Переселенці на Заході

06.07.2016

Тернопільська область не належить до мiсцевостей, де осідає переважна більшість переселенців — тих, кого військові дії на сході та анексія Криму примусили залишити рідні місця. Однак ситуація з ВПО (внутрішньо переміщеними особами, як називають цих людей офіційно) в західноукраїнському регіоні цікава тим, що саме тут випробовується сьогодні на міцність у нових реаліях такий популярний в останні роки слоган «Схід і захід разом!». Це як в особистих стосунках: ходити одне до одного в гості й постійно жити під одним дахом (особливо коли проблем під цим дахом вистачає) — дуже різні речі. Про те, як ведеться переселенцям на Тернопільщині, розмовляємо з Іриною Жигуновою — тернопільським радником міністра соціальної політики з питань внутрішньо переміщених осіб.

«У селах житло є, але там немає роботи, в місті легше з роботою, але складніше з житлом»

— Пані Ірино, то якими є підсумки вашої більш як піврічної роботи в статусі радника міністра з питань ВПО?
 
— Спочатку коротко про сам цей проект. Він був ініційо­ваний ГО «Крим SOS» разом із канадською організацією Stabilization support services та Мінсоцполітики України. Спочатку перед нами стояло завдання стати комунікаторами між переселенцями й органами влади. Адже пересічній людині, та ще й у чужому місті, дуже важко навіть зорієнтуватися в структурі державних органів і місцевого самоврядування, зрозуміти, до кого і з чим звертатися. Пізніше додалася така місія, як моніторинг ситуації з ВПО, бо в кожній області вона своя. А далі радники почали підключатися і до розробки необхідних змін в існуюче законодавство та рекомендацій щодо вдосконалення роботи різних служб. 
 
Узагалі проблемами ВПО як волонтер я почала займатися ще в 2014-му. І коли накотилися перші хвилі переселенців, саме тоді приїхала їх основна маса — ми стали просто «зашиватися». Зате з того часу вдалося налагодити контакти з усіма відповідними службами та органами влади. Відтак без зайвої скромності можу сказати, що в порівнянні з іншими регіонами (хоча треба враховувати, що і переселенців на Тернопільщині порівняно мало) співпраця, скажімо, з департаментом соціального захисту чи управлінням ДСНС у нас налагоджена сьогодні майже ідеально. І для тих людей, які сюди переїхали, ресурсів вистачає повністю. Навіть щоб елементарно приділити увагу в потрібному обсязі кожному, хто звертається. Більше того — думаю, що ми можемо впоратись і з більшою кількістю людей, скажімо, прийняти ще близько двохсот осіб. Але щоб дійсно забезпечити їх необхідним, це мають бути або престарілі люди, які проживатимуть у геріатричних пансіонатах, або ж діти, яким потрібні спеціальні інтернати. Що ж до людей, яким потрібна робота з відповідним рівнем зарплати, то це дуже проблемно. Як відомо, Тернопільщина продовжує займати перші місця за рівнем безробіття і останні — за рівнем середньої зарплати.
 
— Дещо деталізуйте, будь ласка, ситуацію щодо працевлаштування та розселення.
 
— В основному ті, хто приїхав, змушені змінювати тут свою кваліфікацію. Обласний центр зайнятості має кілька програм для ВПО щодо такої перекваліфікації. Є і грантові програми щодо допомоги переселенцям у відкритті власного бізнесу, і кілька людей уже ними скористалися. Однак у цілому проблема роботи залишається. Зараз ось знову є запити від бажаючих переїхати в нашу область. Та люди логічно запитують, чи гарантуємо ми працевлаштування, і я їх дуже розумію. Але як можна давати якісь заочні гарантії? Хоча якщо приїдуть, то навіть особисто зроблю все можливе, щоб знайти для них роботу, звертатимусь до знайомих підприємців, із досвіду знаю, що вони послухають. Тим більше що трапляється робота, на яку тутешні не дуже спішать, бо багатьом сім’ям суттєво допомагають заробітчани. 
 
