Маршрутами порятунку

Від автобуса, що привіз їх із Донбасу, i до ганку облдержадміністрації 32 чоловіки в камуфляжній формі пройшли коридором пошани. Вони провели в зоні бойових дій понад рік, побували в усіх гарячих точках сходу. Їхні автомобілі увесь час їздили на передову по всьому фронту, звідки вивозили поранених, а було таке, що й прикривали.

«Спочатку був Іловайськ. Як тільки-но наша рота прибула на місце дислокації, наступного ж дня половину санітарів кинули туди. А о 3-й годині ночі підняли решту й також відправили до Іловайська. Там, як ви знаєте, було дуже багато жертв, — неохоче пригадує полтавець Станіслав Павлюк, зустрічати якого прийшли мати, теща та дружина Ярослава. — На жаль, довозити до лікувальних закладів вдавалося не всіх. Було таке, що бійці помирали на очах. А були випадки, що встигли, довезли, а потім тобі телефонують і говорять, що не вижив... Боляче все це згадувати. Іноді не вистачало медикаментів, тоді просто заливали рани спиртом. Та й техніка не завжди виручала — ми дивувалися, як вона взагалі їздить».

На щастя, усі бійці 8-ї роти вціліли, хоч їхні автомобілі не раз обстрілювали. «Був випадок, — продовжує Станіслав, — коли один із водіїв виходив до своєї автівки й на мить затримався, бо зачепився за щось курткою, а в цей час машину розбило вщент. Мабуть, нас таки оберігали небеса».

44-річний Юрій Щелкунов із села Кованчик Полтавського району, екскаваторник за фахом, розповідає, що його завданням було доставляти поранених до лікарні в Маріуполі за 17 кілометрів від передової (тяжкопоранених одразу ж відправляли гелікоптером до Дніпропетровська). Коли не стало найнеобхідніших медичних засобів, аби надати першу допомогу, чоловік звернувся до волонтерів Полтавського батальйону небайдужих, що діє при Свято-Успенському кафедральному соборі, після чого ті зібрали й передали землякам на фронт партію аптечок. Найважчі спомини Юрія також пов’язані з Іловайськом: «Найжахливіше було збирати докупи останки, забирати «200-х» — загиблих в Іловайському «котлі» вивозили КамАЗами... Досі не можу згадувати це без сліз. Знаючи, що служу в санітарній роті, мені телефонували навіть із Києва люди, котрі розшукують тих, хто пропав безвісти на Донбасі, в надії роздобути хоч якусь інформацію. При цьому в селі Новонікольське на Луганщині ми побачили 17 могил наших вояків. Місцеві жителі розповіли: тіла хлопців, мовляв, тиждень лежали на сонці, тож вони й вирішили їх поховати. Ось так: хтось шукає своїх рідних, а оті рідні, можливо, десь поховані на донбаській землі як безіменні».

Останнім часом, за словами Юрія Щелкунова, поранення в наших бійців в основному від осколків або ж через те, що підриваються на розтяжках сепаратистів. На фронті нині дещо спокійніше, проте Юрій пов’язує це з тим, що в таборі бойовиків, як і в нашому, відбувається ротація.

46-річний Олександр Тимощук, водій із села Верхня Ланна Карлівського району, вийшовши з автобуса, зізнався: після понад року, проведеного в зоні воєнних дій, тут усе незвично. «Головне, що повернувся, що руки й ноги цілі, — посміхається він. — А Іловайськ, Дебальцеве, Авдіївка тощо, слава Богу, лишилися позаду — не хочу й згадувати. Найбільше ж моє бажання — побачитися з дітьми. У мене близнюки, яким по 3,5 року».