Номер 027 за 12.02.2005
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  Коли, на вашу думку, закінчиться війна на Донбасі?
за кілька тижнів
за 2-3 місяці
до кінця року
за кілька років
важко сказати
     

Дві Марії і вселенська печаль
Розмова з Марією Матіос, претенденткою на цьогорічну Шевченківську премію
Валентина КЛИМЕНКО   

Марiя Матiос.

      «Голубко, ти просто телепат, я сьогодні про тебе думала, — каже по телефону Марія Василівна Матіос. — Ти хочеш зараз зустрітися? Ну то давай, бо я вже збиралася додому їхати, страшенно голова болить». У кабінеті з вікнами на Хрещатик біля рідкокристалічного монітора комп'ютера стоїть чарочка з підсніжниками і в зручному офісному кріслі обертається письменниця Марія Матіос. Підсніжники і комп'ютер символізують два боки місяця Марії — життя в природі, серед живого, справжність і крихкість та абсолютну впевненість у теперішньому часі, комфортність у столичному контексті, як літературному, так і політичному, технологічність. Останні 4 роки вона була невтомним літературним ньюсмейкером — писала нові книжки, номінувалася на премії, виступала з літературними вечорами, а головне — дражнила суспільство своїми текстами.

      «Не дивуйтеся, наш Батько — дуже кмітливий чоловік: поки Маму водили крамницями й музеями чужих столиць, він умів нашвидкуруч скористатися з моменту з котроюсь із стюардес чи покоївок. Якщо в наступні польоти новеньку не брали — значить, не сподобалася.

      А коли Мама з нами не літала, тоді нам відкривався рай у небі: Президент кликав до себе по черзі кожну, кого сподобав. Декому — правда, рідко — вдавалося навіть із ним і доночувати.

      Новенька стюардеса Оксана доночувалася з першого разу: після неї Президент не вийшов з літака, і колега нашого Президента, Президент не буду казати якої держави, поїхав з аеропорту з чим і приїхав, тобто сам.

      Що тоді було! Боже праведний — міжнародний скандал, газети на увесь світ роздзвонили, хоч як скандал заминали дипломати!» Це уривок з її «Бульварного роману», в якому, крім сексу з Президентом, є й чимало іншого сексу. Колеги по перу, які знали її по новелах із книжок «Життя коротке» і «Нація», розводили руками і знизували плечима — без слів. А через півроку вона видає книжку, яка змушує втирати кам'яні сльози навіть найбільших циніків — «Солодка Даруся». І в Спілці письменників її знову готові носити на руках. Але це їх проблеми, а в неї свої.

      Зате тепер усі, хто читав, не можуть забути Дарусю, яка так собі міркує: «Чому вона дурна, коли вона все розуміє, знає. Що і як називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїному саду, скільки від Різдва до Різдва людей у селі народилося, а скільки вмерло?! В сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїй голові тримає. З курми вона говорить краще, ніж із людьми. Дерева її розуміють, пси не займають, а люди — ні. Не можуть люди лишити Дарусю саму на себе». Даруся живе сама, не німа, але мовчить, від головного болю лікується в землі або у воді, як назбирає гостинців, іде на розмову до тата на цвинтар, а її тихе щастя із мандрівним дримбарем Іваном Цвичком уривається тоді, коли він заходить на подвір'я у військовій формі. Бо ця форма і ще офіцер, який пригостив її в дитинстві півником на паличці, і коштували Дарусі мами Матронки, повішеної на власній косі, і голосу, і головного болю від виду цукерки. Не можна забути солодку Дарусю, по долі якої пройшлися фірою війна, негідники, режими, не забувається і все.

      Роман «Солодка Даруся» цього року номінується на Державну премію імені Тараса Шевченка, але ми з Марією Матіос говорили зовсім про інше.

 

Жінка з кольоровими снами

      — Пані Маріє, кажуть, що на Святого Миколая, починаючи з 2001 року, ви клали собі під подушку свою нову книжку. А цього року як зустріли Миколая без книжки?

