Феномен «Стусового кола»

04.01.2013
Феномен «Стусового кола»

Молоді літератори в домі Василевих батьків (зліва направо) Василь Захарченко, Василь Стус, Анатолій Лазоренко, Олег Орач, Василь Голобородько, Володимир Міщенко. (з архіву Миколи КолІснИка.)

Наш співбесідник — один із небагатьох інститутських друзів Василя Стуса, які дожили до сьогоднішнього дня. Та й то сказати: самому Василеві 6 січня мало б виповнитися 75 років. «Якось я порахував, — каже Микола Колісник, нині заступник редактора газети «Вечірній Донецьк», — що з творчого осередку, душею якого був молодий Стус, вийшло троє, крім його самого, лауреатів Шевченківської премії з літератури, а також понад десяток професійних, у хорошому сенсі цього слова, письменників. Унікальний феномен, ніде й ніколи, мабуть, не повторений».

Неформали з «35–го кантону»

— Отже, — розпитую Миколу Івановича, — середина минулого сторіччя, історико–філологічний факультет Сталінського педінституту. 1954 року Стус вступає туди без іспитів як срібний шкільний медаліст, ви ж стаєте студентом роком пізніше. А як ви познайомились?

— Треба сказати, що той, хто свідомо обирав українське відділення філфаку, дуже швидко знаходив серед однокашників однодумців, патріотично налаштованих молодих людей. Чи вони самі, придивившись до новачка, пропонували йому дружні відносини. Варто також додати, що «чоловічої статі» серед студентів–філологів традиційно бракувало. Наприклад, в академічній групі Стуса хлопців було лише четверо: він сам, Анатолій Лазоренко — майбутній літературний критик, Володимир Міщенко, перу якого належатимуть декілька непересічних поетичних збірок, Борис Дорошенко — також творча натура.

Володя Міщенко був моїм земляком зі Слов’янщини, отже, так я опинився в легендарній кімнаті №35 університетського гуртожитку, що згодом перетворилася на центр неформальних студентських дискусій, гострого обговорення політичних подій в країні. Хоч ніде правди діти: палкі суперечки щодо справжніх та «кабінетних» літературних авторитетів, що виникали несподівано, так само спонтанно могли поступитися шаховому бліц–турніру, футболу або й дешевому «студентському» портвейну — ми були молоді і жадали пити життя повними пригорщами.

Василь Стус жив із батьками, на дальньому робочому передмісті, куди щодня доводилося більше години їхати трамваєм. Але регулярно навідувався до «35–го кантону», як ми іменували своє тимчасове помешкання. Грав у шахи, інколи за компанію ганяв м’яча на спортмайданчику за гуртожитком. Але частіше, прислухавшись, про що йдеться, аргументовано встрягав у суперечки з актуальних літературознавчих чи суспільних питань. Та так, що до висловленої ним точки зору додати щось було важко. Це при тому, що навіть у дискусійному запалі Василь ніколи не переходив межі ввічливості. Коли довелося побувати у нього вдома, я зрозумів, звідки та природна делікатність — від мами й тата, людей простих, робочих, але з генетичним, можна сказати, селянським благородством.

Ще він рекомендував прочитати рідкісні книжки зі спецфонду обласної бібліотеки. Це були західні і вітчизняні літературні корифеї, офіційно невизнані в СРСР і тому знайомі нам, студентам, хіба за прізвищами. Чи, наприклад, агітаційна брошура про сфабриковану владою судову справу «Спілки визволення України», що дала старт масовим репресіям проти вітчизняної інтелігенції — таку, з дозволу б сказати, літературу доводилася читати між рядків, та все ж вона давала крихти безцінної інформації.

Через той життєвий вишкіл «35–го кантону» пройшло чимало молодих українців тодішнього Донецька, котрі згодом стали активними «шістдесятниками».

Інколи стверджують, що громадянська позиція Стуса сформувалася остаточно після переїзду до Києва, входження до кола тамтешніх інтелектуалів. Нічого подібного! Я продовжував спілкуватися з Василем під час його навчання в аспірантурі Інституту літератури і беруся стверджувати, що до столиці він прибув набагато радикальнішим, ніж більшість київських дисидентів. Мабуть, тут відіграла роль брутальна русифікація, що відбувалась тієї доби на Донбасі. Стус буквально вибухав, коли десь на вулиці «шахтарської столиці» йому пропонували замість української «говорить на человеческом языке». Ми, друзі, як могли, утримували його від гострої відповіді, після якої неважко було «нарватися», а Василь вирував: «Не можу, коли мову — а значить, і мене — ображають».

«Він писав вірші, але нікому не показував»

— Вочевидь, не лише студентська «общага» була місцем спілкування, обміну ідеями, зокрема, поетичними. Програма філологічного факультету традиційно включала основи версифікації, отже, володіння римою було майже обов’язковим. А Стус уже писав тоді вірші?

— Писав, хоч нікому їх не показував. Мабуть, вважав, що час ще не настав. Я особисто лише здалеку бачив його заповітні зошити з поетичними рядками. Взагалі, важко було розрізнити, де його власна творчість, а де законспектовані в бібліотеці фрагменти, адже працездатність Василя просто зашкалювала. Вже стало хрестоматійною істиною, як він досконало освоїв німецьку, аби читати в оригіналі Гейне і Рільке, як наполегливо вчив латинь, заглиблювався з власної ініціативи в нетрі староукраїнської мови.

В інституті діяв літературний гурток під орудою професора Духовного, але й там Василь більше слухав та зрідка робив зауваження. Потрапити йому «на зуб» вважалося вельми небезпечним, бо попри доброзичливий тон та повагу до автора–початківця, в питаннях творчості він був непохитним максималістом.

