперше надруковано тоді ж у львівському журналі «Вечірня година» під назвою «Звіролови».


Наближення радянського війська не лишило колишньому політзасланцеві та учаснику націоналістичного підпілля Багряному вибору, і через Хорватію він потрапляє до Німеччини.

 

Але рукопис «Звіроловів» залишився в Україні. Тому в еміграції письменник із пам’яті відновлює текст і друкує роман у Новому Ульмі вже під назвою «Тигролови», яка й зробилася канонічною.


Чи не найвизначніший український філолог ХХ століття Юрій Шевельов (що писав літературну критику під псевдо Юрій Шерех) побачив у «Тигроловах» утвердження жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами».


Помітили текст не лише українці. 10 лютого 1957 року впливовий часопис «Нью-Йорк Геральл Трібюн» вмістив рецензію «Зворушлива розповідь про політичне заслання». Її автор Волтер Гавіґгерст схарактеризував «Тигроловів» як «красномовну та захопливу пригодницьку повість, яка водночас є й не менш палкою гонитвою за політичною свободою. Це твір лицарства та хоробрості, несподіваний у нашій незугарній літературі».


1963 року було розпочато кампанію висунення Івана Багряного на Нобелівську премію з літератури. На жаль, усе поламала раптова смерть письменника. Як відомо, посмертно Нобелівської премії не присуджують. Однак деякі історики літератури стверджують, що, якби Багряний прожив дещо довше, його шанси на «Нобелівку» не були б нульові...


Вважається, що роман «Тигролови» був для Івана Багряного автобіографічний. Ступінь цієї автобіографічності встановити сьогодні вже складно — адже документальних свідчень про п’ятирічне заслання молодого ще письменника на Далекий Схід не збереглося. Зрозуміло одне: якби Багряного було вперше заарештовано не в ще відносно «вегетаріанському» 1932-му, а в 1937-му, скоріш за все, справа закінчилася б розстрілом.

 

А так він зумів повернутися в Україну живим — для того, щоб негайно бути заарештованим знову (у 1940-му письменнику пощастило вийти з тюрми без обвинувального вироку — щоб потім, переживши безліч небезпек, потрапити під німецьку окупацію, а потім — на Захід).


Зрозуміло так само, що Далекий Схід тих часів, коли там відбував заслання Багряний, мав ще строкате багатонаціональне населення, серед якого найпотужнішу етнічну групу становили українці, переселені сюди ще царським урядом кількома десятиліттями раніше.

 

За сприятливіших політичних обставин на землях Зеленого Клину цілком могла б сформуватися Далекосхідна Україна, але радянський режим своєю політикою жорсткої русифікації подбав, щоб цього не сталося...

Хлопець із Трипілля Григорій Многогрішний

Зміст мюзиклу «Тигролови» досить близько тримається своєї літературної першооснови. Хлопець з Трипілля Григорій Многогрішний (правнук першого українського засланця на Сибір гетьмана Дем’яна Многогрішного) мріє про небо. Але на шляху­ молодого інженера-авіатора стає чекіст майор Медвин — і між ними починається двобій не на життя, а на смерть.


Григорій на ходу вистрибує з вагона, який везе його, 25-річного, на каторгу довжиною в усе його дотеперішнє життя. Дивом виживши, до краю виснажившись під час блукання тайгою, він рятує дівчину-мисливицю, на яку кинулася розлючена ведмедиця.

 

Так він потрапляє у відлюдну оселю тайгових мисливців, українців Сірків. Тут він знаходить своє кохання. Тут перемогою закінчується його фінальний двобій з Медвиним. «Сміливі завжди мають щастя!» — такими словами тайгових українців завершується мюзикл.


Прем’єрна вистава відбулася на початку червня. Автору цієї статті випало слухати й дивитися «Тигроловів» 6 липня — у вщерть заповненій історичній залі Національної оперети, яка пам’ятає ще театр Миколи Садовського і незрівнянну Марію Заньковецьку.


Постановка режисера Сергія Павлюка (який раніше ставив «Сад Гетсиманський» у Черкасах) динамічна і стильна — як це і личить для втілення пригодницького сюжету мюзиклу. Вона ніде не йде всупереч музичній тканині, багатій і виразній, де є все — від камлання шамана до вишуканих східних мелодій. А насичене звучання симфонічного оркестру театру під паличкою його головного диригента Сергія Дідка було завжди адекватним поворотам сценічної дії.