      — Як завжди. З подарунком під подушкою і телефонним дзвінком від батьків. Ще ніхто на Миколая не зателефонував мені раніше від моїх батьків. Я вже й не уявляю, що може бути по-іншому.

      Хоча минулого року я заявила про вихід наступної книжки, і навіть маю певні проблеми з видавництвом, яке вимагає заанонсований рукопис, але я «зарізала» свій текст. Раніше цензура різала, Літ, головліт, а тут я сама зарізала книжку, яка повинна була вийти у минулому році. Це трапилося тому, що після «Дарусі» почуваю себе як, мабуть, почуває земля, яку напалмом спалили. Здається, що в мені руїна, це як переорана рілля, там ні комашка не ворушиться, ні зернинка не росте. Мабуть, тому що я багато вклала в свою «Дарусю», організм так і зреагував, і поки що йде акумуляція. Хоча в мене задумано, дав би Бог час і можливість, мінімум п'ять книжок, але я не можу працювати як конвеєр. Як спортсмен повинен щодня тренуватися, так і письменник має мозок свій тренувати, але я не належу до тих, хто каже: жодного дня без рядка. В цьому сенсі я поганий графоман.

      — Тобто ви «запойний» письменник?

      — Так, я «запойна» тоді, коли сідаю писати. Скажімо, я ніколи не пишу на роботі, де б я не працювала, скільки б у мене не було вільного часу, не можу писати в робочому кабінеті, не можу писати поміж іншим. Я довго акумулююся, а потім сідаю в поїзд, їду обов'язково в гори, влітку під час відпустки можна на дачу, і тоді я — «запойний» письменник. Знаю, що таке творче божевілля, що таке безумство — це тоді, коли тебе несе текст. Мабуть, так потопельника вода несе: ти став у цю воду, і вже не можеш вибратися. І поки ти не вмреш, умовно кажучи, або не випливеш, не дістанешся берега, ти від цього не відірвешся. В такий період я тільки новини можу подивитися по телевізору і подзвонити додому, дізнатися, як справи. Я не потребую спілкування, тільки мінімального комфорту — щоб тричі на день поїсти, щоб було світло, щоб працював комп'ютер і все.

      — У вас 6 поетичних книжок, і вони були написані рукою. Може, в цьому є певний символізм: поезія це ручна робота, а проза може бути й «технологічною», комп'ютерною.

      — Е ні, я б так не сказала. Писання ручкою — це як вишивання голкою, як в'язання гачком, я вмію трішки, хоча все роблю лівою рукою, я — лівачка, шульга. До певної міри писання ручкою — це ексклюзив, тобто поезія. Але я вважаю, якщо після тридцяти не пишеш геніальних віршів, то непристойно цим займатися далі. І мені інколи здається, що я ніколи поезії не писала. Хоча у свій час мала велику пресу як поет, і думаю, що якби не жила на периферії, то, можливо, моя поетична доля була б іншою. Тому що мешкання в обласному центрі, хай навіть такому як Чернівці, який називають маленьким Парижем  і вулиці якого, як кажуть, за Австрії замітали віниками із троянд, не дає таких можливостей для самореалізації, як Київ. Але писання на комп'ютері — не менш філігранна робота. Якщо порівнювати з модою, такі книжки, як «Нація», «Життя коротке» і «Даруся», є творами «от кутюр», а «Бульварний роман» і «Фуршет» — це товари з Польщі, ну, хай буде прет-а-порте. Писання на комп'ютері — це надзвичайна економія часу, у мене зараз хороший могутній ноутбук і я просто ловлю кайф від того, що можу обертати свої тексти, як хочу.

      Втім якщо ти робиш довгу перерву у письмі, ти все-таки вибиваєшся з форми. Я спробувала десь місяць чи два тому ввійти в цю воду, і відчула, що пручаються слова, речення. По комп'ютеру перевірила, що зробила 80 правок у трьох реченнях першого абзацу. Це мордування. Але коли після 80 правок я прочитала ці три речення, зрозуміла, що далі вже нічого тут не поміняю. У творчості я «культиватор». Я культивую мову і скрізь кажу, що маю одного тільки конкурента — мову.

