Агнешка Холланд: Кіно може змінити політичне мислення

07.09.2012
Агнешка Холланд: Кіно може змінити політичне мислення

Режисер Агнешка Холланд.

Під час VII фестивалю незалежного кіно «Кінолев» відбулася прем’єра фільму польської режисерки Агнешки Холланд «У темряві». Драматичну історію групи львівських євреїв у часи Другої світової війни авторка представляла особисто.

 

«Геройство є чимось особливим, винятковим»

— Пані Холланд, після перегляду фільму виникає одне питання: чи може кінематограф лікувати національні історичні травми?

— Гадаю, кіно не має аж такого глибокого значення, але воно може допомогти розбудити співчуття, якісь співпереживання. Фільми також змінюють людей. Що стосується теми Голокосту, то, до прикладу, американці ніколи б не зрозуміли того, що сталося, без фільмів та серіалів. Якби це не стало таким важливим досвідом в історії людства, то наші нащадки ніколи б не побачили цього у кіно. Кінематограф може як сфальшувати історію, так і приблизити її до нас. Те саме з політикою, зрештою. Кіно в один момент може змінити політичне мислення. Знову ж таки, американці ніколи б не обрали чорношкірого президента, якби перед тим не побачили такої можливості у фільмах чи серіалах.

— У своїй творчості ви тричі поверталися до теми Голокосту...

— Мої дідусь iз бабусею та ціла родина мого батька загинули під час Голокосту. Тато помер після війни, щойно я народилася...

У такій країні, як Польща, а саме у Варшаві, де загинули півмільйона євреїв (сьогодні люди буквально ходять по їхнiх могилах), довгий час не говорили цілковиту правду. І це все постійно наявне в моїх думках... Не знаю, чи має терапевтичне значення те, що я наблизилася до цих історій, переповідаючи їх. Однак це дуже важко переживати, тому що картина забирає кілька років життя, які я прово­джу в тій реальності. У цьому випадку їх я прожила в тих підземеллях, де опинилися герої мого фільму, розумієте? Перед фільмом «У темряві» я зняла ще дві кінострічки на цю тему. І ще тоді пообіцяла собі: ніколи до неї не повернуся. Проте пройшов час — і вона сама мене покликала.

— У фільмі ви порушуєте тему героїзму та морального вибору...

— Так, але головний герой Леопольд Соха стає таким мимоволі, можливо, навіть випадково. Його життя — існування маленької людини, для якої найважливіше — це родина. І в цьому маленькому світі подібні вчинки не були геройством, а швидше, дурістю. У цій постаті мене найбільше цікавила ота тонка межа між добром i злом, яка іноді навіть залежала від випадку. Він міг ступити вліво і стати вбивцею, а міг і вправо — та стати героєм.

— А що, на вашу думку, є героїзмом сьогодні?

— Не знаю... не маю певного визначення. Це, очевидно, залежить від обставин. Якщо загалом, то геройство є чимось особливим, винятковим. Ми не маємо права очікувати цього від кожної людини. Тільки збіг якихось виняткових обставин може змусити або до героїчних вчинків, або, навпаки, до підлості. За пересічних умов ми б ніколи не дізналися про такі сторони особистості. Я сама не знаю, як би повелася в ситуаціях, коли йдеться про життя і смерть. Люди, які мають у собі ген альтруїзму і відваги, в подібних обставинах роблять вибір не на свою користь. Вони відчувають, що є добром. І це, напевно, є героїзм.

«Сильним жінкам легше домовитися між собою, ніж сильним чоловікам»

— Пані Холланд, ви та оператор Іолана Дилевська створили цікавий творчий тандем. Як працювалося двом жінкам на одному знімальному майданчику?

— З нами ще працювала моя донька, і приблизно 15 відсотків відео зняла вона. Так що нас було троє. Гадаю, що сильним жінкам легше домовитися між собою, ніж сильним чоловікам. Ми працювали з однією метою — якнайправдивіше розповісти цю історію. Крім того, я колись уже працювала з жінками–режисерами. Як на мене, це навіть легше, ніж iз чоловіками.

