Душа вертає додому: у Куцівці вшанували письменника й перекладача Тодося Осьмачку
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Книжка львівського психотерапевта Володимира Станчишина «Емоційні гойдалки війни» (К.: Віхола, 2022) — як торба Санта Клауса. Тут — подарунки-розради для всіх, кого накрило хвилями тривоги, страху й депресії.
Буквально для всіх, адже «рівень небезпеки є дуже високим (для нашої психіки — фактично абсолютним), бо ніхто не готувався до життя у воєнний час».
Книжка присвячена нормалізації емоцій за ситуації, коли масовий психологічний імунітет украй ослаблений.
А ще ж «інколи немає правильного вибору, а будь-який вибір може бути неправильний — у цьому й полягає суть війни».
Відтак це справді книжка-подарунок для максимальної читацької авдиторії.
Автор, утім, не стає у позу всезнайка й чесно попереджає: «Одне з основних правил психотерапії — рецептів не існує. Існують напрямки».
Ба більше, він не ставить себе на вищий за своїх читачів щабель — так само відверто розповідає, що вперше за свого лікарського буття змушений був у березні приймати транквілізатори.
Але він знає, з чим зіткнувся, — і пояснює нам. «Тривога — це не погано, тривога рятує наше життя, тривога сигналізує про небезпеку… Ми не ставимо собі за мету зменшити тривогу, ми ставимо за мету жити з нею».
У технологічному, сказати б, сенсі тривога — це збій ритму. Для його відновлення чи компенсування вельми помічна фізична праця, це загальновідомо.
Станчишин іде далі: навіть важка робота руками інколи здатна перетворитися на «приємну активність» і допомогти «пробитися назад, до наших центрів задоволення», заблокованих війною. А буває, що «приємна активність» для когось — це вбивати ворога.
Але наш автор не заходить аж так далеко, намагається були гранично лагідним. Очевидно, йому муляє, як сама дійсність дискредитувала облудне поняття «толерантність/політкоректність», якому ще вчора модно було поклонятися. Доктор навіть визнає, що «толерантність сьогодні має зменшуватися» і що «психотерапія — це бути нетолерантним до ворога… Не існує «хароших русскіх». Крапка».
З цієї крапки просто ніяк обійти мовне питання: «Мова має значення. І окупант це розуміє краще, ніж ми це розуміли в попередні роки». А погано розуміли саме через ту нав`язливо-сором`язливу толерантність. Психотерапевт слушно радить: «Коли ми вирішуємо будь-які наші питання і нам потрібно говорити російською — пам`ятаймо, що завжди є більше ніж один спосіб впоратися із задачею. Ми маємо право не розуміти російської зовсім».
А ось інший бік мовної проблеми. Пан Станчишин заспокоює закордонних біженців, переконує, що їм нема в чому себе винити, навіює: «Ваше почуття провини завжди неправе». У більшості наведених прикладів він має рацію.
Та раптом таке — нібито хибне — самозвинувачення: «Ти вже півтора місяця за кордоном. Інші мами вже вивчили німецьку. А ти вивчила німецьку?.. Твої діти вже говорять польською?».
Про що це?! Так, можна не встигнути швидко опанувати мову — але варто і треба картати себе за це. Інакше — чим ти відрізняєшся від московитів, для яких зневажати мову країни перебування є однією з визначальних рис їхнього національного характеру?
Взагалі-то Станчишинова «теорія провини» викликає чимало запитань. Він уводить поняття «критик» — внутрішній голос, що постійно звинувачує нас у всіляких наших персональних провинах.
Звісно, трапляється надмірне самоїдство, але щоб аж так: «Чи буває почуття провини корисним. Відповідь однозначна — ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Ніколи. Критик ніколи не буває корисним»?!
Тут здивування сягає вищих регістрів, бо ж відкидаючи провину — відкидаємо каяття. Тож — відкидаємо саме християнство? І хіба релігія — будь-яка — не психотерапія?
Можливо, пан Станчишин не ототожнює (певною мірою, ясна річ) психотерапевтичні та священницькі практики; авжеж, «завдяки психотерапії не можна стати кращою людиною» — тоді як релігія сфокусована саме на покращенні людини.
Натомість доктор пропонує геть дивовижну тезу: «Завдання психотерапії полягає не в тому, щоб довести, що ви добрі люди, а в тому, щоб ви усвідомили, що завжди такими були».
З точки зору психоаналізу, це — виграшний хід. А з точки зору соціальної психології? Зарахувати до категорії «добрих людей» усю «вату»? У перебігу читання зрозумів, що наш психотерапевт звертається своєю книжкою не до всіх, а до «здорової частки» — для совісної, думаючої та відповідальної меншости.
Видавництво «Віхола» вважає, що таких чимало. Наклад «Емоційних гойдалок війни» — 4 тисячі примірників за усередненого нинішнього тиражу в 1,5 тис. Гаразд, але з освіченою меншістю варто говорити без популізму, чи не так?
Ось Станчишин провадить: «Не мати досвіду — не злочин, і це не має викликати почуття провини». А латиняни вважали інакше: ignorantia non est argumentum. Ну, так — йдеться про відсутність досвіду війни.
Але й на те давні римляни мали пораду: хочеш миру — готуйся до війни. А вже з цього ракурсу добре видно хибність багатьох тверджень нашого психотерапевта, як-от: «Війна — це час нашої абсолютної непідготовлености».