      — Уся ваша проза вказує на те, що ви родом із дитинства, із Розтоків, із гір. Розкажіть, яким було дитинство?

      — У мене кольорове, майже феєричне дитинство. (Пауза). Я дуже велику драму пережила у дитинстві, маючи 5 років... Коли бабця, мама мого тата, добровільно подякувала цьому світові... Я не пам'ятаю, що вчора робила, з ким розмовляла, що їла, кому що збрехала чи сказала правду, а от той травневий день, коли це трапилося, і цвіт акації, дотепер бачу. Я не люблю акацію, бо вона мені нагадує запах смерті, і не люблю акацієвого меду саме через це.

      Я довго росла одиначкою, до 10 років була єдиною дитиною, і дуже хворобливою. Якщо мені Бог щось дав, то здоров'ям не дуже наділив. І я в цьому житті заздрю тільки здоровим людям: не багатим, а здоровим, бо здоров'я — це щастя. Але дитинство у мене було феєричне. На нашому хуторі Сірук раніше було 16 хат, після війни кого вбили, кого вивезли до Сибіру, на Урал, і залишилося 3 хати. Дітей на хуторі не було, до п'яти років, поки ми не перебралися в село, я росла між цими горами одна — бабця, дід, я, а батьки на інших хуторах на роботі. Мама вчителювала на хуторі за 12 кілометрів від нашого, і коли вже не було з ким залишити дитину або щось траплялося, вона обв'язувала мене навколо себе таким паском, оці сучасні «кенгурушки», мабуть, запозичили у моєї мами, і несла, бувало, і по коліна в снігу.

      Але дитинство, попри весь трагізм, попри драми великі, у мене кольорове. Може, через те мені жодного разу в житті не приснився чорно-білий сон. Кажуть, поки тобі сниться колір, ти ростеш. Ну, ростом я теж не вдалася -маю метр п'ятдесят п'ять «з кашкетом», але досі не знаю, що таке чорно-білий сон. У мене Сни навіть запашні — ці трави, ці олені... от просто на очах у тебе дикі свині риють город, і ти з вікна на них дивишся, і нагідки, які бабця посіяла, і цей жир, який із бука падає. І я вся лишилася на хуторі Сірук. Там зараз зосталося тільки каміння, та ще влітку сіно для корови заготовляємо. Будинок, у якому ми жили на хуторі, звезли в село, перебудували і зараз у ньому живемо, а бляха на хаті та сама, румунська, з мого дитинства. Їй стільки років, скільки моєму татові — 71 рік, і повірте, дах не протікає.

      Так що я, мабуть, закорінена не тільки у дитинстві, а й у горах. Навіть якщо я буду жити на самому Хрещатику, я все одно залишуся в Сіруку. І вважаю, що ніколи не напишу нічого кращого, аніж про те, що я відчуваю. Воно через мене пройшло, через мою кров, воно в мені сидить. Я просто як транслятор зв'язку між тією природою, горами, людьми. Я просто вимовляю, мабуть, їхню суть. А диктує хтось інший.

Життя — драматичніше

      — У дитинстві до поезії завжди є якась сильна спонука. Яка у вас була причина віршів?

      — Коли загинула бортпровідниця Надя Купченко, яка заступила собою людей від терористів, для мене це було страшним душевним потрясінням. Я тоді написала вірш про природу, але поштовхом до нього була оця драма. У мене взагалі дуже драматичне світосприйняття, а в житті я начебто радісна — але це якісь непоєднувані речі. Мені здається, що нас двоє Марій. Моя суть  як людини, як митця — в книжках. Це не натужно, отака я є вся драматична. Кажуть, що не можна на сантиметр паперу чи на сантиметр тексту стільки концентрованого болю і трагедії помістити. Але я маю такий гріх — уміння писати страшно. Життя набагато драматичніше, ніж те, що я передала в «Дарусі». От мені кажуть: ти могла б пощадити хоча б одного персонажа і зробити хепі'енд. Не могла, бо інакше б це була неправда. Хотіла б написати якусь радісну книжку, але, мабуть, не зумію. А поки що я пишу книжки про вселенську печаль, і не можу її охопити, це якась неохопна печаль.

