Володимир Татаринцев: Ми довго чекали, коли для нас відкриють чемпіонат Росії

13.01.2012
Володимир Татаринцев: Ми довго чекали, коли для нас відкриють чемпіонат Росії

Капітан «Локомотива» Володимир Татаринцев святкує перемогу у фіналі Кубка України 2011 року. (Фото Укрінформ.)

Український чоловічий волейбол уже давно перетворився на «театр одного актора», де визначальну роль грає харківський «Локомотив». «Залізничники» в 2004 році виграли Кубок топ–команд Європи, але, позбавлені серйозної конкуренції на внутрішній арені, почали скидати оберти. Клуб має серйозну підтримку «Укрзалізниці» і залишається безперечно найсильнішим в Україні, але не тішить уболівальників здобутками на міжнародній арені. У пошуках гідних суперників керівництво «Локомотива» заявило команду до відкритої першості Росії. Там за харків’янами закріпився статус міцного середняка, якому до снаги перемогти навіть лідера дивізіону.

До нових висот команду веде новий тренер — Юрій Філіппов. А головний його помічник на майданчику — 31–річний капітан команди Володимир Татаринцев. Попри напружений ігровий графік, найтитулованіший волейболіст «Локо» люб’язно погодився розповісти про командне та особисте життя «Україні молодій».

 

«За кордоном добре, а вдома — краще»

— Володимире, цей сезон «Локомотив» почав виступами не в чемпіонаті України, а дебютом у відкритій першості Росії. Наскільки велика різниця між цими двома турнірами?

— Прірва дуже велика. Не кожен вітчизняний клуб разом із Федерацією волейболу України може собі дозволити платити гравцям такі гроші, які отримують волейболісти в російських командах і в тамтешній збірній. Думаю, з огляду на це український волейбол ще довго перебуватиме на нинішньому етапі розвитку. Будемо чекати кращого часу…

— Кілька днів тому «Локомотив» у першому матчі 1/16 фіналу Кубка виклику здолав швейцарський клуб «Амрісвіл». Чи отримала команда якесь заохочення після цієї перемоги — додатковий вихідний абощо?

— Та, власне, ні. І після перемоги над Бєлгородом («Бєлогор’є–Металоінвест» — один із лідерів відкритого чемпіонату Росії. — Авт.), і після гри зі швейцарцями наша команда мала тренування. Щоправда, було воно не напружене, легке.

— Ви як один із найбільш досвідчених і титулованих українських волейболістів нині постійно перебуваєте в полі зору російських клубів. Чи не отримували від них запрошення на роботу?

— Пропозиції є, але наразі я залишаюся в «Локомотиві». І, в принципі, переїжджати з Харкова до іншого міста не планую.

— У вашій кар’єрі було кілька закордонних «вилазок», але більшу частину спортивного життя ви провели у складі «залізничників», з якими стали восьмиразовим чемпіоном країни. Що саме утримує вас в Україні?

— По–перше, це моя сім’я. По–друге, не хочеться залишати клуб, у якому я провів багато років і з яким у мене склалися чудові стосунки. Нарешті, я погоджуюся з висловом, що за кордоном — добре, а вдома — краще.

— Як можете оцінити умови клубної бази «Локомотива», де ваш колектив вочевидь проводить досить багато часу?

— Справді, вже тривалий час перед кожним домашнім матчем ми збираємося на заміській базі. Нині вона, щоправда, на реконструкції. Та, попри це, в клубі не порушують давніх традицій — важливо, щоб команда перед грою була разом, перебувала в одному місці. Тож, поки наша база на ремонті, ми збираємося в готелі, який розташований неподалік спорткомплексу «Локомотив».

«Нам до снаги пробитися до «фіналу чотирьох» Кубка виклику»

— Згідно із затвердженим ФВУ регламентом, «Локо» почне боротьбу за медалі чемпіонату України одразу з раунду «плей–оф», оминувши регулярну першість. Як вважаєте, ваші суперники на внутрішній арені матимуть зуб на «Локомотив» за такі пільги?

— Не знаю, як реагують на це інші команди, але ми дуже довго чекали й хотіли, аби якнайшвидше «відкрили» чемпіонат Росії для іноземних клубів. Нам приємно грати в російському турнірі. Зрозуміло, що ми боротимемося й за «золото» українського чемпіонату, аби надалі виступати в єврокубках.

Загалом мені здається, що усвідомлення суперниками факту нашої участі в чемпіонаті Росії робитиме їх більш мотивованими. Напевно, українські клуби з більшим завзяттям готуватимуться до зустрічі з нами, щоб при нагоді довести свій високий клас.

— Найкращим індикатором рівня команди є єврокубкові баталії. Що можете сказати про цьогорічні перспективи «Локомотива» на міжнародній арені?

— Ми ж не просто так заявилися в російський чемпіонат. Для усіх хлопців це величезний досвід. Вважаю, що рівень нашої гри вже виріс на два щаблі. Щодо єврокубкових перспектив, то керівництво клубу завжди ставить перед нами найвищі завдання, незалежно від статусу турніру. Надто ж коли йдеться про європейські змагання, перемога в яких додає престижу клубу й країні. Думаю, що «Локомотиву» до снаги в цьому сезоні пробитися до «фіналу чотирьох» Кубка виклику. А якщо пощастить, то й виграти його.

«Усі ми з одного тіста ліплені»

— Минулий сезон ви провели як граючий тренер «Локомотива». Вирішили завершувати кар’єру гравця?

