Формула ставлення до батьківщини

10.10.2012
Формула ставлення до батьківщини

Розмова про наболіле. Фото автора.

У віддалену Ярошівку Роменського району машина долає чималу відстань і побиту дорогу — майже під Чернігівщину. Здалеку бачимо помаранчевий намет «Нашої України» та сiльчан, які зібралися поруч, — кандидата чекають на зустріч. І вітають приязно: спасибі, що приїхали. Але потім «на зачин» найголосистіша жінка висловлює цілу низку сумнівів, проблем, претензій... Хоча за тим відчувається бажання бути спростованою, почути щось позитивне, отримати надію.

«Оце накидали шарів, — посміхається Петро Ющенко. — Ну, буду відповідати...»

Щодня нинiшнiй народний депутат i кандидат у народні депутати в мажоритарному окрузі проводить дві–три зустрічі з виборцями. Чи не важкі вони, такі спілкування? «Для мене не важкі, — каже Петро Андрійович, — бо я в цих людей нічого не відняв. Ні я, ні мій брат, ні «Наша Україна».

 

Селянські печалі

«Наші землі за сезон разів десять отрутою обробили. А хати поруч із полем. І кому пожалітися, хто бачив того інвестора? Дядя в Києві, а контора — в другому селі... Труїти нас можна, а допомогти — ні? Дитячий садок розвалений, будинок культури розвалений. Школу, кажуть, закриють, бо вона нерентабельна. А як школи не стане, то села вже точно не стане!..»

Мешканці Басівки, які спершу «розкачувалися», аби про щось запитати, вибухають думками і словами. Й чи таким уже поганим був комуністичний лад. Й чого це так, що зараз урожаї не гірші, ніж при колгоспові–мільйонері, а прибутки з того — не тут, а десь на Кіпрі. Й чи потрібні оті агрохолдинги, якщо краще розвивати фермерство...

«Нам диски з фільмами в подарунок привезли, а у нас у школі навіть мультимедійної дошки немає. Один комп’ютер на 30 дітей. І один — на 17 учителів. І той випросили, аби випускники подарували, — не держава! А фірма «Агро–Гамма», яка отрутою нас бризкає, знаєте скільки дала на школу за рік? Дві тисячі! Це при тому, що одне вікно коштує три з половиною, а нам їх он скільки треба помінять, бо випадають уже!..»

Справді, ситуація неопти­містична. Втім у Басівці вона виглядає краще, ніж у віддаленій Ярошівці. Тут говорять про приземленіше. Що немає на чому їсти зварити, бо проблеми з газом. Що «старі люди не померли, — подохли взимку від холоду». Що чоловік, проробивши в тракторній бригаді 47 років, має пенсію в тисячу, а ті, «хто в сільраді під грубою просидів», — дві з половиною. Добре, що не порівняли пенсії з тією, які отримують народні депутати, то й зовсім прірва між сумами була б...

Як відповісти на всі ці запитання? Адже людям хочеться почути відповіді. Тим більше що такі, як Петро Ющенко (як сказала гомінка жінка в Ярошівці, — «історичні особи»), тут бувають рідко. «Ми живого депутата років десять в очі не бачили...»

Хоружівка як модель

Приклад Хоружівки, де діє пекарня, де створено соціальний майданчик із поліклініки, аптеки і будинку ветеранів, є житло для молодих спеціалістів, понад 500 людей забезпечені роботою, збудовано притулок для дітей–сиріт і зведено храм, — надихає не всіх. Ну що ж, нам не пощастило, кажуть у’їдливо: у нас не було в односiльчанах ні Президента, ні депутата.

А більшість того створена ще до президентства Віктора, — зауважує Петро. «Ще років 20 тому я усвідомив, що у людини в житті є дві дороги: одна з дому — й це безліч наших шляхів, а одна — додому. Й вона має бути у кожного — яким, із чим ти повернешся... На початку дев’яностих я інакше подивився на своє село. Чому воно занепадає, руйнується? Пригадав, як ми з дідом возили зерно на млин, мололи борошно, пекли хліб... А тут — хліба в селі купити не можна! Треба в Ромни їхати та в черзі стояти! І в 95–му році я купив пекарню в село. Саме Паска була. Приїжджаю, а вони мене зустрічають, плачуть — хлібом вітають. І я плачу...»

Церкву Ющенки почали будувати ще з 93–го. Зараз вінчатися туди приїздять не лише з околишніх сіл, а й із Росії. Там похрестили і дітей, яких зібрали в новому притулку. Подивилися: з них 31 душа нехрещена. Покликали друзів, знайомих із Києва — на хрещених батьків. Тепер у сиріт хтось є...

«Я ніколи не думав, що всім цим зробленим буду колись отак хвалитися, — каже Петро Андрійович. — Як узагалі тоді, у дев’яності, не думав, що балотуватимуся в депутати. Займався виробництвом, отримав ветерана праці, а тоді потрапив ось у таку історію... Але я все те зробив, це — моя життєва позиція, моя формула ставлення до малої батьківщини. Й Хоружівка — це модель того, яким має бути кожне українське село. Я легко стою перед вами, бо маю цей досвід. Якби я цього не зробив, я б до вас не приїхав. І, зважте, зробив не за державні гроші. А ви отих хлопців, які так само приїздити до вас будуть, запитайте: що до цього зробили вони? Не для свого бізнесу, не для себе, — для людей. Адже я також міг нічого не робити, а жити для себе. То що зробили вони?»