      — Оцей трагічний випадок із дитинства трансформувався якимось чином у «Дарусі», а фабула роману списана з якоїсь історії чи вигадана?

      — Це історія вигадана, але в книжці є багато маленьких епізодів, реплік, зібраних з чогось почутого. У мене запитав один лікар, який вважає, що я несамовито щаслива, як можна так точно описати страшенний головний біль і всі його симптоми, то я сказала, що нічого не придумала. Це мене так болить голова, і я обмотуюся капустяними листками і хустками, і мене тоді ніхто не бачить і не знає. І мені інколи відбирає мову — на місяць-півтора, це не придумано, але Дарусі такої немає, не було. Був Іван Цвичок, царство йому небесне, помер місяців пару тому. Він, виявляється, родом із нашого села, я навіть і не знала, це мені тато недавно розказав. Це був чудний і дивний чоловік, який робив дримби, ходив постійно у військовій формі, але він не мав ніякого стосунку до жінки, подібної до Дарусі. Він чи не єдиний прототип у моїх книжках, бо я люблю вигадувати. Я знаю дуже багато людських таємниць, людських драм, трагедій, але мені здається, що якщо я це опишу, то согрішу. Якщо я чиюсь судьбу, яку мені довірили, зроблю фактом літератури, то вчиню стосовно цих людей велику кривду. І тому я вигадую. Ніякої Матронки не було, Михайла не було. Я придумала цю історію, і тепер навіть сама не вірю, що так сплела її, що вона всім видається дуже правдивою... Я, може, в цих людях шукала ідеал людських стосунків, ідеал людської пристрасті, я хотіла через цю велику трагедію передати таке щось правдиве, не штучне, щемливе. Але якщо чесно сказати, коли починала писати «Дарусю», я не знала, якою буде друга частина, якою третя.

      — Тобто детективна конструкція не була придумана заздалегідь?

      — Ні. Коли я дізналася, що моя «Нація» і «Життя коротке» не здобули жодного голосу на засіданні Шевченківського комітету, щоб не падати в тугу, щоб не робити з цього трагедію, я сіла в поїзд, поїхала на Тернопільщину, в село Конопківка, і за три тижні написала одну частину роману — «Солодка Даруся».

      — Це був реванш?

      — Ну який реванш. Я нічого нікому в житті не доказую. Мені здається тільки, що все моє життя я доводжу своїм батькам, що в них нормальна дитина, нормальна донька, яка пам'ятає про їхні сивини, вона навчена ними законам, від яких відмовитися неможливо. І моє єдине бажання — щоб у моїх батьків, коли вони думають про мене, був спокій, душевна рівновага, тому що батьки не схильні урівноважено думати про своїх дітей. Два роки тому в мене був дуже гарний творчий вечір, а після нього й доби не минуло, як у тата трапився інфаркт. Лікарі тата питають: ви пережили стрес якийсь, хвилювалися? Тато каже: я хвилювався від щастя. Недавно ми відсвяткували татові 70 років, а мене совість мучить, що у нього інфаркт трапився з радості за мене, розумієш? У мене така близькість iз батьками, такий зв'язок, що я тут тільки щось подумала, а мама мені телефонує і каже, що там у мене на душі.

      — Як має поводити себе ваш син, щоб ви мали спокій стосовно його життя?

      — Він має так робити, як вважає за потрібне в цьому житті. Я особливо його не виховую, але у нас теж є велика довіра. Я зрозуміла, що коли з дітьми говорити відкрито про все, не поділяти своє життя на те, що можна дітям розказувати і що не можна, тоді буде значно менше проблем. В один час я відчула, що не маю контакту iз сином — підліткові проблеми, перехідний вік — я глуха до нього, він глухий до мене. Одного вечора я була в такому відчаї, що сказала йому: «Назаре, дай мені цигарку». І моя дитина, знаючи, що я не курю і ніколи не курила, сіла і запитала: «Мамо, що трапилося?» Замість того, щоб я його виховувала, він почав мене виховувати, ми ніби помінялися місцями. І дотепер, коли він хоче посміятися наді мною, каже: «Ти згадай, як ти зі мною курила на кухні», тобто як я пальцем лівої руки струшувала попіл із цигарки в правій руці.

