«Колоди i цеглу у дворi складав, то я думала: будiвельником стане»
Мама віце-прем'єра Миколи Томенка про розкладайку в саду, листи з Афганiстану i «зiпсований» «четвiркою» атестат
Людмила НІКІТЕНКО
Віце-прем'єр Микола Томенко для черкащан є рідною людиною, адже його батьківщина — мальовниче село Малі Канівці Чорнобаївського району Черкаської області. Коли під час помаранчевої революції народ постійно бачив його на сцені столичного Майдану й слухав запальні виступи, черкащани були особливо гордими з того, що Томенко — їхнiй «земляк». Аби дізнатися, яким у дитинстві був «гуманiтарний» віце-прем'єр, чим захоплювався, як учився і як вийшов у люди, кореспондент «України молодої» напросилася в гості до його мами — Катерини Марківни Томенко.
«Торік Коля з братом Володею оцей тин поставили»
Родинне гніздо Миколи Томенка шукати довго не довелося. Вже перша зустрічна жіночка привітно пояснила, що хата Катерини Марківни Томенко неподалік сільської школи. А щоб не заблудилися, наказувала орієнтуватися на новенький тин. Отож охайно побілену хату з пофарбованими синіми кутами ми знайшли швидко. Першою на подвір'ї нас зустрів собака Жулька, своїм гавкотом упевнено продемонструвавши, що головним сторожем у цьому дворі служить він.
Жулька та ще кури — все господарство, яке має Катерина Марківна тепер. Три роки тому помер її чоловік, Володимир Пилипович, і відтоді жінка багато живності у хліву не тримає. І роки не ті, і здоров'ям похвалитися не можна. Та й сини — старший Володимир, який живе із сім'єю в Черкасах, і менший Микола, пояснює Катерина Марківна, не радять їй цього. Просять про єдине — аби берегла себе.
«Коля часто до мене навідується, правда, під час виборів, бувало, всього на кілька годин міг заскочити. Але як приїде, то завжди просить: «Мамо, не робіть нічого, аби ви тільки жили, щоб було до кого їздити». Жаліє мене і завжди допомагає. Він у мене все вміє робити - і город садити, і картоплю полоти, і у дворі, що треба, полагодить», — розповідає Катерина Марківна.
За її словами, син Микола душею прив'язаний до батьківської хати, до дворища, по якому бігав босими ногами. Якщо вони приїжджають із дружиною Валею та сином Пашею, то не цураються ніякої роботи. І хату помажуть, і в кімнатах приберуть. Торік, наприклад, Микола та Володимир посадили під вікнами батьківського будинку молодий садок, а ще ось тин новий поставили.
Між іншим, хата у Томенків така ж, як у багатьох у цьому селі. Зводили її Катерина Марківна, котра працювала на кухні в районній лікарні, з Володимиром Пилиповичем самотужки, власними мозолями та на свої кревні. А заробітки в ті часи були відомо які. Жінка зізнається, що скільки жили — скільки й будувалися, де ж те здоров'я буде. Бідно жили, піч натопити й то не було чим, соломою та кукурудзинням рятувалися. Але роки спливли, мов вода. Діти виросли, розлетілися з рідного гнізда, і кожен їхній приїзд для матері — наче свято.
Того року в грудні Катерині Марківні виповнилося 70 років, і вона згадує, як на її ювілей приїхали сини з невістками та онуками. Добрі слова, сказані тоді, запам'яталися матері й розчулили її. Вона каже, що сини в неї хороші виросли і ними вона пишається.
«Тихим рiс, сяде собi й грається»
За словами Катерини Марківни, Коля (так вона лагідно називає свого меншого й тепер) із самого малечку дуже уважним був. Вона згадує, що на 8 Березня син обов'язково клав їй під подушку листівку, яку сам малював. А ще старався приготувати сніданок, бо ж у мами свято. Підсмажена сином яєчня чи картопля здавалися їй найсмачнішими у світі.
«Маленьким як був, то люди кажуть: де ваша дитина? Тихим ріс, сяде собі й грається. Вже старшим як став, то любив у дворі господарювати — то колоди складає, то цеглу, завжди собі справу находив. Думала, будівельником стане», — пригадує минуле Катерина Марківна.
Мати віце-прем'єра зізнається, що карати синів ні вона, ні батько не мали звички. Не без того, що діти заведуться, тож насвариться на них мати або лозиною махне на піч, де малі сидять. Та тільки та лозина скраю печі лясне, а дітвора в куток завжди вчасно відскочить.
«Четвірка» — з креслення
Катерина Марківна показує менi сімейні альбоми з фотографіями, на яких вони з чоловіком іще молоді, а сини — зовсім малі. Дістає із шафи й цілу теку похвальних грамот, якими нагороджували школяра Миколу Томенка. Є тут і його табель із п'ятірками. Вона стверджує, що Микола в дитинстві ніколи не лінувався. І в школі вчився гарно, до уроків особливо відповідально ставився. Вчителі завжди хвалили і дякували батькам за такого сина. Бувало, в саду розкладачку поставить і готується до занять. А коли прийде час перепочити, то через дорогу до школи побіжить, на турніку поперекидається, а потім знову — до книжок.
