І за ґратами є кохання

Насправді весіль у колонії №30, де відбувають термін ув’язнення чоловіки з повторною судимістю, не так уже й мало. Хтось завершує те, що не встиг зробити на волі, а хтось свою долю знаходить за листуванням. Проте церемонія одруження тут відбувається скромно, без особливої романтики і криків «Гірко!». На урочисту подію майбутні дружини приїздять у день одруження, працівниця РАЦСу після короткої промови оголошує молодят подружжям. Після церемонії вони мають можливість два, три дні побути разом у кімнатах для побачень. Ось і весь «медовий місяць».

Але пара, що побралася днями, свій найщасливіший день вирішила відсвяткувати якомога урочистіше. Вони щасливо одружилися під прицілами телекамер і пильною увагою журналістів.

Наречена Тетяна Захарчук приїхала до нареченого з Луцька. Їхня історія кохання достойна пера письменника. Познайомились через оголошення, де Олександр Коваль написав, що шукає друга для листування. І Тетяна відгукнулася. Він сподобався їй відвертістю, а вона йому простотою та романтичністю. Вони познайомилися влітку минулого року, відтоді в них було лише одне побачення. Але це побачення змінило життя обох — ув’язненого чоловіка, який не має родини, і жінки, попередній шлюб якої розпався і яка самотужки виховує двох доньок.

«Я романтична особистість, — розповідає журналістам наречена, поки одягається. — І думаю, що взяти шлюб у колонії — це романтично. До речі, брати шлюб ми вирішили практично в останній момент, хоча для мене вінчання у церкві набагато важливіше від реєстрації в РАЦСі». Одягти весільну сукню нареченій допомагає дружка. Про те, що виходитиме заміж у білій весільній сукні, навіть не думала, мала напоготові вечірню. Але кума допомогла і позичила свою. Останні штрихи — наречена підводить губи блиском і пшикає на шию парфуми. Туалет нареченого значно скромніший — светр, темні штани та зимова куртка з нашивкою прізвища.

«Я завжди мріяла побувати у Львові, — зізнається вона. — Але вперше приїхала в місто на побачення з Олександром. Мені дуже сподобалось. Я стрибала, плескала в долоні й раділа, як дитина. Карети в центрі мене зачарували. Сподіваюся, коли Олександр вийде на волю, то свій медовий місяць ми проведемо у Львові».

Спершу — скромна реєстрація в кімнаті для побачень, де подружжя і проведе наступні три доби. Обмін обручками, теплі обійми — і молода пара прямує до церкви. «Відкриття церкви відбулося торік, 6 листопада, і ось — маємо тут перше вінчання, — пояснює журналістам Петро Павлусь, заступник начальника установи з соціально–виховної та психологічної роботи. — Сподіваємось, що така практика продовжиться. До нас уже звернулась іще одна пара, тож, можливо, наступного місяця буде ще одне вінчання».

Молодята спішно крокують по території. Навколо — снігові замети і високі стіни, обрамленні колючим дротом. Із сусідньої будівлі виглядають інші засудженні і вигукують побажання. А дехто навіть поради: «Та візьми її на руки!». Вже в храмі протоiєрей Юрій Кінас вінчає молодят. Для цього священик привіз усе необхідне, зокрема і корони. Він подарував молодятам ікони та побажав щасливого подружнього життя.

Тепер новоспеченому подружжю дозволено одне довгострокове побачення раз на два місяці або побачення через скло щомісяця. До того, як вони зможуть будувати свою сім’ю у Луцьку, чекати залишилось насправді недовго — Олександр виходить вже цієї осені. Проте чоловік упевнений — це хороша перевірка їхніх почуттів, яка лише загартує сім’ю.