      А що він має зробити? Та нічого не має робити. Коли я подивилася, як він зайшов із балкона в квартиру з мокрими очима, ну він же сучасний молодий чоловік, студент, я перелякалася: що? І він сказав: «Я плачу за Матронкою, бо я уявив, як вона вішалася на своїй косі». І я з ним плакала.

      Мабуть, я не відповіла на твоє запитання, заговорила його.

Роль «України молодої» в «Бульварному романі»

      — Яка була реакція ваших батьків на «Бульварний роман» і на «Солодку Дарусю»? Чи знали вони вас таку?

      — Вихід кожної книжки для них — це величезна радість. Тато каже: ти така сама робітна, як я. Мій тато уміє робити все, окрім грошей  хіба що. Розумієш, моє все життя, по суті, на очах батьків, вони знають, яка я є в житті, тому для них нема цієї драми: ах, Боже мій, вона написала «Бульварний роман». У них тільки маленький острах: от ти там такі речі написала, і про Президента, чи тобі нічого за це не буде? Батьки розсудили дуже спокійно. А «Дарусю» вони теж драматично сприйняли.

      — До речі, Маріє Василівно, ви не знаєте, Президент Кучма прочитав «Бульварний роман»?

      — А нащо мені це знати? Я не цікавилася. Знаю, що багато чиновників прочитали, і один чоловік висловився так: якби я не знав стовідсотково, що тебе там не було, то треба було б застосовувати якісь санкції. Потім телефонує мені дуже обізнана людина в цьому і каже: «Ти зробила одну помилку». З чого я вирахував, що ти придумала всю історію, бо там розміщення того-то й того-то не так, як у тебе написано, а все решта збігається. Слово честі, не брешу.

      Мені цікавіше інше. Коли видавці передавали, що люди телефонують у видавництво і цікавляться, чи правда, що я удочерила дівчинку, яка нібито написала цей роман, я думала, що вони самі придумали таку історію. А на позаминулорічному Форумі видавців у Львові до мене підійшла жінка, відкликала вбік  і каже: «Ви знаєте, я вас прошу, удочеріть цю дівчинку, яка проситься». Я на неї дивлюся, як на безумну, і питаю: «А чому?». «Та ви знаєте, я усиновила хлопчика, вони спочатку тільки такі прикрі, потім діти нам вдячні». Я їй кажу: «Жінко добра, я придумала, це все містифікація, це моя гра». І якщо говорити про «Бульварний роман», — це був мій виклик проти всього того несмачного, що пишеться «про це», вважай про секс, інтимні стосунки, і я сказала: я напишу смачну річ. Ти не повіриш, але я майже паралельно писала «Дарусю» і «Бульварний роман». Тепер уже можу пояснити цей феномен з точки зору психології: таким чином я відновлювалася, переходила на карнавал. З іншого боку, найважливіше, що було в «Бульварному романі», — це розділ з коментарями. Це був пік акції «Україна без Кучми», «Повстань, Україно», коли з усіх екранів казали: та господи  Боже мій, світові лідери замішані у такій кількості скандалів, що наші вожді просто янголи у порівнянні з ними, нічого не відбувається з тими касетами, плівками, диванами. І я подумала, це має бути інтелектуальний гротеск, я мушу щось робити. Це був мій виклик.

      — Як у «Бульварному романі» з'явилася згадка про газету «Україна молода»?

      — Я читаю вашу газету, і «Україна молода» мене спонукала написати один розділ «Бульварного роману» — «Кохання у форматі ню», про художника. Колись в «Україні молодій» я прочитала інформацію, що взимку замерзло стільки-то людей від холодів, і серед них є навіть люди відомі. І я розкрутила цю статистику, вигадала  художника. Але в цьому є і певний символ, тому що замерзання може бути не тільки фізичне. У культурі, у мистецтві замерзання — це коли ти не маєш можливості самореалізуватися, донести свій твір до читачів.

