Академік Максим Гулий: Наука може все, якщо її любити
Непересічний науковець святкує сьогодні свій сотий день народження
Наталя ДМИТРЕНКО
|
Не знаю, як почуваються люди у 100 років, але тепер знаю, як почуваються ті, хто зустрічається з представниками цього поважного віку. Міцний потиск руки, пильна думка в очах і повільна розважлива мова — таким я побачила Максима Федотовича Гулого, дійсного члена Національної академії наук України, визначного біохіміка, професора, доктора біологічних наук. Список регалій Максима Федотовича можна продовжити ще на декілька рядків: винахідник низки важливих лікарських препаратів зі складними латинськими назвами, вчитель трьох відомих у науковому світі академіків — Сергія Комісаренка, Дмитра Мельничука та Геннадія Мацуки, автор сотень статей і десятка монографій. Певному колу читачів Максим Гулий може бути цікавий і з іншого ракурсу — він є дідом знаного київського інтелектуала Максима Стріхи. Останній називає Максима Федотовича не інакше як Дідусем з великої літери і ставиться до нього дуже трепетно. Звісно, пан Стріха має чим гордитися: уродженець села Нова Басань, що на Чернігівщині, Максим Федотович на своєму віку пережив і побачив багато чого і кого.
У звичайній кімнаті незвичайного академічного будинку, що в тихому центрі Києва, ми розпочинаємо розмову зі спогадів. Виявляється, Максиму Федотовичу свого часу пощастило не менше, ніж мені: студентом він зустрічав самого Михайла Грушевського (до речі, теж академіка).
Друг Зерова і Палладіна
— Михайла Грушевського я бачив навпроти тодішнього будинку українознавчих установ Академії на Володимирській, 35 — там зараз приймальня СБУ. У тих установах історик працював після повернення з еміграції. Я ходив повз той будинок шляхом від гуртожитку на Володимирській гірці у свій зооветеринарний інститут і часто зустрічав його. Грушевський був огрядний, у толстовці, білобородий і майже лисий.
— Ви також згадуєте про Миколу Зерова і Максима Рильського. Ходили до них на лекції. А особисто були з ними знайомі?
— Максима Рильського я бачив часто, як ще був студентом, — він дуже артистично виступав з доповідями, читав свої вірші. Це було в клубі на розі Хрещатика і Трьохсвятительської. А потім, по війні, було ближче знайомство: я ж був віце-президентом Академії наук, а він — директором Інституту мистецтвознавства, фольклору й етнографії і заходив до мене у справах...
— А Зерова ти тільки слухав, — долучається до нашої розмови Максим Стріха.
— А Зерова я один-єдиний раз слухав у кооперативному інституті, де він дуже яскраво говорив про літературу. Я був знайомий з його двома братами. З Костем любив бувати на полюванні. Він працював у Інституті гідробіології науковим співробітником, а Дмитро був академіком, директором Інституту ботаніки. Так що я їх обох дуже добре знав.
— Максиме Федотовичу, а що вас — майбутнього науковця — цікавило тоді в літературних лекціях?
— У клубі, де виступав Рильський, також виступали й інші літератори, науковці, просто цікаві люди. За відвідини треба було платити невелику суму. Але я був студентом, грошей у мене ніколи не було. Одягнутий по-селянськи, я приходив у клуб і казав, що приїхав із села і хочу побути у вас, — і мене пускали взагалі без розмов. Студенти, які ходили на ці виступи, поважали Рильського. Пам'ятаю його у фраку, явно не на нього зшитому. Відчувалося, що він дуже бідно живе.
А коли я вже став віце-президентом Академії, начальством, то від мене залежало фінансування Інституту мистецтвознавства, і в нас склалися суто службові стосунки. І Павло Тичина, мій земляк, теж часто бував у мене, і Микола Бажан, який займався виданням Української радянської енциклопедії...
— Дідусь практично всіх пам'ятає, — втручається онук. — Пам'ятає Агатангела Кримського...
— Кримського я теж часто бачив. Він був теж дуже бідно одягнений. Погано бачив. Я його зустрічав завжди, як він або приходив, або виходив iз Президії Академії, де був «неодмінним секретарем».
— Довгий час ви працювали з президентом АН Олександром Палладіним. Здається, він був не тільки вашим наставником, а й другом. Розкажіть, якою людиною він був?
