Іан Вайброу: Якщо дитина не бачить мами і тата з книжкою — ніколи не почне читати

22.05.2013
Іан Вайброу: Якщо дитина не бачить мами і тата з книжкою — ніколи не почне читати

Іан Вайброу зустрівся з маленькими львів’янами. (з сайта vk.me.)

Іан Вайброу, британський письменник, зірка дитячої літератури, вперше завітав до Львова на запрошення «Видавництва Старого Лева» й розповів про свої враження і від міста, і від VII Львівського міжнародного дитячого фестивалю, почесним гостем якого він став. За три дні перебування в Україні письменник зустрівся з сімома сотнями своїх маленьких шанувальників. Вайброу — живий, цікавий і дотепний. На прес–конференції він жартував і навіть зобразив ховрашка, коли присутні не одразу зрозуміли англійського значення слова.
Найбільше британського письменника вразили львівські пластуни, які підготували квест за мотивами пригод Маленького Вовчика — одного з головних героїв його книжок, що перекладені в Україні. Вайброу не лише спостерігав за перебігом квесту, а й став його безпосереднім учасником. Новаки з допомогою своїх виховників змінювали «9 правил Поганця» на «9 правил Шукача Пригод». Команди дітлахів мандрували від точки до точки, де на них чекали персонажі книг Вайброу, та виконували цікавезні завдання: складали намет на швидкість, вивчали азбуку Морзе, лікували Вовчила–Хижачила... Іан Вайброу допоміг їм пройти через усі ці пригоди та взяв участь у пластунському «вогнику». Є в Україні і театралізована версія «Капосної книжки Малого Вовчика». Пластунам так сподобалась ця історія, що за її мотивами поставили лялькову виставу. Автор зізнається, що цю постановку він не бачив, але про її існування знає, адже режисер просив дозволу на використання авторських прав. «Скаутський рух в Англії занепадає, — каже літератор. — Натомість у Львові я побачив зовсім іншу картину. Мене вразило, наскільки пластуни веселі, усміхненні й кольорові. Серед них є і хлопчики, і дівчатка. Я і сам колись був скаутом, але тоді скаутами були переважно хлопчики, та й усмішки на їхніх обличчях з’являлись не так і часто».
Окремо відзначив Іан Вайброу і українські обкладинки своїх книжок. «Мені вони дуже сподобались, — усміхається письменник. — В оригіналі ілюстрації більше спрямовані на дітей старшого віку. А в українській версії образ Малого Вовчика більше схожий на мультяшного героя. Він значно пухнастіший та миліший, здається, навіть добріший».

Львів запам’ятався одиноким священиком

Місто британцю припало до душі. Особливо порадувала письменника хороша погода, адже в день його вильоту на фестиваль за 200 миль від Лондона падав сніг. «Мав можливість пройтися ранковим містом і подивитися на його стару частину, зокрема на церкви. Ми побували в одному з найстаріших храмів — церкві святого Іоана. Проте найбільше мене вразила, вірменська церква. Вона має особливу атмосферу, там було порожньо, лише один священик молився вірменською мовою. І я дуже жалкую, що мав лише три дні, щоб оглянути місто — жалкую, що їду звідси так швидко».

Центральною подією візиту британського письменника до Львова був фестиваль, під час якого Вайброу найчастіше запитували: «Що ж робити, аби сучасні діти, які живуть у час комп’ютерної техніки, читали?». На це запитання Іан знає відповідь, адже він не лише написав понад 100 творів для дітей, а й багато років викладав у школі.

«У мене є три сестри, які були невгамовні в дитинстві, тож, аби якось їх заспокоїти, мама багато нам читала. Тому мені довелось прослухати багато «дівчачої» літератури. Мама взагалі багато читала. Але найбільше мене вразило те, як вона сама захоплюється тим, що читає. Дітей, які не хочуть читати, переконати робити це дуже важко. Для початку треба вмовити батьків, щоб дитина хоча б час від часу бачила їх iз книжкою. Тоді ситуація зміниться. Якщо вдома немає книжок і дитина ніколи не бачить маму і тата, які читають, то і вона ніколи не візьметься це робити. Для неї книжка ніколи не стане частиною справжнього життя».

Також зірка дитячої літератури вважає, що підштовхнути дитину до читання може і одна–єдина книжка, але така, що справить незабутнє враження і відкриє справжню суть літератури. «Спрацьовує і принцип вірусу: одна дитина iз захопленням розповідає про якусь книжку іншій, і це підштовхує оточуючих її прочитати», — пояснює Вайброу.

В Україні вийшли три його книжки про пригоди Малого Вовчика («Видавництво Старого Лева»). Але під час львівського візиту для українських читачів з’явилася хороша новина: Іан Вайброу та «Видавництво Старого Лева» домовилися про видання наступної серії про Гаррі та іграшкових динозаврів, які живуть у відерці. Хлопчик нерозлучний зі своїми улюбленцями і завжди носить їх із собою. Гаррі знайшов зображення динозаврів у бібліотечній книжці та дав кожному ім’я. Ідею серії «підкинув» автору маленький хлопчик, якого він випадково зу­стрів у одному з супермаркетів, коли завітав туди разом з дружиною. «Я побачив хлопчика, що тримав у руці маленьке відерце, — розповідає Іан Вайброу. — Він з’явився нізвідки, і ми почали шукати його маму. Коли ж знайшли, то вона розповіла, що її син не випускає з рук своїх динозаврів. Він їх знайшов невідомо де, постійно з ними грається, миє, вкладає спати, водить на прогулянки... Це і стало новим сюжетом».