      — У цьому плані ви успішна письменниця.

      — Ой, як я не люблю цього слова...

      — Проте  нічого з написаного вами не лежить у шухляді, книжки видаються, продаються, обговорюються, номінуються на різні премії.

      — Не забудь, що я дуже довго не писала, не виходили книжки. У мене було зовсім інше життя, дуже складне, я писала багато чого іншого, але не свої книжки. І потім я зрозуміла, що роблю великий злочин стосовно того, що мені Бог дав. Я не пропиваю маленький цей свій талант, я його не прогулюю, але й не реалізовую. І коли сіла писати, це, знаєш, як із того світу вернутися. «Реанімувала» себе книжкою «Життя коротке».  Тепер письменники шукають видавництва, а до мене видавці приходять і кажуть: «Що новенького у тебе є для друку?» Я розумію, що Марія Матіос — це вже бренд, і очевидно, він затребуваний.

      Але я буду вважати себе успішною тоді, коли зможу сидіти зі своїм комп'ютером там, де хочу, і працювати. Життя складається так, що я не можу собі дозволити це, тому що літературою в Україні за нинішніх умов грошей не заробиш. Якби працювала система книгорозповсюдження, знищена в Україні, якби були преференції українській книжці, якби були знижені податки, тоді б це і було можливим. До тої пори, поки в моїх Розтоках не буде книгарні, як раніше, це все красиві розмови про успішних письменників.

      — Яким вітром вас занесло до Києва?

      — Я мала 6 поетичних книжок, про мене багато писали, в Чернівцях була відомою людиною, і  не було потреби круто міняти життя. Проте я майже 8 років тому все почала з нуля. Я не мала наміру підкорювати Київ. Просто зрозуміла, що мені тісно в Чернівцях, і у віршах тісно. Це як у сукні, з якої ти виріс, але намагаєшся втиснутися в неї, хоч і бачиш, що вона завузька. Я пройшла по книгарнях  і зрозуміла, що неправильно роблю, коли цей голос, який у мені дрижить, не випускаю на волю, він може задушити мене. Це неможливо пояснити логічно, ти це відчуваєш.

      — Мені дуже імпонує ваша авторська сваволя і незаформатизованість, незалежність від стереотипів. Сьогоднішнє життя занадто стереотипне, щоб ризикнути після «Нації» написати «Фуршет від Марії Матіос». Це хуліганство?

      — Багато письменників, коли пишуть, власноруч натягають на себе бронежилет самоцензора. Розумієш, він думає: о, я напишу, а що про це скажуть сусіди, а що про це подумає моя свекруха, а що на це скаже мій чоловік, а як я покажуся у такому товаристві? Творчість — це взагалі сваволя. Я знаю, що в мене немає у творчості табу, крім одного — писати погано, анемічно, залізобетонними конструкціями, термінами, а не мовою. Я теж не люблю прогнозованих письменників, от він написав цю книжку, і ти вже знаєш, наступна книжка у нього буде така, це все одно, що щодня ходити в одному й тому самому одязі. Хто сказав, що письменник завтра має бути таким, як учора?

      — У кожній людині є стільки поверхів, закапелків і рівнів, що вона й сама про них не знає. І стороння людина може завести тебе в таку комірку, про яку ти сам ніколи не здогадувався. У вас таке було?

      — Ну  ясно, що було, бо інакше б я в цьому житті не знала пристрасті, не вміла б про це написати, не вміла б її пригасити чи розпалити, я була б прісною. Якщо митець не має того, що виводить на орбіту, як ракета космонавта у космос, тоді він дистильований, прісний, як лаваш.

      — Ви зараз говорите тільки про кохання?