— Це довго розказувати. (Академік Гулий замислюється, і складається враження, що він думками вже у минулому). Коли після закінчення інституту я вступив до аспірантури, мені дуже подобалася біохімія. Я складав з неї іспити, але керівника в Києві не було. І мені запропонували або їхати в Харків до керівника, або міняти спеціальність. Я побоявся їхати і тому поміняв спеціальність — біохімію на годівлю сільськогосподарських тварин, яка базується на фізіології і біохімії, тобто ця спеціальність близька до біохімії. Аспірантуру закінчив восени 1931 року, і, на щастя моє, з Харкова, разом зі своїм інститутом біохімії, приїхав академік Палладін. Я пішов до нього, і він мене взяв на роботу. Через місяць мене забрали в армію, але Палладін пообіцяв забрати мене, як тільки демобілізуюся. Він мене поважав і ставився дуже добре. Так я почав працювати — і працюю до цього часу в Інституті біохімії. Ще за сумісництвом завідував кафедрою органічної і біологічної хімії сільськогосподарської академії, тепер це Національний аграрний університет, яким керує мій учень, також академік Дмитро Мельничук. На тій посаді я пропрацював 27 років, але основна моя робота була не педагогічна, а науково-дослідна. І я весь час, аж до його смерті, працював з Палладіним.
— У своїх спогадах ви говорите, що в 30-ті роки почалися тотальні арешти, від вас вимагали доносу на Палладіна. Це було полювання на «академічних відьом»?
— Я не знаю. Палладін — дуже-дуже хороша людина, хороша в ставленні до всіх. Думаю, «копали» не тільки під нього, тоді багато людей були оббріхані. Дуже багато було непорядних — серед комсомольців, партійних. І дуже багато було погроз щодо чесних. Деякі люди ламалися, не витримували і говорили на інших неправду. А потім та неправда викривалася, і вони самі страждали.
Довгий час я був ученим секретарем, фактично заступником директора, і через те, що Палладін, який став «неодмінним секретарем» Академії наук після Кримського, постійно був дуже зайнятий, на мені лежало багато суто адміністративних обов'язків. І от мене викликають в НКВС, дають папір і кажуть: «Пиши». — «Що писати?» — «Що хочеш, те й пиши, тільки про свій Інститут». І я писав те, що було насправді, — нічого поганого, тим більше про Палладіна. А потім знову викликали, і знову — пиши. Я кажу, що писав уже. А вони відповідають — нічого, пиши знову. А у мене завжди була, та й тепер є, дуже хороша пам'ять. І я знову майже слово в слово писав те, що раніше. Побачив: енкавеесівці сподіваються, що я напишу щось інакше, десь схиблю. Таким чином написав, мабуть, 5 чи 6 листів, однакових, з точністю до коми.
— Цікаво, що всі вони збереглися. Їх Білокінь (Сергій Білокінь — відомий дослідник сталінських репресій. — Ред.) бачив і казав, що мало хто з такою гідністю поводився, як Дідусь, — додає Максим Стріха.
— А в 1941 році ви просто з фронту потрапили до секретної хімічної лабораторії?
— У першу війну 1914 року німці застосовували бойові отруйні речовини. І в наступну теж мали намір їх використовувати. Під час Другої світової я вже був доктором біологічних наук з біохімії. Наша розвідка, звичайно, добула ті отруйні речовини, які німці хотіли застосувати, і нашим завданням було знайти речовини, які б їх знешкоджували. Ми працювали спершу в Москві, а потім нас евакуювали в Троїцьк на Уралі.
А ті отрути дуже страшні. Скажімо, коли на вистрижену спину кролика крапнути з голки тієї отрути, він гине. У мене був такий випадок. Одного разу на руку лаборантки, яка тримала такого кролика, потрапила отрута з тварини, що стрепенулася. А перша ознака отруєння — починається сильне виділення слини. На щастя, я знав, скільки речовини наніс, і зміг її знешкодити.
— Які ліки, що застосовувалися потім у медицині, ви винайшли?
— Скажімо, є така хвороба, як алкоголізм. За дорученням президента нашої Академії, Бориса Євгеновича Патона, я взявся за боротьбу з алкоголізмом і разом зі своєю дочкою (Надія Максимівна Гула, член-кореспондент Національної та Медичної академій. — Ред.) винайшов антиалкогольний препарат — «Медихронал». Він випускається тепер фірмою «Дарниця». Після лікування ним велика група колишніх хворих не вживає алкоголю понад 10 років. (Вказівка Патона походила від наказу Володимира Щербицького, син якого був алкоголіком. — Ред.). Відомо, що шкоди людині завдає не так сам спирт, як оцтовий альдегід, на який спирт перетворюється в організмі. І нам вдалося знайти ліки, що знешкоджують його, перетворюючи на нешкідливі речовини. Винайшли ми й антинаркотичний препарат «Медицит» з аналогічною дією. Розроблено препарат «Коректин», що допомагає хворим на гострий дитячий лейкоз. Хоча недуга й не зникає остаточно, але в пацієнтів удається підтримувати стан тривалої ремісії, за якої вони можуть жити повноцінним життям. (Науковець вірить, що якби Раїса Горбачова лікувалася «Коректином», її вдалося б урятувати. — Ред.) Наразі цей препарат ще дослідний. Адже для того, щоб випускати препарат, його дають на перевірку в три медичні заклади, де на 105 хворих повинні перевірити його дію. Робота над «Медихроналом» розпочалася ще в 70-ті роки, і більше 15 років знадобилося, щоб «запустити» його. Наразі успішно випробувано «Намацит», який ефективно лікує рани, переломи, малокрів'я. За свої роботи я одержав дві республіканські державні премії і одну загальносоюзну.