Щодо житла, то великою мірою це теж пов’язано з працевлаштуванням. У сільській місцевості житло є, але там фактично немає роботи. В місті значно легше з роботою, але складніше з житлом, яке по кишені переселенцям. З подачі Києва на засіданні тернопільського міжвідомчого координаційного штабу розглядалася можливість збудувати в області котеджне містечко для внутрішньо переміщених осіб, однак, виходячи з того, що я там почула, щодо цього варіанта наразі більше запитань, ніж відповідей.

«Багатьом потрібна допомога психологів»

— Які ще проблеми, окрім пов’язаних із роботою та житлом, ви можете назвати найболючішими для переселенців?
 
— Найперша проблема — це психологічний стан людей, які приїжджають. Мені навіть важко і лячно приміряти на себе їхній стан. Правда, кримські татари, сім’ї яких були вже колись депортовані, хоч і теж у шоці, але більш спокійні. Вони, мабуть, десь на рівні генетичної пам’яті усвідомлюють, що це надовго, тож спроможні прогнозувати своє майбутнє. «Це люди з Донбасу, може, сподіваються, що вони тут на місяць чи на рік. Ми ж знаємо, що селимося тут надовго, бо в минулому наш народ уже таке переживав. Тож я будуватиму тут своє життя фундаментально», — так сказав мені кримський татарин родом з Узбекистану, куди депортували його родину з Криму у 1944-му, а повернутись вони змогли тільки на початку 90-х. Але кримських татар у нас зовсім мало, і взагалі кримчан дуже малий відсоток, хоч люди чудові, унікальні.
 
Основна маса — це Луганськ і Донецьк. І от люди, які звідти приїжджають, відмовляються вірити, що скоро повернутися назад не зможуть. Там залишилося, навіть якщо напівзруйноване, житло, там родичі, які його стережуть (за законами так званої ДНР, квартири, в яких довгий час ніхто не проживає, підлягають націоналізації), або дуже хворі, або вже старенькі, яким легше померти, ніж починати десь життя заново. Там близькі, друзі і часто — батьки, і все це тримає, як пуповина, і весь час боляче шарпає. Люди навіть приблизно не знають, коли вони зможуть повернутися назад, але сподіваються, що все-таки скоро, тож не наважуються починати будувати нове життя тут і почуваються дуже нестабільно. Не всі, звичайно, бо життя вносить свої корективи. Нещодавно ось дізналася, що одна з молодих переселенок збирається виходити заміж за місцевого хлопця, і майбутнє своє вона вже планує тут із ним, хоч батьки залишилися там. Але переважна більшість — вони наче у підвішеному стані, і багатьом потрібна допомога психологів.
 
— Її надають?
 
— Так, звичайно. Я зустрічаю переселенців на вокзалі разом зi співробітниками Державної служби надзвичайних ситуацій, і поки спілкуємося в дорозі до місця призначення, вже можна зрозуміти, в якому приблизно стані та чи інша людина. І якщо в мене є найменша підозра, то відразу звертаюся до психологів тієї ж ДСНС. Це, до слова, єдині фахівці, які здатні надати ефективну допомогу і відновити якусь моральну рівновагу в таких ситуаціях, бо вони є психологами катастроф із відповідною спеціалізацією. І це той варіант, коли нема сенсу радити комусь звернутись до психолога — треба, щоб той сам приїжджав. І вони завжди оперативно приїжджають на перше моє прохання і працюють як із дорослими, так і з дітьми. Бо дітки переселенців теж у неабиякому стресі! Одного разу була свідком, як дитину настільки злякав удар тріпачки по килиму за вікном, що вона відразу штанці намочила. А коли діти нарешті починають спокійно спати вночі, коли в них відновлюється апетит і бажання активно гратися з однолітками, то це і для мам стає психотерапевтичним ефектом. 
 