Катерина Марківна пригадує, що її Микола любив спортом займатися і кожного ранку влаштовував пробіжки на велику відстань. Не було такого, щоб задумане не доводив до завершення. «Коли в армію пішов, то для нього там навантаження не страшні були. Писав у листі, що під час кросів брав на плечі не тільки свій рюкзак, а ще й товариша. Так жалів людей», — пояснює Катерина Марківна.
Коли закінчував десятий клас, то мав «четвірку» лише з одного предмета — з креслення. Знаючи здібності хлопця, педагоги запропонували: «Давай тобі п'ятірку поставимо, буде золота медаль». Але він відмовився, мовляв, що чесно заробив — те нехай і буде.
А після закінчення школи поїхав вступати до Київського університету на історичний факультет. Тільки згодом зізнався матері, що під час іспитів доводилося ночувати на вокзалі. Екзамени Микола Томенко успішно склав і чекав у Малих Канівцях виклик на навчання. Але запрошення все не приходило, й він пішов дзвонити в університет, щоб з'ясувати. На тому кінці дроту повідомили, що він є у списках. А ввечері й лист прийшов із звісткою, що Микола став студентом престижного вузу.
«Вже як став учитися, то дізнався, чому із запізненням одержав виклик. Виявилося, що на заваді трохи не стали ті, хто з торбами приїжджає поступати. Та, спасибі, декан факультету настояв на тому, щоб взяти, як він потім Колі розповів, здібного сільського хлопця на навчання. З тим деканом Коля дружив, коли вчився», — уточнює Катерина Марківна.
Про службу в Афгані син поганого не писав
За її словами, син Микола ніколи їх з батьком не засмучував. Навпаки, завжди прагнув уберегти від того, щоб не нервували зайве. Коли його провели служити в армію, він написав, що потрапив до Афганістану. «Коля зроду нічого поганого нам не писав про службу. У кожному листі у нього все тільки добре. А в мене сльози не висихали...Знаєте, які часи тоді були й скільки наших солдатів на тій війні загинуло», — Катерині Марківні й тепер згадувати ті роки нелегко. Бо пережила вона тоді чимало, доки сина діждалася.
Важкі думки краяли душу й серце матері. Вона виглядала сина з чужої й нікому не потрібної війни постійно. А Микола повернувся додому несподівано. Катерина Марківна якраз на роботі у Чорнобаї була, коли відчинилися двері й на порозі вона побачила свого Колю. Донині пам'ятає, що сталася та радість 11 травня, адже 4 травня вони старшому синові весілля відгуляли.
У Малі Канівці разом із сином вона наче на крилах летіла — живий, здоровий, що ще матері треба для щастя? Вдома Микола відразу взяв велосипед і до батька на роботу подався, аби й з ним якомога швидше зустрітися.
Для Томенків найкращим селом є їхні Малі Канівці
Стрес, який перенесла мати за той час, поки син служив у Афганістані, не минувся безслідно. Каже, що відтоді дуже болять очі, піднімається тиск. Лікувалася і в Києві, але поліпшення не відчула. Тому під час помаранчевої революції, в епіцентрі якої був її син, телевізор практично не дивилася, більше слухала радіо.«Переживала дуже за Колю, молилася за нього, думала, ще перестрінуть де, аварію зроблять... І за того бідного Ющенка молилася, скільки йому всього випало», — ділиться спогадами Катерина Марківна. У неї й досі на столі стоїть ікона Богородиці, котру ще у ті неспокійні для нашого народу часи зняла зі стіни і до якої постійно у молитвах зверталася. Тепер радіє, що Всевишній почув українців і вони мають народного Президента. Так хочеться, щоб життя у людей в Україні кращим ставало.
Мати каже, що син Микола кличе її у Київ. Та тільки рідну хату вона не хоче залишати, тут її життя. «Як вивезли мене на поверх, у свою квартиру, я як глянула вниз — Господи, яка ж висота! Кажу: «Сину, це ваше, а моє — в рідному селі», — усміхається Катерина Марківна.
Для неї Малі Канівці — найкраще село в Україні. Та й для її сина також. Як розповідала нам Ніна Савченко, завідуюча сільською бібліотекою, Микола Томенко не забуває про свою малу батьківщину й людям допомагає. Торік, наприклад, підсобив з проведенням свята села, а ще придбав музичні центри для клубу та школи, профінансував обладнання сільського музею Михайла Драй-Хмари.
У суботньому числi «УМ» читайте про дитинство вiце-прем’єр-мiнiстра з адмiнреформи Романа Безсмертного.