Початкову сцену арешту молодого інженера-авіатора подано як промовисту пантоміму, зрозумілу й без слів. А потому йде таке важливе для Багряного протиставлення двох потягів-«драконів»: одного, де в шістдесяти «коробках» товарняка везуть на Далекий Схід нових засланців, серед яких і Григорій Многогрішний, і другого, де в комфортних «пульманах» їдуть на схід партійна еліта й чекісти, які заводитимуть там новий лад доносів і таборів, а заодно й «іноземні специ», яких радвлада широко залучала до початку 1930-х до здійснення своїх мегаломанських проєктів.


Це протистояння прочитується крізь витриману в приглушених темних тонах сценографію головного художника театру Олександра Білозуба (особливо зловісно горять у напівтемряві червоні вогні вагонів).

 

В час умовних і недорогих вирішень театр спромігся на строгі, але справжні декорації, які дозволяли швидко перетворювати «коробку» для засланців на розкішний вагон-ресторан, тайгову оселю — на відділок НКВС у Хабаровську. Напевно, такий зоровий ряд теж важливий для сприйняття цілком нового мюзиклу публікою.

Українській мові — браво!

Добре впорався зі своїми ролями увесь склад солістів театру. У спектаклі 6 липня це були Олексій Кирилов (Григорій Многогрішний), Валентин Котенко («професійний тигролов» майор Медвин), Катерина Ясенчук (врятована Григорієм Наталка, що стає для нього долею), Ігор Матейко (її батько, «господар тайги» Сірко), Любов Доброноженко (його дружина Сірчиха), Олександр Мельник (їхній син Гриць), Олена Галушка (Фіона, готова завжди пропонувати своє «вільне кохання» Медвину), Артем Червонюк (зловісний Шаман і він же — Дядоров, вірний прислужник чекістів), Орест Кушнірюк (ще один тайговий українець Мороз), Вікторія Бусел (його дочка Мрійка, і вона ж — француженка з вагона-ресторану).


Завершилася вистава традиційними для Національної оперети тривалими оплесками. Під орудою художнього керівника Богдана Струтинського театр давно вже не сприймається як «несерйозний заклад легкого жанру», куди йдуть люди, не готові слухати «високу музику».

 

Цей театр не лише успішно ставить класичну оперету (де розгортаються сентиментальні любовні сюжети й вибухають іскрометні веселощі), а й успішно експериментує з комічною оперою, з мюзиклом, з виставами напруженого драматичного змісту.


Важливо наголосити: за репертуарною політикою Національна оперета є справжнім національним театром. Ним вона є і за мовою виконання вистав — тут уже давно все звучить лише українською.


Просвітницька місія театру продумана до деталей. Важливо, що у фоє під час вистави «Тигроловів» глядачі могли придбати й примірник роману Багряного — щоб глибше познайомитися з літературною першоосновою мюзиклу.


Цим Національна оперета (разом з Київською оперою на Подолі під керівництвом Петра Качанова) ніби кидає виклик Національній опері імені Тараса Шевченка, яка вже давно залишається «національною» лише з назви, де за керування Петра Чуприни та Анатолія Солов’яненка-молодшого українська мова допускається на сцену лише в «Наталці-Полтавці» та ще у «Ярославі Мудрому» Григорія Майбороди (відновлення якого викликало вкрай неоднозначні оцінки) і де опери сучасних українських композиторів взагалі не мають жодних шансів прозвучати.


Тому, схоже, кияни зараз дедалі більше схильні ходити сьогодні саме в колишній Троїцький народний дім (де дає вистави Національна оперета) і в колишній клуб «Харчовик» у стилі конструктивізму (де працює Київська опера на Подолі).


А щодо мюзиклу «Тигролови» трьох сучасних українських композиторів, то ще важко робити прогнози, чи судитиметься йому слава класичних бродвейських «Моєї чарівної леді» Фредеріка Лоу чи «Гамільтона» Ліна-Мануеля Міранди.

 

Зрозуміло, однак, що ми вже отримали високопрофесійну постановку, яка може претендувати не лише на довге життя на сцені Національної оперети, а й на те, щоб зацікавити європейські та американські театральні компанії. Адже інтерес до України та її культури в світі сьогодні як ніколи високий.

Максим СТРІХА, фізик, письменник, театрал