      — Кохання, очевидно, насамперед. Бо найбільшого апогею пристрасті людина досягає в коханні. Але я вмію дружити. Не можу сказати, що в мене друзів багато, але є люди, з якими у нас така міра довіри встановлена, що навіть у коханні цього неможливо досягти. Бо будь-яке кохання — це насамперед егоїзм, це верх егоїзму, тому що це отут і вже, і захланно. В дружбі все урівноважено, там розум працює. У мене мама і двоюрідна сестра — подруги, а по життю друзі — чоловіки. В горах не було дітей. Коли ми переїхали в село, я товаришувала і пасла корів із сусідськими хлопчиками. І в школі в мене подруг не було. Мабуть, я не вмію з жінками товаришувати. Може, вистачає дружби з сестрою, от я дружу зі своїми невістками — дружинами  моїх братів. Мабуть, я б була гарною товаришкою, бо я нікому не зробила б нічого злого, але мене життя якось відвернуло від товаришування з жінками.

      Наприклад, завжди кажу, що читаю своїх колег-письменниць. Зараз в українській літературі жінки дають фору чоловікам тільки тому, що вони працьовиті і в них усе в порядку з головою. Поки хлопці на дивані розказують, яке життя погане, жінки, наваривши борщу, сідають писати.

      — Робота на державних службах якось не в'яжеться з вашим образом, і тим не менше,  ви нормально почуваєтеся в офiцiйних кабiнетах.

      — Я дуже багато працювала журналістом, ми колеги. Вiсiм років пропрацювала на великому заводі. Чернівецький машинобудівний завод навчив мене життю, як не навчив університет, я була там редактором газети, трішки керувала Спілкою письменників у Чернівцях. Тоді, коли можна було сидіти на творчій роботі, я була на творчій роботі, тобто я справді заробляла на життя своїм словом.

      — Ви  як риба у воді  почуваєтеся в київських владних хитросплетіннях, знаєте все про політичну кухню, залаштункові інтриги.

      — Просто дуже багато моїх знайомих, друзів перебувають на верхніх щаблях влади, і я переймаюся їхньою долею, їхніми моральними травмуваннями чи, навпаки,  перемогами. Я дуже контактна і комунікабельна людина, за 8 років життя в Києві я набула багато тривких знайомств. Ще в Чернівцях я питала свого чоловіка: а це хто виступає в новинах, і він хапався за голову: та ти що, нікому не кажи, це ж наш Прем'єр-міністр. Я поняття не мала, що в політиці є якась геополітика і т.і. ... Життя та й життя. Якби мені хтось сказав, що я коли-небудь  розумітиму  всю політичну шахівницю і правила гри, я б ніколи не повірила. Це мені кара за те, що я нею не цікавилась. Але було б краще, якби я не знала, як усе робиться за лаштунками, у мене залишалися б ілюзії, більше ідеалістичної віри.

      З мого вікна було видно всю революцію, скільки ми дітей зігріли у нашому кабінеті, скільки гарячих бутербродів зробили в мікрохвильовій печі і віднесли. І щодня мінімум три години я була там, як казала Ахматова, «где мой народ». Піднесення було неймовірне, це, мабуть, уперше народ «підправив» свого генія Шевченка, який казав, що «на всіх язиках все мовчить — від молдаванина до фіна», а народ нарешті заговорив, на всіх язиках. Якщо моя тітка, якій 76 років, і моя мама, якій буде 65, новий рік зустрічали на Майдані, це уявити неможливо. Ми стояли в самому епіцентрі перед трибуною, я молилася тільки, аби їх не травмували, і моя мама, яка й краплі не п'є спиртного, пила на Майдані шампанське. Це було чудо з чудес. Після Майдану прийшли додому, і тітка сказала: «А тепер сідаємо за стіл». Тобто ця пружина брехні, фальші, несправедливості так була стиснута, що вистрелила аж на Печерські горби із моїх буковинських Розтоків, як корок із пляшки.

Як Медведчук із Матіос блат заводив...

      — Чому українські письменники не є публічними, популярними в суспільстві людьми?

