На зламі

22.07.2004
На зламі

На фото 20-х років: Кесар Андрійчук (сидить) і Микита Годованець.

      Kоли молодий поет, студент Одеського інституту народної освіти Кесар Андрійчук у 1929 році давав рукопису своєї першої віршованої збірки назву «На зламі» (вийшла 1931-го), він і гадки не мав, якою точною по суті вона виявиться. Мав на увазі, звичайно ж, злам старого «капіталістичного» укладу життя з його «буржуазною» культурою і будівництво на руїнах нового — комуністичного — майбуття. І естетичний пафос книжки, і типове для доби коло тем цілковито вкладалися в таке витлумачення. Однак саме тоді суспільство переходило пору іншого зламу — ламався традиційний спосіб господарювання, першого нищівного удару зазнали національні культура, наука, мистецтво, а місця репресованих яскравих особистостей масово заповнювали слухняні посередності та нездари. Про це Андрійчук, ясна річ, не думав, як і про те, що глобальний злам незабаром пройде і через його власну долю, трагічно розділивши її на два періоди: «до арешту» і «після арешту».

      До арешту його життя складалося цілком успішно і йшло по висхідній. Коли стався більшовицький переворот, Кесар був десятирічним хлопчаком і жив у рідному селі Латанці Подільської губернії (пізніше воно увійде до складу Тиврівського району Вінницької області). Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі, потім рік навчався на столяра в технічному училищі в сусідньому містечку. Деякий час секретарював у комнезамі, завідував хатою-читальнею, дописував у окружну газету «Червоний край», аж поки в 1924 році, маючи за плечима повних сімнадцять, не вступив на трирічні педагогічні курси у Вінниці. Там він познайомився та подружився з поетом і байкарем Микитою Годованцем. Після закінчення навчання вирішує отримати вищу вчительську освіту і їде до Одеси.

      Там і починає розкриватися літературне обдарування Андрійчука. Він відвідує інститутську літстудію, міське літературне об'єднання, де знайомиться з тоді молодими, а згодом відомими письменниками Степаном Олійником, Савою Голованівським, Степаном Крижанівським та іншими. В 1928 році в окружній газеті «Червоний степ», а незабаром і в інших починають друкуватись його вірші та поеми, з яких він укладає першу збірку і надсилає до Харкова в провідне тогочасне видавництво «Література і мистецтво». Тож коли в 1931 році він повертався на Поділля, то серед речей лежав не тільки новенький диплом учителя-словесника, а й згадана перша книжка — незаперечна ознака всеукраїнського визнання.

      Щирий пафос будівництва нового світу і заперечення старого, юний романтичний порив у незвідане, експресивна імпресіоністична поетика, що утвердила себе в літературі на початку двадцятих, і навіть спроби примирити «реакційний» ліричний пейзаж з урбаністичними виробничими ритмами — все це знаходило вираження у його віршах:

Бунтарять дні...

Вогні над містом.

Цвітуть серця мільйонних мас,

а сонце — жменями намисто,

а сонце — ранковий сурмач.

      Але водночас із цим — обов'язкова данина темам громадянським: вселенський сум після смерті Леніна, оспівування міці червоного військового флоту тощо.

      Андрійчук влаштовується на роботу в Тиврівську школу, де відразу організовує з учнів літературний гурток, а згодом влаштовує для селян великий вечір із читанням творів і своїх власних, і школярів-початківців. Продовжує багато писати, друкується у центральній пресі, 1932 року подає до видавництва рукопис другої збірки, а ще через два роки — третьої. В 1935-му його приймають до Спілки письменників, а обком комсомолу відкликає до Вінниці і призначає завідувачем відділу літератури і мистецтва газети «Молодий більшовик». А ще через два роки обком КП(б)У направляє його на нову роботу — завідувати відділом у краєзнавчому музеї.

      Тут перший період життя письменника закінчується. Надворі стояв 1937-й, «чорні ворони» приїжджали за багатьма. 8 вересня один з них приїхав і за поетом Кесарем Андрійчуком. Це, напевно, було закономірним: у тоталітарному суспільстві «вакансія поета», якщо вірити словам його колеги, «опасна, если не пуста». Друга і третя збірки віршів заарештованого світу вже не побачили.

      Після того, як за спиною зачинилися двері переповненої в'язничної камери, про Андрійчука «забувають» на цілих два з половиною місяці. Перший допит — тільки 17 листопада. І починається він не питанням, а стандартною констатацією того, в чому слідчий давним-давно визначився: «Вы обвиняетесь в принадлежности к антисоветской националистической украинской организации и проведении контрреволюционной националистической работы на культурном фронте. Признаете себя виновным в этом». (В документі саме так — без знаку питання!)

      Як і слід було очікувати, Андрійчук обвинувачення заперечував: «Виновным себя не признаю...» Але на це він отримав також стандартну відповідь: «...Вы даете ложные показания, в чем и будете изобличены следствием».