Запам’яталося, як влітку 1957 року ми, четвірка студентів–філологів, вирушили в експедицію попід легендарну Савур–могилу збирати народні пісні, легенди, діалекти. Для нас із Василем справжнім відкриттям стало, що тамтешні села, майже до Таганрога, споконвіку були українськими, зберегли багато автентичного фольклору, звичаїв. Майже казкою звучала розповідь одного зі старожилів про вихідця з села Степанівка співака Василя Левицького, який вважався першим тенором дореволюційної Росії, активно пропагував українське мистецтво, а закінчив життя на чужині, будучи диригентом козачого хору в Празі. Стус потім кілька років спонукав мене як слід «розкопати» цю фантастичну історію, та за радянської доби виходи на закордонні джерела інформації були ретельно перекриті.

— Отримавши диплом, Василь Стус поїхав «за розподіленням» учителювати в село у Кіровоградській області, невдовзі його забрали до війська. А ви ще продовжували гризти граніт науки. Тож, виходить, регулярні зустрічі поновилися згодом, завдяки літературній студії «Обрій», про яку згадує багато хто з нинішніх донецьких літераторів.

— Насправді це молодіжне літоб’єднання, сформоване на початку 60–х, діяло не так довго. Вже в наші роки поет Йосип Курлат розкриє секрет: мовляв, старі члени донецького осередку СПУ «приревнували» до молоді, — мовляв, відберуть у нас і славу, і гонорари. Дійсно, тоді до «Обрію» підтяглися перспективні українські початківці, такі як майбутні лауреати Шевченківської премії Василь Захарченко та Василь Голобородько, Олег Орач, Володимир Міщенко, Петро Бондарчук. Василь приїздив на зустрічі молодих літераторів із Горлівки, де після демобілізації влаштувався учителювати в школі (і де потоваришував ще з одним майбутнім Шевченківським лауреатом Леонідом Талалаєм). Пізніше Стус перебрався до обласного центру. Та невдовзі відправився підкорювати Київ.

— Тож ви продовжували спілкування під час його навчання в аспірантурі?

— Це були короткі зустрічі, здебільшого з нагоди моїх робочих відряджень до столиці. Траплялися й пам’ятні історії, скажімо, я фотографував у нього вдома невдовзі після народження сина, Дмитрика. Як зараз бачу величезні сосни прямо посеред мініатюрного подвір’я — тоді Святошине ще зберігало шарм дачного передмістя.

«Вимагали, щоб я виступив на суді свідком з боку обвинувачення»

— У вересні 1965 року відбулася пам’ятна дисидентська акція в кінотеатрі «Україна», в якій взяв участь Стус. Згодом його виключили з аспірантури, взяли під тотальний контроль «літературознавці в цивільному». Ця подія якось позначилися на вас, інших його донецьких друзях?

— Тягали на так звані «бесіди» в КДБ по кілька разів. Якось зібрали всіх, хто був причетний до «Стусового кола», в одній кімнаті, звідки викликали на допит по одному. Ми швидко змикитили, що приміщення прослуховується, за допомогою такого нехитрого прийому вони намагаються довідатися, про що ми розмовляємо.

Невдовзі мене покликав редактор «Радянської Донеччини», де я тоді працював, розвів руками: «Розумієш, подзвонили, і мушу тебе звільнити». Згодом така ж історія повторилася в «Макіївському робочому», хоч там я писав винятково під псевдонімом. Володю Міщенка вигнали з книжкового видавництва «Донбас». Юного Василя Голобородька за знайомство зі Стусом відрахували з університету. Причому, як зізналася мені через роки викладачка вишу, вимагали, щоб поета, вірші якого в майбутньому перекладуть на десятки європейських мов, спочатку «посадили на двійки», мовляв, нехай виглядає дурнем, нездатним до навчання. Взагалі то були непрості часи.

— Та ще важче довелося самому Василеві Стусу — невдовзі його кинули за ґрати, а потому відбувся суд. Із цього приводу вас також «турбували» особісти?

— Вимагали, щоб виступив на процесі свідком обвинувачення. Але я твердо заявив: Василь Стус — то надзвичайно порядна людина, талановитий поет, український патріот, і вони зрозуміли, що їхнього «толку» від мене не дочекаєшся.

Маю підозру, що помстилися за відмову в притаманному дусі: мої листи до Василя, написані в місця відбування покарання, категорично до нього не доходили. Після його звільнення збирався поїхати до Києва, але другий арешт Стуса не забарився. А на початку осені 1985 року мене зустрів у тролейбусі наш однокашник Ваня Сальников і переказав, що Василь загинув у таборах. Так по радіо повідомили закордонні «голоси». Це було ніби зненацька обірвалася та щезла значна частина власного твого життя, чи не найкраща.

— Що то за магія «Стусового кола», яка спонукала до творчості, громадської активності таких різних за характером, долею, зрештою, темпераментом людей?

— Думаю, він запалював серця, в першу чергу, власним прикладом. Це, здається, Ейнштейн сказав, що геній — це коли є річ, про яку всі знають, що це неможливо, а потім приходить нова людина — і робить. Василь Стус був саме таким. Він привніс масу новацій у сучасну українську літературу, збагатив її власним творчим доробком. Але не менш важливою була його безкомпромісна боротьба за справедливість, за незалежність України. Свої ідеали він готовий був оплатити найвищою ціною, що, зрештою, і сталося. Та водночас то був шлях до безсмертя.

Володимир ВОЛОВНЕНКО, спеціально для «УМ»