«А хто грає, того знають і дякують люде»

Якщо вас зацікавить кобзарське мистецтво і ви спробуєте пошукати щось на цю тему в тій же «Вікіпедії», то список сучасних кобзарів побачите там зовсім куценький — усього декілька прізвищ. Серед них — ім’я Василя Нечепи, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. Цей унікальний співак–музикант є нині єдиним представником старосвітської чернігівської кобзарської школи, яку Гнат Хоткевич, загальновизнаний авторитет з історії кобзарства, вважав найдавнішою в Україні. Як у його житті з’явилися кобза та ліра, Василь Нечепа розповів у книжці спогадів «Рід козацький величавий», яка нещодавно вийшла друком.

Узагалі мемуари — то такий жанр, коли автор акцентує увагу читача на своїй персоні, на пережитому й побаченому на власні очі. Але Василь Нечепа, як справедливо підмітив письменник Сергій Плачинда, рішуче відсунув себе на другий план, а на першому поставив тих, «хто його спородив, хто передав накопичені упродовж століть і тисячоліть гени творчості», хто сприяв його творчому становленню, хто вчив і надихав його.

Народився майбутній кобзар–лірник в селі Носівка, що на Чернігівщині. З 5 років Василь із братом Миколою були знаними на все село колядниками. Баба Одарка навчила онуків молитов і псалмів на два голоси і перед святами давала «посівальникам» великий список людей, до яких вони обов’язково мали завітати. На старий Новий рік малі приносили додому повні міхи з гостинцями та грошима. «Давали і по рублю і по десятці. Заробляли добряче, могли купити собі по велосипеду», — пише Нечепа. Зараз, коли до нього приходять колядники, щедро обдаровує їх.

Нечепині таланти запримітили з першого класу. Літній односелець Олександр Сопіга, який був учителем і музикантом, попросив батьків узяти Василя на виховання: учив старших слухатись, за столом сидіти, з дівчатами і жінками поводитись, а головне — навчав грі на скрипці. Наказував хлопцю стати музикантом або співаком, бо це — найголовніша робота в Україні. У нього Нечепа засвоїв нотну азбуку. Наступним вчителем був Леонід Пашин — керівник самодіяльного хору «Десна», де Нечепа пропрацював 15 років.

На життєвому шляху Василя Нечепи траплялося багато унікальних людей. Автор щедро ділиться розповідями про них, адже саме на таких людях трималася й тримається Україна. Це потомствений гончар Іван Бібік, композитор Олександр Білаш, творець великого народного хору Григорій Верьовка, поет Платон Воронько, сліпі кобзарі–лірники Аврам Гребінь і Павло Чемериський, фольклорист і етнограф Олексій Дей, онук Михайла Коцюбинського письменник Юлій Коцюбинський, історик і археолог Василь Куриленко, народні художники Іван Марчук і Данило Нарбут, академік музейної справи Михайло Сікорський і багато інших.

Кобзар щиро зізнається — хотів би сказати якомога більше й про своїх учнів, але їх... немає. Був один, але «невідомо, чи грає він зараз», а інший «так і не второпав, як я на лірі вібрато видобуваю». Прикро, що опановувати давнє мистецтво до лірника звертаються здебільшого діаспоряни, а от земляки–українці не надто цікавляться. Зате своїм онукам любов до прадавнього мистецтва кобзар прищепив. «Учу їх пісень народних українських та грі на лірі й кобзі. Михайло щодня просить грати і понад годину не відходить від інструментів. Ці Нечепенята з перших днів життя — у корсетках , плахтах та вишиванках», — не приховує своєї радості щасливий дідусь. А ще — вчить своїй нащадків правічній мудрості предків — «нікого не боятися, жити щасливими, здоровими, сильними, працьовитими і правдивими». «Козаку не вільно рабом жити. Так навчав мене мій батько, а батька мого — його дід Іван», — наголошує Василь Нечепа.

У своїй книжці майстер ділиться також секретами гри на лірі — скрипалі й віолончелісти за бажанням зможуть швидко її опанувати. А ще — подає тексти та ноти чумацьких і ведичних пісень, молитов за Україну, прадавні гімни. Окремим блоком ідуть лірницькі пісні і думи з нотами. Багатьох із цих творів не знайдеш ні в інтернеті, ні в бібліотеках, адже це той пласт культури, що передається із вуст в уста, і кобзар записував їх від своїх старших учителів.