Проблеми на зустрічах порушують схожі. Там школа завалилася, там дах тече, там ФАП закрили й люди у розпачі, бо до лікарні не доїхати... Буденні питання якості життя. І, звичайно, проблема землі. Село не повинно жити в залежності від «барського добра», — переконаний Петро Ющенко. Не воно повинне чекати подачки від того так званого інвестора, для якого земля — не рідний край, а винятково об’єкт для викачування грошей. Треба створити таку систему у державі, коли б той «інвестор» біг до селян і залагоджував усі їхнi потреби, аби вони дозволили йому користуватися землею.

«Я ж теж господарюю. У 99–му мене запросили стати учасником агротовариства в Хоружівці. То що? Ніяка покрівля там не падає».

Хто «профукав» владу?

Приписувати чиїсь заслуги собі й гудити попередників — характерна прикмета нинішньої партії влади. «Нам передали листівку Партії регіонів, — розповідає довірена особа кандидата недригайлівець Валентин Петльований, — ми й очам не повірили. Пишуть, що ними зроблено у Недригайлові: побудовано Свято–Миколаївських храм на честь Петра Калнишевського! Те, що Ющенки зробили, присвоюють собі!»

Так само гучно діють на всеукраїнському рівні: помаранчеві довели країну, а ми «подолали руїну». Як узагалі, дивуємося в розмові, можна було побудувати таку філологічно неграмотну фразу? Та й якби суть була тільки у філології...

Петро Ющенко оперує фактами, про які зараз намагаються не згадувати. Віктор Ющенко очолював уряд, який єдиний за весь час незалежної України мав програму дій. Коли він лише став Прем’єром, у країні відключали світло, не платили зарплат і пенсій. «А коли Віктор пообіцяв віддати всі борги з пенсій за рік, то Кабмін за животи брався — сміявся. Але менш ніж через рік усі борги були повернуті. Й світло перестали вимикати. І позички ніякої не взяв, просто дав спокійно працювати бізнесу, й сплата податків різко зросла... Коли Ющенко взяв країну як Президент, за межею бідності жило 49 відсотків людей. Коли складав повноваження — таких було 12 відсотків. А зараз? Знов уже за 50 відсотків!.. За чотири роки його президентства країна отримала інвестицій стільки ж, як за всі інші роки незалежності. А цього року ми маємо відтік інвестицій у п’ять мільярдів. І ці гроші ніколи не повернуться. Чому не говорять про це?..»

На запитання, чому ж «помаранчеві» профукали владу, яку їм дав народ, Петро Ющенко запитує: а що, недемократичними були вибори? Хтось, як у 2004–му, тиснув на когось? Чи виборці самі робили вибір? «То не вони, а ми тих бандюків до влади привели, — спересердя коментує жіночка в першому ряду. — Вибрали ж!..»

Віктор — професійний і благородний

Кожна зустріч Петра Ющенка — маленький екскурс в історію, давню і сучасну. Закулісні інтриги Юлії Тимошенко; кадрові проблеми «помаранчевої команди»; умови, що створювали, точніше, не створювали Президенту... Звинувачення, що Віктор Ющенко «профукав» владу, схоже до звинувачення, чому він нікого не «посадив» за своє отруєння.

«Та можете не сумніватися, — говорить Петро Ющенко, — якби хтось інший прийшов до влади, то посадив би й винних, і невинних. А він сказав: він Президент, саджати — не його компетенція... Недавно ми з братом зустріли в аеропорту тодішнього генерального прокурора Піскуна, й він каже Віктору: вдячний вам, що ні разу не подзвонили мені й не сказали «отого випусти, а того посади»... То він винен чи ми не доросли до цієї європейськості й до благородства душі?».

... Найщемніші спогади — про маму. Коли Віктора отруїли діоксином, вона лежала в лікарні, пригадує Петро. («Отож і сина отруїли, й матір добили», — каже старенький чоловiк у залі). Інформація про те, що сталося, ще не стала публічною, і мама все запитувала Петра: «Чого Вітя так довго не приїздить?» І він приїхав, отакий знівечений, нахилився мамі на плече. Й вона навіть не заплакала, заплакав він. А вона втішала: не плач. «Більш мужньої жінки, — каже Петро, — я не знаю... Вже коли відбулися вибори, я їй говорю, мамо, Вітя — Президент. А вона каже: «Скільки мені це коштувало...» Й знову лягла... У неділю була інавгурація. А в середу їй несуть ліки, а вона відмовилася. Сказала: «Не треба, я в цьому житті все зробила». Й померла через три дні...»

* * *

...Зараз Україна у величезній небезпеці, переконаний Петро Ющенко. Нас тягнуть до Митного союзу, а це, вважай, приспустити прапор і поставити крапку в історії незалежності держави. Українці повинні думати, яке майбутнє вони оберуть для себе та для своїх дітей. Чиєю буде Україна, чи буде Україна? — зараз питання стоїть саме так. І відповісти на нього має кожен.

Мар’яна СВІТЛА