Автор розповів ще одну історію, пов’язану з цими динозавриками. На одній зустрічі з дітьми він побачив хлопчика у кінці зали. Тому було років 14, і він сидів поруч із мамою. Коли зустріч закінчилась, мама з сином підійшли до Іана, і жінка запитала письменника, чи не буде він проти, якщо син iз ним привітається. «Хлопчик мовчав, — продовжує Вайброу. — Його мама пояснила, що її син хворий на аутизм, але дуже любить розповіді про Гаррі, навіть знає напам’ять всі імена динозавриків. Більше того, одне з імен динозавра стало першим словом, яке хлопчик вимовив. Це найзворушливіша історія, яка зі мною траплялась».

Письменником Вайброу допомогла стати мама

«З дитинства знав завдяки мамі, що можу писати і стати письменником, — каже Вайброу. — Треба було лише почати це робити. І це було радше питання соціального сподівання, тобто чого від тебе чекають. Якось, коли я ще був дитиною, до нас у гості приїхав мій кузен Дональд. У нього в кишенях завжди було багато різних дротів. Ми з ним випадково почули розмову наших батьків. Коли мою маму запитали про мої успіхи в школі, вона відповіла, що я трохи лінивий, але мені добре дається англійська і я добре пишу. Коли ж запитали, як успіхи Дональда, тітка сказала, що він — зовсім дурний і нічого не хоче робити. На це мій дядько відповів: «Можливо, він і дурний, але він сам собі склав телевізор». Тепер двоюрідний брат будує телестудії, а я — пишу».

Вайброу уточнив, чому він став писати саме для дітей. «Більшість людей думають, що письменник повинен вирости з дитячої літератури і почати писати для дорослих. Але це два абсолютно різні жанри. Я усе життя пишу книги для дорослих, просто їх жодного разу не публікували. Натомість усі просять мене і далі писати дитячі книжки. Щойно мене перестануть просити писати дитячі книжки, я спробую написати книжку для дорослих, яку нарешті опублікують. Існує принаймні одна вагома різниця між дорослими і дитячими книжками: дитяча повинна закінчуватись якщо не щасливо, то хоча б добре».

Як у будь–якого письменника, у Вайброу бувають творчі кризи. Але Іан має свій спосіб боротися з ними: «Просто безперервно пишу. Якщо мені важко писати якусь історію, то берусь за іншу. А коли криза минає, повертаюсь до того, з чим було важко працювати».

Усіх таємниць написання успішної книжки для дітей Вайброу не знає, але переконаний, що хороша дитяча книжка має бути багатошаровою. «І дітям, і батькам має бути цікаво читати твір, — каже письменник. — Тоді вони зможуть обговорити його. Діти і батьки по–різному сприймають одні й ті ж історії. І це — правильно. У одній з історій про Гаррі хлопчик iде до стоматолога, якого страшенно боїться. Він бере з собою своїх динозавриків і у певний момент натискає чарівну кнопку на відерці. Динозаврики виростають, гарчать, а лікар ви­бігає з кабінету. Дитина бачить у цій історії магію, а доросла людина розуміє, що динозавр насправді не виростав, просто у такий спосіб дитина намагається захистити себе від невідомого».

Зараз Іан Вайброу пише книжку для хлопчиків. Один з її центральних сюжетів, що «зачіпає за живе», він узяв з життя. «У мене є знайома дівчинка, яка втратила ногу в автокатастрофі, — розповідає Іан Вайброу. — Її батьки дуже за неї хвилювались. Але вона змогла справитися з цією трагедією. Зараз пишу історію про піратів середини XIX століття. Одна з героїнь — дівчинка без ноги, що живе у своїх злих дядька та тітки в будинку–човні. Вона потоваришувала з хлопчиком–бідняком, який стає капітаном корабля. Він хоче зробити для неї ногу, щоб вона стала відомим піратом. Я ще не знаю, як закінчиться ця історія, але сподіваюсь, що вона буде цікавою не лише хлопчикам, а й дівчаткам».

ДОСЬЄ «УМ»

Іан Вайброу

Народився у містечку Гіллендхем, що у графстві Кент. Зараз йому 72 роки. Хоч перший його «комерційний» письменницький успіх стався ще коли хлопцеві було десять років (тоді Вайброу продав у місцеву газету свій вірш про мертву кішку в коробці), утім писати він почав пізно — після 40 років, коли народилися дві його доньки. До того часу Вайброу працював учителем у школі.

Перша книга вийшла друком у 1989 р. і відразу отримала схвальну критику. Тепер ім’я Іана Вайброу ставлять поруч з такими метрами гумористичної дитячої літератури Великої Британії, як Роальд Дал та Джеремі Стронґ. Вайброу — автор понад 60 книг для дітей. Крім того, він пише вірші, п’єси, пісні. Його твори перекладено 21 мовою і видано в 24 країнах світу. Найпопулярніша — цикл пригод про Малого Вовчика — вони перекладені 12 мовами, зокрема й українською (перекладачі — Орест Стадник і Віктор Морозов).