За оцю абсолютну непідготовленість несе відповідальність держава, що має конкретні прізвища. Це і про відсутність нині «Нептунів», «Вільх», патронних і снарядних заводів, і про відсутність територіальної оборони, якою вона мала би бути.
Ще більш сумнівними є екскурси нашого автора у царину геополітики. «Наша країна нікому не загрожувала» — це нонсенс. Ми таки загрожували Росії (з її точки зору) виходом з її зони впливу. В цьому сенс цієї війни.
Далі: «Україна не винна у тому, що на неї напала рф… ми її не починали». А як щодо віктимности? Чи не ми спровокували навалу, демонструючи свою беззахисність, обеззброюючи свою армію блокуванням бюджетного фінансування оборонних підприємств?
І вже геть не зрозуміти нашого психотерапевта, коли він співчуває переселенцям, які опинилися в «середовищі, якого вони не обирали». Справді? А результати виборів за їхньої участи? Не варто було доброму фахівцеві-психологові братися і до захисту «держави».
Заспокоюючи дружин-матерів потенційних призовників, він пише: «Українська влада — єдина інституція, яка сьогодні визначає, хто вирушить воювати». Та це ж ідеал-утопія.
А добровольці 2014-го чи безоружна «тероборона» лютого 2022-го? Старший сержант 47-ї штурмової бригади Валерій Маркус, певно, знає, кого треба на фронт, — але аж ніяк не хтось із офісу президента.
«Все, що ми відчуваємо у цій війні, є нормою цієї війни», — красиво і малозрозуміло. Нехай. А які норми перемоги? Ось наш автор ніби втішає бійців: «Ти не прийшов на чужу територію, не прийшов убивати чужих людей».
Та він уже вбиває «чужих людей». А коли війна переміститься на їхню територію, що є головною запорукою нашої безпеки, вбиватиме не лише тих, хто у камуфляжі, а й поплічників у цивільному.
Пан психотерапевт не дозволяє собі тверезо мріяти: «У нас можуть виникати дуже сумні думки, як-от: ми, звісно, переможемо, але через 3–5 років росія знову нападе, вона постійно буде нашим сусідом, її територію не можна взяти й перенести куди-небудь подалі від нас. Ми завжди матимемо кордон із цією клятою державою». А коли подумати про примусову дезінтеграцію рашки? Як каже пан Станчишин, «все має сенс, якщо ми надаємо його».
Вельми сумнівним, як на мене, є такий пасаж із рецензованої книжки: «Зараз ніхто не знає, який вибір правильний». Не реагуватиму на ідеологічний бік; ось конкурентне психотерапевтичне свідчення: «Найголовніша інформація про страх: якщо ви не знаєте, ЩО має значення, то страх переможе, огорне вас і триматиме на місці. Якщо ж ви чітко усвідомлюєте, що має значення, то страх штовхатиме вас уперед. Отак-от просто» (Брендон Вебб. Приборкати страх: досвід «морського котика». — К.: Yakaboo, 2021).
Попри численні незгоди, ставлюся до книжки Володимира Станчишина позитивно — цікава й інформативна. Базові знання для психологічного самозахисту ви отримаєте. І то — у вправній літупаковці (оцініть стиль: «Злість — це своєрідний блокпост, який не пускає небезпеку, не дає їй пройти»).
Й ось — «один з найкращих способів боротьби з тривогою на когнітивному рівні (думки) — це вести щоденник війни… Перша функція щоденника — це впорядкування хаосу тривоги».
Наприкінці книжки приміщено фб-щоденник самого автора. Можна навіть спробувати читати з кінця, з цього щоденника. Бо сам текст — лише конкретизація, деталізація, поглиблення, вияскравлення, систематизація і кодифікація щоденника. Тож ви розумієте, що краще читати спочатку.
Гадаю, що всі мої попередні закиди викликані формою викладу: «Емоційні гойдалки війни» — це сім диктофонних записів роздумів. Певен, що автор позбувся би багатьох контраверсійних суджень, якби сидів сам за комп`ютером.
З іншого боку, книжка була би хоч і на третину коротшою — без диктофона, — але тоді позбулася б і позитивного заколисуючого ефекту. А ще ж і авторський заклик: «Нумо міркувати», — він працює напрочуд ефективно; ця рецензія є свідченням.
У книжці чимало від йоги, але вона цілком самостійна. І вона — так! — про війну: «Війна — це про багато фронтів, і один з них — фронт цілісности нашої психіки… І це те, що буде з нами протягом усього життя».
А ще вона оптимістична. В якомусь розділі автор зазначає: «Сьогодні ми на місяць ближче до Перемоги».
І — «ми знаємо винних. Їх багато. Їх 145 млн».
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Цивілізовані суспільства перетнули міленіум в ейфорії: з геополітичної мапи зникла зловісна абревіатура СССР, і всі сліпо вірили, що назавжди. >>
Уперше під батутою іноземної диригентки Кері-Лінн Вілсон у Львівській національній опері імені Соломії Крушельницької прозвучала опера «Украдене щастя» за твором Івана Франка. >>
У Києві 27 травня відбувся допрем’єрний показ документального фільму «10 років війни». >>
Посольство Італійської Республіки в Україні передало Міністерству культури та інформаційної політики України два цифрових піаніно, тромбон, тубу та валторну. Ці музичні інструменти будуть передані до Харківського музичного фахового коледжу ім. Б. М. Лятошинського, який постраждав від російських бом >>
Народний артист України, актор Національного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак помер у Львові на 84-му році життя. >>