Секрет довголіття: наука, капуста і символічні 10 грамiв
— Максиме Федотовичу, а який ваш перший спогад? Ви кажете, що добре все пам'ятаєте.
— Я виріс у селянській сім'ї: батько був зовсім неграмотний, а мати писала й читала погано. Скільки пам'ятаю — я завжди працював. Пригадую, коли почалася війна 1914 року, я пас корову в полі, і мене ця новина так вразила, що я довго не міг змиритися з тим. У школу пішов у 10 років. Але вже вмів читати і писати — мене навчили старші брати. Старший був дуже кмітливий — вчився на одні «п'ятірки». Я також добре вчився, і це давало мені насолоду, особливо любив математику. А ще — читати. У селі був Народний дім із гарною бібліотекою. Також був у нас дуже прогресивний піп — отець Матвій, «народник» — будував дороги, майстерні для селянських дітей... А потім якось так вийшло, що я потрапив у Київ. Спершу в гості до найстаршого брата, який ходив до Києва на заробітки. А потім уже — студентом.
— Із ХХІ століття нам зараз важко уявити, яким тоді був Київ. Ви можете описати те життя і побут?
— Тоді в Києві було більше бідних, ніж заможних. Жилося майже всім сутужно, важко. Наприклад, до iнститутiв, як правило, приймали бідняків. І перший рік я зовсім не отримував стипендії, грошей не було, доводилося кожної неділі, кожного вихідного дня ходити на станцію вантажити вагони. Тоді важко було заробляти ті гроші, адже було багато охочих заробити, щоб прожити. Добре, що були безкоштовні їдальні, де можна було поїсти, правда, не дуже смачно і приємно, але з добавкою. На першому курсі я також вперше потрапив до Оперного театру: ставили «Ніч перед Різдвом»...
Як правило, по Києву я ходив пішки. Я вже казав, що жив у «кубучі» на Володимирській гірці, а ветеринарна клініка мого iнституту була аж на Байковій горі. Ось туди і назад ішов пішки. Безкоштовних трамваїв тоді не було, а якщо хтось попадався без квитка, то кондуктор, який був у кожному трамваї, зупиняв машину і бідолаху викидали. По вулицях їздили візники, автомобілів майже не було. А скільки коштував проїзд на візнику, я й не знаю, бо ніколи не користався їхніми послугами.
— Дозвольте запитати, у вас у родинi всі так довго живуть?
— Мій батько помер у 53 роки, мати — у 71. Це тільки один я так довго живу.
— А у всіх довгожителів є свої секрети...
— Довго живу й через те, що я і моя дочка знайшли такий препарат, що до деякої міри продовжує життя, сповільнює старіння. Над ним я, можна сказати, працював майже 60 років, досліджуючи обмін речовин... Наука все може, якщо її поважати, якщо її любити, якщо про неї завжди думати.
А ще — 57 років тому кинув палити. Щодня роблю гімнастику. І харчування, звичайно, — треба вміло харчуватися, нічим не надуживаючи. Щодня їм трохи нашинкованої капусти і моркви, випиваю склянку некип'яченого молока. Люблю зварену на молоці вівсяну кашу. І обов'язково трохи свіжого сала із хлібом.
— І ще — символічні 10 грамів на свято, — додає онук. — Сьогодні Дідусеве життя стало фактично науковим експериментом на самому собі: як довго може опиратися людина наступові неминучої старості. До 92 років Дідусь фактично щодня ходив на роботу пішки, до 98 — майже щодня їздив туди на авто. Сьогодні ж співробітники частіше приходять уже до нього додому. Він досі може стулити кілька фраз німецькою, англійською, французькою і латиною, досі пам'ятає довжелезні біохімічні формули. Досі сам куховарить і сам прибирає в хаті. Дідусь дуже хотів цього ювілею — як символу перемоги над старістю — і водночас побоювався його. Напередодні Нового року він тяжко хворів. А ми хочемо, щоб Дідусь ще довго тішив нас.
...Залишаючи аскетичну кімнату вченого, останній раз кидаю погляд на робочий стіл: книги, окремі аркуші, списані формулами. Він ще досі працює, і коли мова заходить про його роботу, помітно пожвавлюється — говорить швидше і більше, хоче викласти все, що зародилося в голові.
