Назад, у СРСР

Невже є люди, які досі ностальгують за СРСР? Виявляється, є. Один такий чоловік — 65–річний полковник Микола Нестеренко — живе на Черкащині в селі Будище. Просто у власному обійсті він створив музей радянської символіки, де зібрав близько чотирьох тисяч експонатів. Найбільшим із них є триметровий пам’ятник Леніну, що височить на подвір’ї. Микола Васильович більше тридцяти років свого життя віддав армії і закінчив службу на посаді командира 141–ї зенітної ракетно–артилерійської дивізії в Черкасах. Вісім років тому він купив хату в селі неподалік обласного центру і тут оселився. «Такого домашнього музею в Україні ніде більше немає», — каже «УМ» Микола Нестеренко, який гостинно зустрічає нас біля входу до свого двору в червоній футболці з емблемою герба СРСР.

Ленін тут завжди живий

Спочатку він показує нам два великі прикордонні стовпи, котрі «чатували» на кордонах Радянського Союзу, а тепер стоять обабіч воріт його обійстя. «З таких стовпів починався Радянський Союз», — пояснює Микола Васильович, а потім підводить до пам’ятника Володимиру Леніну. Його висота сягає більше трьох метрів. Цей Ілліч свого часу прикрашав площу в селі Рацево Чигиринського району. А коли його звідти прибрали, Микола Нестеренко викупив скульптуру, відреставрував і поставив у своєму дворі на постаменті. «Пам’ятник як знімали, то розбили на три частини. Як тільки дізнався, поїхав і забрав його додому. Найняв людей, щоб «склеїти». Сам робив і син допомагав»,— пригадує Микола Васильович.

Неподалік від Леніна, який сяє золотистою фарбою, вишикувались бюсти радянських державних і партійних діячів. Погруддя Григорія Петровського та Валеріана Куйбишева привіз із сіл Яблунівка та Рижинці Лисянського району. Погруддям Володимира Ілліча Микола Васильович розжився у селі Іванівна Чигиринського району.

Спеціально для кожного кам’яного героя він змурував із білої цегли високий постамент, а в бюро ритуальних послуг замовив іменні таблички. Поруч iз погруддями партійних діячів радянської епохи, котрі він пофарбував у бронзовий i золотистий кольори, Микола Васильович встановив тачку Павки Корчагіна, мужністю якого захоплюється. «Ця тачка з 20–х років минулого століття. Такою працював Павка Корчагін. Подібними з Боярки до Києва прокладали вузькоколійку», — зазначає полковник Нестеренко.

Чоловік зізнається, що йому важко дивитися, коли паплюжать радянське минуле. «Радянський період розвитку України був, iз нашої історії його нікуди не подінеш», — вважає Микола Васильович, який ті часи і досі бачить у рожевому світлі. Для музею радянської символіки він відвів не тільки подвір’я, а й увесь другий поверх будиночка, де розташована лазня. При вході до нього нас зустрічає ще один Ілліч. Піднімаємося на другий поверх музею. Неподалік від крутих сходів бачимо шеренгу з прапорів республік Радянського Союзу. «Ці стяги дісталися мені з колишнього черкаського заводу «Хімволокно». Їм понад 60 років. Тут не вистачає грузинського, киргизського, латвійського, молдавського і російського прапорів. Був у моєму музеї народний депутат Богдан Губський, обіцяв допомогти розшукати такі прапори», — каже Микола Васильович.

Зроблено в СРСР

На другому поверсі у музеї радянської символіки — три кімнати. У першій нас зустрічає напис російською: «Моя Родина — СССР», а також атрибути тієї «родіни» — карта Радянського Союзу, піонерські барабан і сурма, прапори, вимпели, дипломи та грамоти тих часів. «Експонати, які тут зібрані, — переважно моєї рідні. Отой червоний галстук на початку 60–х носила моя дружина, яка була піонеркою. Тоді вона була Марія Чугаєць», — каже Микола Васильович.

Також у музеї зберігаються товари народного вжитку, які були виготовлені в Радянському Союзі протягом кількох п’ятирічок. На кожному з них збереглася ціна.

«Ось дивіться, ручна дриль, коштувала п’ять карбованців, емальований кухоль, перший сорт — 30 копійок, універсальний консервний ключ — один карбованець», — каже Микола Нестеренко. Зі стенду він бере ризькі духи, випущені у 1973 році по ціні 35 копійок, та відкриває їх. «Пахне Радянським Союзом», — жартуємо ми, адже запах справді нагадує ті радянські парфуми, які ароматами мало відрізнялися від «тройного» ­одеколону.

Поруч із цим стендом — добірка експонатів про Велику Вітчизняну війну. Серед них — ствол від німецької гвинтівки, каски радянського та німецького солдатів, візитка молодшого сержанта Кантарії , причетного до встановлення прапора Перемоги на даху Рейхстага 1 травня 1945 року. «Десь наприкінці 70–х років я їхав iз ним у поїзді на Далекий Схід. Тоді він мені цю візитку і вручив», — пояснює полковник Нестеренко і заводить довоєнний патефон. Каже, що цей трофей його батько привіз із війни. Микола Васильович крутить корбу патефона, і в музеї починає звучати пісня про маршала Ворошилова.

Сам полковник Нестеренко проходив службу в Угорщині та Сирії, брав участь у боях, чому присвятив ще один стенд у другій кімнаті свого музею. А в третій кімнаті він розмістив відомості про свою родину, портрети батьків, шкільні підручники радянських часів, є тут на стіні й родинне дерево, котре він особисто дослідив. «Мій прапрапрадід Євстафій був реєстровим козаком, мав звання полковника, і заснував хутір Нестеренки у Кременчуцькому районі. Звідти наш рід і пішов», — каже Микола Васильович.

«Я в цьому музеї душу свою лікую. Як важко буває на серці, прийду сюди, посиджу, згадаю минуле», — зізнається Микола Васильович. Ми ж ловимо себе на думці, що не хотілися б таких ліків. Бо СРСР — то минуле і далеко не найкраще в історії України, тож місце йому — хіба що в музеях.