Три ночі з Іваном Миколайчуком

...«Тут чути дух Івана» — казала колись його дружина Марія. Він тут усюди — у пожовклих фотографіях, портретах, у старому кріслі, де сидів і пив вино, у великому столі під скатертиною, на якому вибивав чечітку. Ця несподівана зустріч iз Миколайчуком для волинських кіношників стала знаковою. Вона ніби додала їм крил і впевненості. Після неї жоден їхній фільм не приїздив із фестивалів без нагород. Тут, у цьому підвалі в самісінькому центрі Луцька, вони почули найвищу оцінку своєї праці з вуст самого Миколайчука. Подивившись кілька самодіяльних фільмів, зокрема, «Карпилівські вечорниці», «На купала я давала личко цілувати», Іван вигукнув: «Я мрію, щоб усі кіностудії були народними, як «Волинь»! Він мав на увазі не офіційне звання...

Студія, яка продукує таланти

Із беззмінним уже впродовж багатьох­ десятиліть директором народної аматорської кіностудії «Волинь», заслуженим діячем мистецтв Борисом Ревенком зустрілася саме пiсля повернення до Луцька з Чернівців. Там проходили дні Івана Миколайчука, в яких Боб, як звуть Ревенка віддавна його друзі й учні, по можливості завжди бере участь. Він повертається звідти внутрішньо піднесеним, із багатющим відзнятим матеріалом, що поповнює його архів. За плечима Бориса Павловича — 75 рокiв непростого життя. Колишній моряк, який 13 років проплавав на китобійному судні, все своє життя мав єдину пристрасть — фотографію й кіно. Коли у сімдесятих роках доля закинула його до Луцька, думати не думав, що кине тут якір назавжди. Саме тоді він прийшов на кіностудію «Волинь» і вже не пішов звідти. Але дух мандрівника живе в ньому й досі. Після Чернівців Боб збирається у Севастополь знімати фільм про моряків, потім — на фестиваль екологічних фільмів, потім — на «Кінокімерію» (міжнародний фестиваль аматорських фільмів під егідою УНІКА в Херсоні).

Сидимо з ним у підвалі кіностудії, де віднедавна функціонує музей фото– і кіномистецтва Волині, де все заставлене старими фотоапаратами, камерами, кінопроекторами, радіоприймачами, патефонами, фотозбільшувачами — всього понад 5 тисяч експонатів. Та особливий скарб — багатющий кіноархів, створений студійцями за всі роки і який тепер потрібно оцифрувати, щоб уберегти від знищення. Бо це — увічнена на кіноплівці історія краю. Кіностудія «Волинь» стала стартовим майданчиком у світ кіно відомим нині кіномитцям: сценаристу і режисеру Олесю Саніну (автор фільмів Гріх», «Зимно», «Мамай», а також останньої роботи «Поводир, або Квіти мають очі», номінованої на Каннському фестивалі), оператору Сергію Михальчуку, який знімав із Саніним «Мамая», Василю Іванюку, кінооператору, який знімав фільми для «Клубу кіноподорожей», а тепер завершив у Петербурзі зйомки 12–серійного фільму про царя Олександра ІІ. А ми мимоволі повертаємося до незабутньої зустрічі студійців з Іваном Миколайчуком. Відбулася вона 23 червня далекого 1985–го...

Миколайчук приїхав до Луцька з французькою телеведучою й акторкою Ліліан Сабатьє. Саме тут, на Волині, вони хотіли відшукати хоч якісь сліди Катерини Ясенчук — волинянки, доля якої так зворушила Ліліан, що вона вирішила зняти про неї фільм. Про цю просту українську жінку вона прочитала в одній із газет. Вона була родом із села біля Луцька. Режисером фільму запропонувала стати Миколайчуку. Іван із Ліліан приїхали на Волинь шукати хоча б схоже село, де народилася Катерина.

Історія незнятого фільму

Доля Катерини справді могла б стати сюжетом чудового фільму. Ця молода волинянка у 1910 році емігрувала з дитиною до США. Вона довго там поневірялася без роботи, бо ніхто не хотів брати її на роботу з малим дитям, та й мови вона не знала. Ходила від ферми до ферми найматися, хтось давав щось поїсти, але сталого заробітку не було. Тоді їй порадили їхати до Чикаго, бо там заводи і є можливість працевлаштуватися. Катерина поїхала. Але й там їй не пощастило. Якось у магазині вона загубила свого трирічного синочка й почала плакати, навіть не плакати, а голосити. Її прийняли за божевільну й відправили в психіатричну клініку. Вона прожила там 46 років. І ось одного дня з інспекцією клініки прийшов чиновник міністерства охорони здоров’я. Він ішов по коридору й почув українську пісню. Зайшов до палати — а там жінка співає, всі стіни палати у вишивках. Цей інспектор мав українське коріння, але ніколи не був і нічого не знав, яка вона — Україна, земля його прадідів. Він почав приходити до Катерини у клініку. Жінка співала пісні, розповідала про українські звичаї. Згодом вона вийшла з божевільні, бо її визнали здоровою.