«Не пригадую, щоб хтось заявляв, що їде звідси, бо тут погано прийняли»
 
— Пані Ірино, «східняки» й «западенці» все-таки ментально різні, так уже склалося історично. Чи не заважає це адаптації і соціалізації переселенців? Чи нема з обох боків якоїсь упередженості? 
 
— Навіть діти у сім’ї можуть бути дуже різними, але це аж ніяк не заважає добрим стосункам у ній. До того ж більшість із тих, хто розселяється в наших селах, вони повертаються сюди до свого коріння. Багато кого доля вже на початку 90-х занесла в шахтарський край із значно вищими тоді зарплатами, так от тепер вони повернулися на свою малу батьківщину, де вже й батьків часто нема, і хати їхні напіврозвалені, але витоки їхні все одно тут. А в селах наших навіть зовсім чужих приймають із добром і щиро, особливо коли в тих сім’ях є маленькі діти. Я коли привожу переселенців, то не лише сільського голову чи секретаря інформую, а й із сусідами знайомлю. То часто ще додому не встигаю доїхати, як мої підопічні вже телефонують і захоплено повідомляють, що їм уже і картоплі, і яєць, і молока-сметани, й інших продуктів купу наносили. Причому наші люди роблять це за власним бажанням, ніхто їх не примушує і ніяких рознарядок не дає. І ті, хто приїхали, здатні це належним чином оцінити. Хоча з потяга на тернопільському вокзалі вони дуже часто сходять у пригніченому й тривожному настрої, бо ж стільки пережили і не знають, чого чекати в майбутньому. Був навіть один такий випадок, коли жінка з маленьким хлопчиком перелякано стовпи розглядала — її ж раніше весь час переконували, що на них «москалі» висять!...Потім вона тут цілком нормально адаптувалася і я впевнена, що навіть сама iз себе сміялась. 
 
— Попри загальний позитив, думаю, вам знайомі і настрої частини місцевого населення, що виражаються болючою фразою: «Наші хлопці там гинуть, а їхні їдуть сюди рятуватися, а це ж через них...»
 
— На жаль, мені доводилося чути і це, і не менш болючу реакцію з боку переселенців. Але це лише окрема думка окремих осіб, за яку не можуть нести відповідальність ні вся місцева громада, ні влада. Знаєте, як волонтер я почала займатися проблемами переселенців навіть раніше, ніж до цього підключилась держава. І от коли такі ж волонтери з Криму та Донбасу запитували, кого ми можем тут прийняти, я завжди відповідала, що приймемо всіх, крім боєздатних чоловіків. Що ми гарантуємо нормальні умови і безпеку їхнім дружинам, дітям, стареньким батькам, але молоді здорові чоловіки повинні залишатися наводити порядок там, де причина всіх бід. Можливо, це одна з причин того, що Тернопільщина прийняла так мало переселенців. Звичайно, я не є якимось фільтром на в’їзді в область, але там, звідки їх направляють, добре знають, що у нас приймають лише мамочок із дітьми, вагітних жінок і стареньких людей. Хоча є і винятки — наприклад, батько-одинак, який після смерті дружини сам виховує маленького сина.
 
— Наостанок не можу не запитати про мовну проблему...
 
— Ви знаєте, жодного разу не чула про таку ні від переселенців, ні від місцевих жителів. Перші щиро намагаються спілкуватися українською, навіть якщо доводиться спочатку перекладати в голові (до речі, їхня українська значно чистіша, бо говорять літературною, яку вивчали у школі, не засмічена побутовим суржиком). Другі цілком нормально реагують на російську з вуст приїжджих. Інша справа — як поводиться та чи інша людина, бо якщо некоректно, то негативну реакцію викликає саме це, а зовсім не мова. Хоча я не пригадую, щоб хтось із переселенців заявляв, що їде звідси, бо тут погано люди прийняли — як правило, бажання змінити місце проживання пояснюють необхідністю кращої роботи чи наявністю десь комфортніших житлових умов.