— Не поспішайте. Не потрібно мене записувати в тренери. Наразі змінювати професію я не збираюся. Ще хочу пограти. Справді, в попередньому сезоні був епізод, коли я виконував обов’язки другого тренера «Локомотива». Однак, думаю, що то була така «авантюрка» з боку Ігоря Геннадійовича Зябліцева (в минулому сезоні був головним тренером «залізничників». — Авт.). Йому потрібен був помічник. А я відмовити не міг.

— Чому ви це називаєте «авантюркою»?

— Та, власне, після призначення на тренерську посаду жодних змін я не відчув. У моєму житті все залишилося, як і було: нових завдань не додалося, ставлення до мене одноклубників не змінилося.

— Володимире, поставлю банальне запитання про роль капітана, яку ви виконуєте в команді. Що для вас значить це слово?

— Зрозуміло, що на твої плечі лягає додаткова відповідальність. Намагаюся, як кажуть, не вдарити в бруд обличчям. Так би мовити, міцно тримаюся на капітанському містку.

— Певно, не дозволяєте собі якихось вільностей, намагаючись бути прикладом для наслідування?

— Та, власне, чого ж… Все в житті буває. Всі ми з одного тіста зроблені. Коли спізнююся на тренування, можу й швидкість перевищити на дорозі (посміхається).

— Спортивний режим порушити теж можете?

— Іноді... З ким не буває (сміється).

«Якби не тренер, за збірну грати не погодився б»

— Наставник «Локомотива» Юрій Філіппов, який за сумісництвом очолював національну збірну в передолімпійській кваліфікації, після невдалого виступу назвав стан справ у національній команді «убогістю». А з якими емоціями ви особисто приїжджаєте до табору збірної?

— Відверто? Якби Юрій Іванович не попросив мене зіграти за збірну, я б точно відмовився.

— Чому?

— Ну, власне, головний тренер вам усе детально розповів, що він думає про стан речей. Якщо коротко, то ставлення до національної збірної з волейболу далеко не найкраще.

— Інша річ — клуб, який має добрих спонсорів. А яку підтримку харківський «Локомотив» має від уболівальників?

— Буває, коли програємо, вболівальники можуть на нашу адресу сказати щось не надто приємне. Але загалом таких фанатів, як у нас, ще потрібно пошукати. Навіть не в усіх російських клубів є така потужна підтримка.

Наші фани вірні клубу. Практично на кожен гостьовий матч із командою виїжджає група підтримки. В організаційні деталі я не посвячений, але знаю, що на кожну гру клуб виділяє для вболівальників один або два вагони в потязі.

— А команда як дістається до місця гри?

— По Україні ми їздимо переважно автобусом, тоді як на матчі російської першості — залежно від кінцевого пункту.

«Зріст для волейболіста — не головне»

— Волейболісти — люди високі. Володимире, чи маєте якісь незручності, пов’язані зі зростом?

— Із цим не маю жодних проб­лем. До того ж я б не сказав, що я надто високого зросту — 1 м 92 см. Звісно, не найнижчий у команді, але й не найвищий.

— А яке значення в успішності волейболіста має його зріст? На яке місце ви поставили б цей фактор поміж інших складових успіху?

— Не знаю... Напевно, на третє. Важливішу роль відіграє насамперед уміння волейболіста думати на майданчику, вміло виконувати тренерські настанови. Ну і, звісно, не можна обійтися без потужного технічного арсеналу.

— Знайомлячись зі здобутками нинішніх гравців «Локомотива», я помітив, що лише двоє, зокрема й ви, мають розряд «майстер спорту міжнародного класу», присвоєний вам, напевно, за перемогу в Кубку топ–команд Європи–2004. Цікаво, чи означає це прибавку до зарплати?

— Жодних дивідендів звання МСМК мені не приносить. Сподіваюся, що в майбутньому отримаю надбавку до пенсії (сміється).

— Будь–який матч, особливо єврокубковий, забирає чимало сил, як фізичних, так і моральних. Що найкраще допомагає вам відновитися?

— Побути вдома в колі сім’ї, провести час із сином — це мій рецепт відновлення кондицій. Особливо зараз, коли команда має дуже насичений графік — матчі відбуваються кожні три дні.

— Чи маєте хобі, яке допомагає розслаблятися?

— Дуже люблю рибалити. Щоправда, зробити це вдається дуже рідко. Вибратися на став вдається лише під час літньої відпустки або коли є кілька вихідних днів.

— Який ваш найбільш пам’ятний трофей?

— В основному ловлю коропа. Найбільша рибина, яку я впіймав, — це 13–кілограмовий екземпляр.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Татаринцев

Народився 19 березня 1980 р.

в місті Чирчик Ташкентської області (Узбекистан).

Майстер спорту міжнародного класу з волейболу (амплуа — нападаючий).

Виступає за харківський «Локомотив».

Грав за команди «Ташкент», «Шляховик–СКА» (Одеса), «Вібо–Валентія» (Італія), «Фенербахче» (Туреччина).

11–разовий чемпіон України, восьмиразовий володар Кубка України, чемпіон Узбекистану, срібний призер турецької першості.

Перший тренер — Анатолій Люлін.

Зріст — 192 см, вага — 83 кг.

Закінчив Харківський інститут фізичної культури та спорту.

Хобі — риболовля.

Одружений. Виховує сина.