На обкладинці «Символічного обміну і смерті» — картина «Розіп'ятий Будда». Право на використання своєї роботи видавництву надав Олександр Ройтбурд.
Українською мовою до читача заговорив Жан Бодріяр — сучасний французький філософ, один iз критиків постмодерну. Одна книга щойно вийшла з друку у видавництві «Кальварія». Перший переклад «Символічного обміну і смерті» здійснив відомий український письменник та перекладач Леонід Кононович. Утім не менше шансів на нашу з вами увагу і в іншої знакової книги філософа. Видавництво Соломії Павличко «Основи» взялося за переклад уже більш ніж класичної роботи Бодріяра. За двадцять років після виходу у світ книга «Симулякри та симуляція» нарешті дочекалася й українського перекладу.
Найвидатніший ідеолог постмодернізму останньої чверті минулого сторіччя, автор «Прозорості зла», «Війни в Перській затоці не було», «Спокуси», «Системи речей», «Екстазу комунікації» та ін. давно переріс формат критичного філософа. Жан Бодріяр — ідол глобального інформаційного суспільства. Його провокаційні та часто суперечливі ідеї нині потребують переосмислення. А можливо, і забуття...
Олексій Шевченко (доктор філософських наук, державний експерт відділу гуманітарної політики й безпеки Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБО України) має власний погляд щодо «значущості» тепер уже українського Бодріяра.
— Олексію, на вашу думку, наскільки на часі зараз переклад Бодріяра українською мовою. В чому ви вбачаєте значущість події?
Узагалі, до нас дуже пізно доходять твори сучасної західної філософії, які колись зробили там епоху, мали великий вплив на «уми». Але зараз навіть на Заході вони сприймаються як музейні раритети, а не постмодернізм. І лише зараз вони доходять до сучасного українського читача. Але залишається прикре відчуття, що так пізно все це відбувається. Тому в мене таке двоїсте враження. З одного боку, просвітницька діяльність потрібна: треба, щоб такі книги виходили. Але мені здається, що потрібно перекладати більше нових авторів і знайомити з більш сучасними тенденціями. Бо такі автори, як Бодріяр, це, звісно, класика, але вчорашній день.
— Яких авторів ви б запропонували перекладати?
— Ну зараз, мені здається, постмодернізм минає. Можливо, такі мислителі, як Жижик, можуть привернути увагу, нинi дуже популярна хвиля жижикоманії в Європі. Але ця особа — психоаналітик, філософ, гуманітарій, який працює в традиції Жака Лакана і є антагоністом постмодерну, бо вважає, що філософське знання має критерій якоїсь точності, це не є наукою в якомусь гегелівському смислі, традиційному. Таку-от опозицію есеїзму пропонує, скажімо, Жижик. Росіяни дуже швидко перекладають, моментально.
— Як вам здається, книга Бодріяра «Симулякри та симуляції», яку збираються видати двотисячним накладом, є елітарною чи все-таки просвітницькою?
— Тут можна сперечатися, кого вважати елітою: чи студентів гуманітарних вузів, чи людей з гуманітарною освітою...Чи вона розрахована на філософів, чи на читачів, які просто споживають книги масової художньої культури. Мені здається, що все-таки частково вона розрахована на спеціаліста-гуманітарія, до того ж досить-таки вузького профілю. Чому я так думаю? Зараз ментальність, відчуття еліти чи навіть молоді зовсім іншi. І критичний псевдомарксистський запал до оцих об'єктів — усе це залишки 68-го року. Це лівацький марксизм, який абсолютно чужий молодому поколінню, бо воно сприймає світ більш позитивно: як предмет бажання, реалізації. І тому книга буде абсолютно чужою для молоді. Це буде як музейний раритет тощо.
— Чим особисто вам близька філософія Бодріяра?
— Вона була мені дуже близька, але це був період 90-х років. Наше покоління часів перебудови — це була, так би мовити, підпільна інтелігенція. Вона ненавиділа радянський устрій, і, здавалося, коли ми читали в Бодріяра про цю симуляцію, тотальну імітацію, йшлося про нашу реальність. Хоча це враження суто ілюзорне, там йшлося про інше: швидше, про західне суспільство надспоживання, а не про нашу радянську дійсність.
Між іншим, я дуже любив Міраба Мардашвілі, культового філософа радянських часів. Він теж дуже часто вживав термін «імітація». Він казав, що Росія — це країна імітації. Це такий чаадаєвський ще дискурс, який ми плутали з філософією Бодріяра. Нам здавалося, що ми живемо у світі симулякрів, тотальній квазі-видимості тощо. Зараз мені він абсолютно не близький. Мені здається, що я розумію штучність побудов і застарілість такого автора як Бодріяр. Це дуже легкий шлях — казати, що все вмерло, всюди симулякри, кінець філософії, смерть ідеології, утопії, смерть людини. Ну то й що з того, що ми всі вже вмерли. Я пригадую презентацію однієї з книг Бодріяра в Парижі. Заговорили про кінець історії... Люди зібралися на презентацію, а автор говорить, чого, мовляв, ви тут зібралися — все вже скінчилося.
Час культурних жестів вже минув, мені здається, що сьогодення потребує чогось іншого.
Колишню Арку дружби народів у Києві Міністерство культури України визнало такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих памʼяток України. Монумент втратив статус памʼятки історії і тепер його можна демонтувати. >>
Пункт закону про медіа, який посилює вимоги щодо використання державної мови в ефірах українськомовних програм набере чинності 17 липня. Він допускатиме іноземні мови на телебаченні лише у вигляді окремих слів чи виразів. >>
У Львові завершився архітектурний конкурс на проєкт меморіального комплексу військових поховань Героїв України на вулиці Іллі Мечникова. Переможцями стала команда архітекторів з Хмельницького — Віктор Голубєв та Дмитро Райфшнайдер. Конкурс тривав три місяці. >>
Нарешті у кінотеатрах з 9 травня можна подивитися художній фільм «Будинок «Слово». >>
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
У Черкаському обласному музеї «Кобзаря» тамтешня колекція мистецької шевченкіани збагатилася ще однією картиною — портретом Тараса Шевченка. >>