Це перший фільм, який я зняла з жінкою–оператором. У цій співпраці стать не настільки важлива. ­Іолана як документаліст сама є глибоко зацікавлена цією темою. Вона бачить найменші деталі, а я — загальну картину. Тому добре одна одну доповнювали. Акторів ми підібрали чудових. Вони цілковито віддалися своїй справі. Звичайно, доводилося працювати у тих підземеллях. Я розуміла, що світла навколо обмаль. Але важливо, щоб актори не вдавали перебування в темряві, а могли повноцінно вжитися в роль. У нас з Іоланою навіть виникла суперечка, адже вона не хотіла порушувати технічних правил зйомки. Однак ми вирішили ризикнути, і були задоволені результатом.

— Усі події фільму відбуваються у підземеллях Львова. Однак зйомки велися в Німеччині та Польщі. Яка історія ваших стосунків зі Львовом? Чим для вас є це місто?

— До сьогодні я була тут тільки один раз — ми приїздили оглянути підземні комунікації. Це магічне місто, яке залишається з людьми навіть після того, як вони полишили його ще в дитинстві. Це місто натхненне, відчуваю, що тут є якась сила і таємниця. Львів — багатокультурний: тут живуть поляки, українці, росіяни, вірмени, євреї. Свого часу тут був інтелектуальний осередок. Цікаво, що це місто може як об’єднувати, так і розділяти людей. Це досить–таки драматично.

— Зараз ви як викладач багато спілкуєтеся з молоддю. Яка вона, аура молодого кінематографа Європи та США?

— Зараз немає якогось одного напряму. Як на мене, нині досить важкий період в історії кіно. Кінематограф знову повернувся до часу, коли відігравав лише розважальну роль. Видається, зараз існують дві крайності: з одного боку — видовищне кіно зі спецефектами, а з іншого — фестивальні авторські фільми (а вони не завжди є привабливими для пересічного глядача). Це так само, як говорити про сучасну класичну музику — вона така амелодична та езотерична, що її цінують лише вузенькі кола слухачів. Так і кіно. Нині воно займає свою невелику нішу. І немає тієї золотої середини. Гадаю, що молоді люди дещо загублені, фрустровані. Зараз поширені короткі аматорські форми кіно... Словом, невідомо, що буде з тим кіно, яке знаю я.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що хотіли б зняти комедію. Який гумор вам близький і про що б знімали?

— Я боюся, що ніхто не буде сміятися. Зазвичай відомі комедії мене не смішать. Натомість, коли в кіно смішно мені, то ніхто не сміється. Може, це й не найкраща ідея — зняти комедію... Це точно не буде ситуаційна чи романтична комедія. Вони мене зовсім зну­джують. Мені імпонують Вуді Аллен, Біллі Вайлдер чи Монті Пайтон — подібний абсурдний гумор мені близький. Ми з донькою вже написали сценарій, намагалися для цього знайти кошти, але ніхто не хоче їх нам давати.

Юстина ДУСАН

 

ДОСЬЄ «УМ»

Агнешка Холланд

Народилася 28 листопада 1948 р. у Варшаві в єврейській родині. Її батько був публіцистом, мати — журналісткою, учасницею Варшавського повстання 1944 року, у обох батьки загинули у гетто.

Закінчила кіновідділення Музичної академії у Празі. Після повернення на батьківщину працювала асистентом у Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссі. У 1978 році за дебютну повнометражну стрічку «Провінційні актори» здобула премію ФІПРЕССІ на Каннському кінофестивалі. З падінням «залізної завіси» багато працювала за кордоном — у Франції, Німеччині. Написала низку сценаріїв до фільмів Анджея Вайди («Без наркозу», «Дантон», «Корчак» та ін.)

Зняла загалом 52 ігрових та документальних фільми, зокрема, «Лихоманка» («Золотий лев» Польського кінофестивалю в Гданську), «Самотня жінка», «Переписуючи Бетховена», «Дівчина, схожа на мене». Перші ж п’ять стрічок змусили кінокритиків зарахувати Агнешку Холланд до майстрів «кінематографа морального неспокою». Стрічки Агнешки Холланд неодноразово номінували на «Оскар» як кращий іноземний фільм: «Гіркі жнива» (1985), «Європа, Європа» (1991), «У темряві» (2012).

Зараз — викладач Бруклінського коледжу Нью–Йоркського університету.