      Після таких слів слідчий бере тайм-аут для підготовки «доказів» вини Андрійчука, причому робить він їх надзвичайно легко і просто. На цьому моменті варто зупинитися додатково, тому що він надто промовисто показує деякі методи радянської політичної поліції. «Доказами» стали чотири протоколи допитів людей, знайомих з Андрійчуком по спільній роботі в Тиврові.

      Двох з цієї четвірки раніше заарештовували органи держбезпеки, але їм пощастило вийти на волю. Вчитель Олександр Карбовський у 1933-му році проходив по сфабрикованій справі так званої «Подільської філії Української військової організації» і був засуджений до умовної міри покарання. Директор Тиврівської школи Петро Боднарук у 1930 році провів за гратами у в'язниці ДПУ дев'ять місяців, де його нібито перевіряли на приналежність до «націоналістичної організації». Перелякані люди, боячись знову потрапити в тюремну ізоляцію, готові були підписати все, що накаже слідчий, навіть не читаючи.

      А от третій свідок, священик Микола Фіщенко, виявився фігурою ще цікавішою. Забігаючи дещо наперед, процитуємо протокол його допиту від 1956 року, коли було порушено справу з реабілітації Андрійчука: «Начиная с 1923 года, я сотрудничал с советскими органами госбезопасности и постоянно поддерживал с ними связь, выполняя отдельные поручения». Коли його мали познайомити з Андрійчуком, то він «рассказал об этом сотруднику органов ГПУ. Получил от него указание познакомиться с Андрейчуком и, не навязываясь ему, выяснить его политические настроения». Людина, яка здійснювала за письменником негласний нагляд, так само за вказівкою оперуповноваженого «розповіла» на допиті все, що потрібно було розповісти про «ворога народу».

      Ці люди вирішили подальшу долю Кесаря Андрійчука. Навіть через два десятки років, коли їм уже нічого не загрожувало і можна було сказати правду, двоє з них продовжували наполягати на «контрреволюційній діяльності» поета!..

      За тиждень після першого допиту був готовий обвинувальний висновок. Уся вина поета, якщо вірити написаному, полягала в тому, що він організував у школі літературний гурток, на якому виховував шкільну молодь «в антирадянському шовіністичному дусі». Другим пунктом обвинувачення була організація літературного вечора — на ньому поет зачитував вірші з книги «На зламі», котра, виявляється, була «ідеологічно шкідливою». Третій пункт: обвинувачений нібито висловлював своє незадоволення політикою партії на селі.

      У ті часи за це могли й розстріляти. Кесарю Андрійчуку справді пощастило: трійка УНКВС по Вінницькій області відправила його в табори строком на десять років. З якою іронією, дізнавшись про постанову трійки, він згадав би власні оптимістичні рядки: «О, скільки праці, скільки сили ми понесем новим світам!» Але ще більша іронія в тому, що свої «силу і працю» він поніс якраз на ті території, де через півстоліття мало розгорнутися всесоюзне комсомольсько-молодіжне будівництво під назвою Байкало-Амурська магістраль і куди згодом не раз висаджувалися десанти українських письменників — в Селенгинський район Бурят-Монгольської АРСР. Сталін теж починав тут «будову віку», але завадила війна.

      Не вбачаючи за собою жодного злочину, Андрійчук починає важку і безрезультатну боротьбу за реабілітацію. Йому вдається в 1939 році добитися додаткового вивчення матеріалів справи і допиту додаткових свідків, але ніяких наслідків це не дає: сталінська Феміда безжальна. Вдруге матеріали справи за його скаргою вивчаються в 1946 році, але помічник прокурора Вінницької області по спецсправах Степанида Пожарук підписує сувору резолюцію: «Залишити без задоволення».

      Восени 1947 року, відбувши термін від дзвінка до дзвінка, Кесар Андрійчук нарешті виходить на волю. Йому дозволяють поселитися в Кемеровській області. Но Поділля він приїздить лише на початку п'ятдесятих. Щойно в суспільному кліматі потепліло, як він знову пише скаргу на незаконне засудження — і йому знову відмовляють, хоч ішла вже осінь 1954-го. І тільки на початку 1956 року та ж сама Степанида Пожарук (!) підписує прокурорський протест у порядку нагляду, де чорним по білому значиться: «Вина Андрійчука матеріалами справи не доведена». 15 березня постановою суду Кесаря Андрійчука реабілітували.

      Він поновлюється у Спілці письменників, повертається до творчої праці, намагається надолужити прогаяне. В 1958-му нарешті виходить його поетична книжка, названа «Подільська сторона». Однак несподівано для всіх, підсумком творчості так і залишилися дві книжки та ще низка публікацій, розпорошених у періодиці (і, додамо, досі незібраних). Збираючись навесні того ж року до Будинку творчостi СПУ в Ірпені, Андрійчук при медичному огляді дізнався про загрозливий діагноз. Організм, надламаний таборами і суворим забайкальським кліматом, із хворобою не справився — він прожив усього кілька місяців.

      Третій період життя, який можна було б назвати «після реабілітації», виявився несправедливо коротким...