Фільм мав бути двосерійним. Перша серія — у чорно–білих кольорах про перебування в Америці, друга — у кольорі й розповідь Катерини про Україну. Ліліан трохи недолюблювала Америку, тому був такий задум. А наприкінці мало звучати: що ж ти, Катерино, маючи таку чудову Батьківщину, поїхала на чужину, в цю страшну країну? Іван Миколайчук і Ліліан Сабатьє з перекладачем приїхали до Луцька 22 червня. Вони хотіли побачити села біля Луцька, щоб знайти натуру для зйомок майбутнього фільму. Якщо не натуру, то хоч побачити, яке воно, справжнє волинське село. Їх повезли в показове село Березовичі біля Володимира–Волинського. Наступного дня вони пішли до секретаря обкому, але їм запропонували ще одну поїздку, вже у Луцькому районі — теж показове село Ратнів. Їх там добре приймали, вони виступили перед людьми. Але то було геть не те, що вони шукали. Для натури їм треба було колишнє українське село з хатами під стріхами. Хоч таких тоді на Волині ще вистачало, але партійці не могли допустити, щоб іноземка побачила наші злидні.

Нічна гостина з чорницями і французьким коньяком

— 23 червня нам зателефонували з обкому й сказали, що приїде Миколайчук, покажіть йому свої фільми. Хлопчаків, які тут крутилися постійно, ми відправили додому. І досі шкодую, бо для Олеся Саніна і Сергія Михальчука ця зустріч теж була б знаковою. Зайшов Іван до кіностудії, по всьому бачу, що сердитий. Замість привітання кажу: «Вавилон ХХ!» Він подивився на мене, погляд з–під густих брів трохи потеплів: «Мав такий гріх». Ось тут, де ви сидите, вони сиділи, а ми крутили їм наші фільми про невідому Волинь: про купальські традиції, про народних майстрів, про вечорниці у поліському селі Карпилівка, на які поліщуки приходили ще в постолах і в народних строях. Щоб записати їхні пісні, нам свого часу довелося наймати автобус, везти тих співаючих жіночок на студію, робити записи пісень. Це не те що тепер. Настрій в Івана після перегляду значно покращився. Він повеселішав, оживився. Це було те, що він шукав, — згадує Борис Павлович. — Потім каже мені, що хоче трохи розслабитися, бо вже дістали його ці хлопці, що ходять слідом. КДБ супроводжувало їх упродовж усіх поїздок. Тільки в готелі, коли вони йшли спати, «хвіст» зникав. «Готель «Україна» тут, поруч. Коли хлопці від вас відстануть, приходьте на кіностудію», кажу йому. Так вони й зробили.

Ми купили французький коньяк, вино «Ркацителі», багато чорниць, бо Ліліан дуже їх уподобала. Це була чудова ніч. Іван був розкутий, але дуже багато курив. Потім затанцював ось на цьому столі чечітку. А під ранок йому захотілося поїздити велосипедом, бо побачив наші ровери. І ми поїхали кататися по нічному Луцьку довкола пам’ятника Лесі Українці. Десь біля п’ятої вони пішли до готелю спати. І так іще дві ночі Іван, Ліліан iз чоловіком і перекладач приходили на кіностудію, приспавши пильність кадебістів. Ми друкували для них фотографії з натури, хати під стріхою, бо у Карпилівку їх, звичайно, не пустили. А в мене було десь 70 слайдів, віддав їх усі Ліліан — може, згодяться. Вона заспокоювала Івана: «Не переживай. Я тобі під Парижем збудую українське село». А через два роки Івана не стало. Після того з Ліліан не було жодних контактів. Ми почали її розшукували через посольство, надсилали листи, але вони поверталися з відміткою: «Адресат вибув».­ Чув, ніби вона ще раз приїздила в Україну і хотіла зняти фільм, але десь у Центральній Україні.

Та поїздка Івана Миколайчука на Волинь залишила глибокий слід не лише у душах луцьких кіностудійців. У селі Ратневі у місцевому Будинку культури створили куточок–музей актора. Сюди не раз приїздила з концертами його дружина. Тепер Борис Ревенко планує на стіні будинку, де знаходиться кіностудія, встановити меморіальну дошку Миколайчука. Вона вже готова. Він пробував знайти у селі Прилуцьке слід Катерини Ясенчук, героїні незнятого фільму Миколайчука. Але людей із таким прізвищем там не знайшов.

— Буваючи на Буковині, мене тішить, що Івана так люблять і шанують його земляки. Він для них як національний герой. У нас, на Волині, Лесю Українку так не шанують, — каже Боб. — Знаєте, в Івана була мрія: як стане багатим, то всіх нагодує, від рідної Чорториї до Чернівців. Тому, коли відзначали його 70–річчя, у всіх селах по трасі біля будинків культури стояли столики з їжею і всі могли частуватися, як мріяв Іван. А ще він хотів, як помре, щоб була злива. «Щоб менше брехали», — казав. І коли помер, справді була сильна злива. Відзначали 70–річчя — теж дощ лив. І коли мав прийти на нашу студію, теж почалася така злива, що вода тут усе заливала. Дивина...