У «Мистецькому арсеналі» в Києві відкрилася виставка «Ефемероїди», у якій простежено еволюцію плаката як витвору мистецтва через призму таких понять, як війна, тоталітаризм і людина. На виставці можна познайомитися з плакатами різних країн: представлено українські, радянські, німецькі, англійські, американські, чеські, французькі, польські та інші. Триватиме показ до 27 листопада.
Ефемероїди — це рослини, що мають дуже короткий цикл розвитку за найсприятливішої пори року. Застосовувати цю назву щодо плаката почали фахівці Музею дизайну в Цюрiху, бо саме таким є його життя — швидким, немов спалах, і з такою самою здатністю, як у спалаху, — осліплювати.
Перша частина виставки має назву «Людина. Мистецтво жити». У ній представлені найперші плакати, що засвідчують, як безневинно цей вид мистецтва починався. Тут презентовано унікальні роботи, серед них плакат чеського художника Альфонса Мухи — до 60-річчя сходження на трон Королеви Вікторії, 1897 року.
А також перший плакат українською мовою «Загальна виставка краєва у Львові», 1894 року, що, за словами Андрія Клімашевського — керівника музейного підрозділу Музею етнографії та музейного промислу Інституту народознавства (Львів), символізує Галичину та нашу етнічну самобутність. Саме в цьому музеї зберігається і багато польських плакатів початку XX ст., що представлені на виставці.
У цій частині експозиції плакати більше схожі на картини, аніж на рекламні оголошення. Хоча саме такою була їхня функція — рекламувати вишукані напої, їжу, речі, мистецькі події тощо.
Проте таким плакат був недовго. Недарма наступна частина виставки має назву «Війна.
Наймасштабніша рекламна кампанія», бо саме за часів Першої світової плакат перетворюється на засіб масового впливу на свідомість. Реклама напоїв і видовищ уже стала неактуальною.
Найкреативнішими того часу були американці й англійці, проте дуже швидко німці й Радянський Союз, перейнявши їхній досвід, стали в авангарді. Ідеї плакатів цих тоталітарних держав нічим не різнилися, ба, більше — їхні автори оперували практично однаковими фразами і засобами.
Що далі, то меншає на плакаті слів. Воєнний час вимагає військового вишколу, за Другої світової дуже часто гасла вже звучать, як випущені кулі: Warszawa. Getto 1943; Unddu?
Те, що всі плакати — незалежно від того, кому належали, — висять поруч, створює чудову картину тогочасної дійсності, коли людина опинилася під шаленим натиском агітації: «Вступайте до червоної кінноти!», «Пани спалили й пограбували Україну, "Смерть панам і петлюровцям!», «Бей фашистского гада!», «Хай живе непереможна червона армія», «Германская армия ваш защитник и друг!», «Більшовизм знищений!»...
І поруч активна соціальна пропаганда, апелювання до пересічної людини, від якої тепер залежить доля всієї держави, її майбутній розквіт: «Селянине! Спаси від голодної смерти братів своїх робітників! Здавай продподаток!», «Ганьба тій молоді, що байдуже ставиться до колективізації сільського господарства», «Мені й кожному роботящому селянинові німці дають землю!», «Активісте, ти мусиш перший продати свій хліб державі!», «Чи знову до Сибіру?».
Месидж: ворог — це зло, що його потрібно знищити, нова влада — це гарант прийдешнього добробуту.
Тематичні частини виставки не можна чітко розділити хронологічно, бо ті чи ті гасла виявлялися практично однаковими за різних років і за різних воєн.
Невтомні трудівники Сталін і Гітлер, що будують і яким треба допомагати; Молодь служить вождю (Німеччина) і Порадуємо вождя відмінним навчанням (Радянський Союз) — як-то кажуть, знайдіть 10 відмінностей.
І вже наступна зала представляє нову епоху — «Тоталітаризм. Втілені утопії».
Тут висять плакати поствоєнного суспільства. Тепер це активна агітація за відновлення країни і знищення тих, хто тому відновленню протистоїть.
Червоний Ленін, що вказує шлях до світлого майбутнього, — плакат авторства Адольфа Страхова 1924 року — i знову стає актуальним.
Людина, щойно перемігши зовнішнього ворога, стає до боротьби з ворогом внутрішнім: «Будь бдителен! Разоблачай врага под любой маской». Тепер у пролетарiя з’явилися 10 заповідей, неухильне дотримання яких наблизить те світле майбутнє.
Поруч із закликами «Не сдавай дела Ленина» радянський плакат часів холодної війни пропагує стати на захист інших народів, бо ворог не дрімає: «В’єтнам переможе!», «Вільний Афганістан». А це вже гасла по той бік океану: «Бойкот Олімпіаді в СРСР», Therediceberg...
Не можна не згадати про еволюцію образу жінки на плакатах, про що наголошують і куратори виставки.
Від панни, музи, героїні античних сюжетів — до невтомної трудівниці у робі і чоботях. У жіночих обличчях жіночого практично не лишилося: «Женщины мира! Отстоим мир!», «Ану-ка, взяли!».
Що далі, то жінку менше відрізниш від чоловіка, хіба що за незмінним атрибутом — хусткою на голові. Зображення стають схематичнішими, людина на плакаті позбувається індивідуальних рис.
Звісно, про жодне мистецтво жити вже не йдеться, тепер — це мистецтво виживати. Тож саме таку назву має остання зала виставки. Екологічні проблеми, проблеми людини у світі, для України, зокрема, — проблема Чорнобилю.
«Після нас може не бути навіть потопа» — цій фразі віриш як ніколи. Тепер плакат став застереженням, він апелює до здорового глузду, змушує поставити екзистенційні запитання: «Хто ж ми такі? Куди йдемо?»...
Куратори виставки кажуть, що нині плакат переживає період занепаду і практично припинив існування, чи остаточно — покаже час. Утім, зважаючи на циклічність історії і на те, що багато гасел так званих ефемероїдів поверталися і повертаються, у смерть плаката повірити складно.