      — Я хочу, щоб про мене говорили як про письменника, про мої книжки, а не про мій епатаж чи «вибрики». А оцей бульварний підхід, жовтопресовий, чи я в короткій спідниці чи у довгій, дуже дратує. Зараз на мені блуза від Ferre, завтра буде щось інше, а який це має стосунок до моєї «Дарусі»? Це попри те, що я знаю, що в нашому житті означають піар-технології, я сама цим займалася. Ось тобі приклад, що нічого технології не вирішують — вибори, політика, там уже супертехнології зашкалювали, але воно все було привнесене, чуже. В 1999 році я впритул займалася політтехнологіями, але там був закладений позитивний заряд, а по-друге, хай це звучить смішно, це було на національному грунті. Якщо ми зараз захочемо, щоб уся Україна писала хокку або танка, буде те саме, що після Павловського на виборах.

      — А якщо зараз політик захоче купити ваше вміння?

      — Хотіли. Мені вистачило одного разу, того досвіду стане на все життя, щоб осмислювати події, свідком яких я була або в яких брала участь. А далі вже можна домислювати. Свою громадянську місію я виконала на Майдані — носила їсти, обігрівала людей. Я не ткнулася на жоден канал, хоча мені пропонували. Побачивши цей конвеєр, подумала, що хай виговоряться ті, хто вважає за потрібне, а мене одну доплюсуйте отам на Майдані. Моя дитина 6 ночей переночувала в охороні Жовтневого палацу.

      — Я читала, що ви кілька речей у житті напророчили собі в текстах. А те, що ви втратили голос на презентації «Дарусі», — це теж пророцтво?

      — Ні, це давня моя історія. Просто ввечері я лягаю спати, а вранці встаю без голосу, і ніколи невідомо, коли він появиться. Тобто я живу під дамокловим мечем, колись голосу не було 2 місяці. Може, тому я в житті хочу виговоритись, бо думаю, а раптом ніколи більше не заговорю. У мене є одна така страшна річ, де я написала про те, ніби я вже померла і що потому відбувається. Коли писала, я не знала ні про якого Моуді й ні про кого я не знала в тих своїх Розтоках, але я б не радила так робити нікому. Тому що слово — воно направду матеріальне і воно б'є бумерангом. Не можна дуже далеко заходити у своїх фантазіях стосовно себе самого, краще вигадувати. Я думаю, це щось містичне, чого ми не можемо пояснити. Може, тому що я забобонна. Я знаю, що якщо я вийшла за двері й повернулася, треба подивитись у дзеркало, ще якісь прикмети у мене є.

             — А у творчості?

         — Я ніколи не кажу наперед, про що  пишу. Один раз сказала, що буде книжка в минулому році, я знала, що цього робити не треба, і зробила, і воно мене покарало. У мене тільки дома знають, над чим я працюю.

           — А ви не ведете щоденник?

          — Ні, Господь з тобою. У мене добра пам'ять, а потім я читаю багато щоденників, і мені видається, що вони написані з оглядкою на майбутнього читача. Шкода, що через зручності сучасні ніхто листів не пише, тільки телефонні дзвінки, есемески, електронна пошта. Я думаю, а як же про цей час, про цих людей через сто років будуть згадувати — що писали в інтернеті — побрехеньки чи правду? А хто докопається до сутності нашої? Думаю, до мене, до моєї сутності можна пробратися тільки через книжки.

      — Ви пишете традиційні листи?

      — Уже ні. Раніше писала. Якби архів треба було складати, у мене дуже багато листів, листування з відомими людьми, ну, ясна річ, із письменниками, давнє молоде листування. Багато цікавого, романтичного, ідеалістичного, це не любовні листи. Дуже шкодую, що зараз такого нема.

      — А есемесками спілкуєтесь?

      — Так, звичайно. В день презентації «Дарусі» в Українському домі прийшла мені есемеска: «Сьогодні на честь твоєї Дарусі Медведчук назвав свою доньку Дарусею. Знає, з ким на майбутнє треба тримати блат».

Статті по темі Друкована версія
Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
Політінформація
ІнФорУМ
Політика великим планом
Тема
Свято
Культура
Ля-ля-фа
Спорт
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев