Ольга Петрів, репортер «5 каналу»:
— У мене надзвичайно сумлінний ангел–охоронець. 20 лютого у нього було багато роботи, але він впорався.
Нагадаю, цього дня мало бути так зване перемир’я. У нас на каналі мало хлопців–журналістів. Тому в нас усі — сильна стать. 20 лютого мені випало чергувати на Майдані — зміна з 7–ї ранку до 15–ї. Я прокинулась о 5–й iз дитячим відчуттям: мені було страшно вилізти з–під ковдри і піднятись. Потім, уже на Михайлівській площі, я довго тягнула час. Мене щось не пускало на Майдан. Я довго натягала на себе бронежилет і каску: саме 20 лютого вперше за три місяці на Майдані на себе їх одягла. Це нерозумно, але я завжди була проти. Бо мені незручно пересуватися з додатковими кілограмами — під час зйомок до того я звикла до інших темпів.
О сьомій ранку я зрозуміла, що перемир’я дуже специфічне. Ми з оператором стояли перед самими барикадами, за кілька крокiв від бойових дій. Я з жахом ловила себе на думці, що потроху звикаю до цієї картинки: у бік міліції летять коктейлі, а звідти потужним струменем ллється вода, пускають газ, людей закидають гранатами. Я чітко бачила, як позаду Стелли, де буянили силовики, хтось із них кинув кілька коктейлів у Консерваторію і намагався її підпалити. Зі сцени Майдану з раннього ранку говорили, що на готелі «Україна» працюють снайпери. Правда, у це мало хто вірив. Оскільки у той день сигнал «5–го каналу» безкінечно глушили і можливості вийти в повноцінний прямий ефір у нас не було, ми просто намагались переповісти це все наживо телефоном.
Близько 9–ї почалось щось дуже дивне. Охоронці влади почали залишати Майдан. Міліція відступала одразу в двох напрямках. З Інститутської і з Хрещатика, у бік Європейської площі. Коли народ зірвався і побіг, ніхто не думав, що це може бути пастка. Всі думали, що це перемога, яка зненацька звалилася на голову. Ми з оператором якусь секунду стояли і вибирали, куди бігти. Нам не здавалося, що десь безпечніше. Просто щось нас повернуло наліво і понесло у бік Грушевського.
На Майдані зазвичай чергує дві знімальні групи «5–го каналу». У цей день, так склалося, другу групу ще вдосвіта відправили на якусь термінову зйомку в інше місце. Якби було дві знімальні групи, та, яка побігла б на Інститутську, могла б назад уже не прибігти. Так мені здається...
На Грушевського розігрувалася театральна сценка «люті майданівці кидаються на беззахисних солдатiв і беруть їх у полон». Війська тікали до стадіону «Динамо» і ховалися за своїми барикадами. Потім полковники спокійно, без агресї і бидляцтва, намагалися вмовити людей, що їм краще повертатися назад, на Майдан, і слізно просили пропустити «швидку» в Український дім, бо там солдати стікають кров’ю. Народ розступився — потім з’ясувалося: солдати там не поранені й просто собі відпочивають. Словом, ми брали участь у цій мелодрамі, тоді як у цей час на Інститутській розстрілювали тих, хто побіг у той бік.
Ми повернулися на Майдан і зупинилися внизу Інститутської. Повз мене безупину носили людей. Я відганяла від себе думки, що ці люди вже не схожі на живих. Я не розуміла, що відстріл відбувається трошки вище, за якихось 100 метрiв від мене. На Майдані в цей час не було ні краплі істерики, Майдан собі тихо розчищав згарище. Здавалося, ніхто не розумів, що перебуває під прицілом снайперів, яким видно все і кожного. Ведучий на сцені постійно щось таке кричав, що одразу за барикадою вбивають людей. Але це звучало неправдоподібно. Коли на ношах понесли ще одного чоловіка, ми пішли слідом. Його несли, минаючи карети швидкої. І принесли туди, де таких уже було багато. Десяток мертвих людей, які лежали горілиць на асфальті, біля «МакДональдза» на майдані Незалежності. Це була 10.20. У той момент ще ніхто з близьких загиблих не знав, яка страшна біда до них прийшла. Київ ще не осягав масштабів горя. Якась бабуся, пам’ятаю, проходила повз, питала, як пройти до якогось там банку, і цікавилася, чому я плачу. Якийсь лікар підійшов до мене і запитав, як будемо їх перевозити до Михайлівського; сказав, щоб «5–й канал» в ефірі попросив комендантів Майдану організувати транспорт для мертвих...
По дорозі до КМДА, на Хрещатику, ми побачили ще вiсiм прикритих синьо–жовтими прапорами хлопців. Їхні обличчя лишалися відкритими. Один з них виглядав настільки красивим, що спершу я подумала, що це юна дівчинка. 12.00. Тоді їм принесли перші квіти. Білі троянди. Тоді над ними лилися перші сльози. Одна киянка у двох із них впізнала хлопців, яким недавно носила на барикади ковдри, щоб вони грілися, бо був мороз...
Зараз я не можу їздити на Майдан і ходити Інститутською. Я ледве змусила себе поїхати в понеділок, щоб принести туди квіти. Білі троянди. Я не можу перемкнутися. Ще тиждень тому я супроводжувала цих людей у похід на Верховну Раду. Було сонячно, урочисто і усміхнено. Це також було моє чергування на Майдані. 18 лютого, 9–та ранку. Ми йшли саме вулицею Інститутською, величезними юрбами. Зараз там також сонячно і також величезні юрби. Тих, хто туди несе квіти. Ці дві картинки однієї вулиці розділяє 3 дні. У ці дні я бачила, як міліція гнала людей по Інститутській на Майдан. 18 лютого, 16.20. Готувалась зачистка. Я бачила, як ці закривавлені беззахисні люди стрімголов біжать на Майдан і з них капає кров.
Наші редактори тепер бояться мене відряджати на Майдан. Навіть тепер, коли вже все незагрозливо. Просто тричі під час саме моєї зміни траплялося лихо. 18 лютого. 20 лютого. А перед тим було 22 січня, коли вранці на Грушевського ми всі дружно тікали від силовиків, які робили свій дикий наліт. Це саме того ранку убили перших активістів.
Після того ранку я потрапила на «круглий стіл», і трьох попередників януковича (написання з малої букви — принципова позиція) намагалася розпитати, як поводитися, коли на тебе летять здичавілі люди в формі й замахуються кийками. Тоді мудрі Леонід Кравчук і Леонід Кучма наввипередки повторювали, що про відставку януковича не може бути й мови. А позаду стояла усміхнена Ганна Герман і розповідала, що мудрий президент уже й так пішов на небачені поступки. А ще була улюблений архітектор президента Лариса Скорик, яка порадила мені як журналісту не пхатися куди не треба і назвала Майдан нашестям абсолютних варварів. Кожне їхнє слово наближало страшну біду. На страшній для мене вулиці.
Ірина Герасимова, кореспондент «5–го каналу»:
— Бездиханні тіла чоловіків — це те, що у пам’яті закарбується назавжди. Неможливо забути прямий ефір, коли ти вмикаєшся, а біля твоїх ніг лежать убиті люди... Не повірю, якщо хтось з журналістів скаже, що був до цього готовий. Усі, хто був у центрі Києва минулого тижня, чули постріли і бачили тіла застрелених людей — на Майдані вони були кілька днів: спочатку, коли у них влучили снайпери, а потім — уже в домовинах, коли прощалися люди з Героями. Назавжди запам’ятовуються відчайдушність і щирість людей на Майдані: студентів і киян, які приносили їжу, ліки, носили тіла убитих і поранених, людей старших, приїжджих. Їхні очі і віра у перемогу.
У нашому ньюз–румі немає жодного журналіста, який би не працював упродовж трьох останніх місяців на Майдані, у гарячих точках. У нашому новиннєвому колективі четверо чоловіків і на третину більше дівчат. Чергували по 6 годин, коли кому припадало, у три зміни; з 7–ї ранку до 15.00; з 15.00 до 24.00 і з 24–ї до 7–ї. У періоди відносного спокою, після найнапруженіших подій чоловіки–журналісти відсипалися — якщо була така можливість, а в нічну зміну працювали дівчата. Хоча наперед передбачити розвиток подій ніхто не міг, тому траплялося по–різному. Коли розганяли студентів у ніч з 30 листопада на 1 грудня — уже надвечір, коли до майдану Незалежності почали прибувати «беркутівці», — усі розуміли, що настає період підвищеної небезпеки — прямі включення тоді робив Азад Сафаров. Коли десь з 9–ї активно лунали снайперські постріли 20 лютого — чергувала Оля Петрів. 21 лютого ще лишалась велика ймовірність штурму і розгону — чергували я й Аня Мірошниченко. Далі заступав Сашко Аргат. Зазвичай включення робили щогодини; у найнапруженіший час — інформацію про ситуацію і кількість жертв оновлювали кожні півгодини.
Найстрашніші події у центрі Києва відбувалися з 18 по 23 лютого. Для журналістів телеканал зняв номер у готелі «Козацький», за 30 метрів від сцени на майдані Незалежності. Там робили перезмінку. Ті, хто чергував, знімали обмундирування (жилети з шоломами), новоприбулі все це надягали і вислуховували інформацію про останні події. У спокійніший час ми зустрічалися біля нашої пересувної телевізійної станції, так званої ПТС, яка стояла біля Стели Незалежності. Потім ПТС перемістили у Михайлівський собор. У Марiїнському парку і на Майдані продюсери дуже швидко зметикували, що треба згортати «тарілку» і рятувати обладнання та техніку, які були у двох наших «бусиках» (магнітофони, звукові пульти, камери, штативи, бронежилети, каски). Продюсер Юрій Гончаренко та оператор Іван Вірченко, які взагалі не мали навичок керування «бусиком», сіли за кермо і вивезли машини з гарячої точки.
Моє перебування на Майдані рідні сприймали як професію — усі знають, де я працюю і які події відбувалися. Небезпека для журналістів у середмісті Києва була такою ж, як для інших людей. Батьки, звичайно, хвилювалися, просили, щоб я телефонувала кожні 30 хвилин. Але часу не було. Тому доводилося вислуховувати від мами докірливе: «Минуло двi години, як ти телефонувала...». Це ж мама!
Наталка Пісня, кореспондент ТСН каналу «1+1»:
— Мені б дуже хотілося написати довгий текст про спокійні й холодні майданівські ночі, ранки і дні. Про бороданів, що дарують власні куртки у 20–градусний мороз. Про хлопців вевешників — грудневих, ще лагідних і незморених, які у відповідь на запитання про те, що для них найскладніше, несподівано хором басили: «Найстрашніше — стояти проти власного народу». Про Університет Майдану — дивовижно розумних людей, які невтомно й цікаво розповідали про науку і вчили мовам. Коли був мир. Той, уявний. До появи фронту на Грушевського, до перших смертей від куль.
Натомість казатиму про тих людей, до яких давно вживаю займенники «свої», «наші», «мої». Це Неллі, Гриша, Женя, Льоша, Саша, Руслан, Іра, Алла, Маша, Єгор, Тані, Діми, Стаси, Артем, Сергії і Ромчики — ТСН. Наша ефірна сотня. Та, без якої тисячі людей не дізналися б, які холодні очі в людей з Маріїнки; що відчували люди, на яких летів розлючений «Беркут», а вони все одно йшли — з патиками проти кийків, карабінів, гвинтівок, гранат — уперті і впевнені у власній правоті.
Хочу згадати про те, як спокійно і вперто сотні жінок переходили пішки Московський міст з бульйоном і борщем у 3–літрових банках, замотаних у рушники. І йшли на Майдан. Годувати, а потім розбирати бруківку, плакати, втирати чиїсь сльози і забувати про втому, страх. Не думати про завтра, роботу.
Мої поверталися. Їхні куртки донині пахнуть «газами». У ньюз–румі складено важкі, металеві каски з написом «1+1». Пластикові давно здали в утиль.
У голові — калейдоскоп спогадів. Журналіст і оператор. «Куди їдемо?» — «Туди». Туди — це на Майдан. Міняти тих, хто з ранку. Або тих, хто з ночі. Неллі найтурботливіша — завжди лишає «щось», маленьку допомогу: кілька бліців людей, свіжу розкадровку Майдану, двірників–прибиральників, розбитий об барикаду «бентлі». Вона якось прийшла на ранкове включення з Юсею — маленькою донькою, точною нелліною копією, такою ж смішною і зворушливою. Після другого включення, по 8–й, Неллі відвела Юсю в садок, він за крок від Майдану. А по 9–й — «почалося» в Маріїнці. День був — вівторок, 18 лютого. За кілька годин садочок евакуювали.
Журналістські діти — адаптивні. Дорослі в ньюз–румі обговорюють позиції — кого на Майдан, кого на Європейку. А ще — забрати з передової дівчат, поміняти хлопців. А де Женя? Оператор уже 30 хвилин не може його знайти. Женя заблокований в Українському домі. Аллу побили «тітушки». Артему розбили камеру. Хтось дзвонив Сашку?! Де вони? Там штурм! Дзвоніть йому! З коридору регіт: мій син і Юся грають у «беркут» і «мітингувальників». Шикаємо на них і осікаємось. Бо це — діти, і їхня гра — данина часу. Питаю: «Ромася, а хто переміг?» — «Герої, мам».
Герої завжди перемагають. Мої, ефірні, — щодня. Втому — після подекуди 20–годинного робочого дня. Емоційну виснаженість — після зйомок розстрілів, моргів, снайперів, загиблих...
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
