На відкритті восьмого хор-фесту «Золотоверхий Київ» Надзвичайний та Повноважний посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе повідомив, що 2005 рік стане Роком Грузії в Україні, про це домовилися український та грузинський президенти під час візиту Михайла Саакашвілі до Києва. За словами посла, президент Грузії Михайло Саакашвілі сказав: «За рік Грузії в Україні ми відплатимо десятиріччям України в Грузії».
Цього року головним гостем хор-фесту став грузинський вокальний ансамбль «Руставі». Створений ще 1968 року, він упродовж десятиліть тримає марку всесвітньо відомого високопрофесійного колективу, що несе по світу яскраву і гордовиту, мужню і стриману грузинську музику.
Народна музика Грузії надзвичайно багатоманітна. Обрядові пісні, пов'язані з найважливішими моментами людського життя, між них — унікальні чоловічі поховальні оплакування. Застольні пісні, світські «многоліття», з поперемінним солюванням двох високих голосів, з потужною хоровою підтримкою решти — і як тут не згадати всесвітньо відому грузинську гостинність і мистецтво проголошувати тости! Трудові «Одойї» (пісні на прополці кукурудзи), з перегукуванням двох груп; плугатарські «Оровели» з напруженою, майже надривною чоловічою рецитацією. Нарешті грузинські пісні про кохання, еротично-піднесені, де кохана жінка порівнюється з квітучим садом, до якого так хочеться залетіти соловейку. І так хочеться ранньому ранку зронити на цей садок сріблясті роси...
Народним пісням «Руставі» присвятив другу половину концерту. Перша ж половина, як того й вимагає виїзна модель, відведена була церковним грузинським співам, знайомим і зрозумілим для православних слов'ян — урочиста різдвяна «алiлуя» («Аліло»), великодня пісня «Чона», ніби щойно з далекого Афону, «Херувимська» («Ромелні керубінта») зі своєрідною потовщеною вокальною лінією, тиха й повільна, як і належить бути храмовому наспівові.
Та все ж, попри захоплення православними наспівами візантійської традиції у першому відділі, другий викликав таки справжній ажіотаж. Якось забувалося при цьому, що навряд чи насправді існує якийсь опосередкований загальногрузинський стиль, що маленька країна по праву може пишатися своєю етнічно-культурною різноманітністю — фольклором Східної та Західної Грузії, імеретинською, сванською, гурійською, мегрельською іншими гілками цього міцного древа.
Інтерес викликало й інструментальне вкраплення у концерт. Одинадцять співаків, котрi тримали увагу слухачів більше двох годин, виявилися ще й вправними виконавцями-інструменталістами. Грузинські народні інструменти — тоненький саламурі, схожий на нашу сопілку, чотириструнні чонгурі й триструнні пандурі для акомпанементу (шкода, не вдалося розгледіти, що саме було в руках музикантів) повели таке собі попурі, що у нас зазвичай називається «віночок». Та коли один із грузинів заграв одразу на двох саламурі — захвату не було меж; щось подібне у нас виробляють гуцули на дводенцівках; щось таке, мабуть, утинали юні грекині на своїх подвійних авлосах. Щоправда, далі дудочка заграла знаменитого «Жайворонка» — і тут уже я мусила зізнатися собі, що наші закарпатські цигани на своїх скрипках грають того «почирто» набагато витонченіше.
А далі паралелі з Україною напливали самі собою — і це було так природно... Посол Грiгол Катамадзе, що вільно спілкувався українською; хороводні запальні пісні-танці, де постійне прискорення аж до запаморочення нагадує наш «Аркан»... своєрідне горлове «ковзання» у високому регістрі, що в наших (і не тільки наших) Карпатах зветься «йодлі»... оця низька безкінечна нота, на фоні якої високий голос виплітає свої візерунки — трохи не так, але подібно до того звучали, очевидно, давньоукраїнські православні наспіви...
Нарешті, ще один спогад, особистий. Багатьом відоме село Крячківка, що на Полтавщині — не так, можливо, саме село, як його жіночий фольклорний ансамбль. Я близько знала фольклористів, які десятиліттями вивчали неповторне багатоголосся Крячківки — ущільнене паралельним, як стрічки, веденням голосів, ускладнене самостійними відгалуженнями, що постійно виникали в цій, так би мовити, співочій аурі. І Володимир Олександрович Матвієнко, знаний фольклорист, нині, на жаль, покійний, звертав увагу: «дивіться, справжній грузинський хоровий спів». І це була найвища похвала унікальній співочій традиції...
На позавчорашній прес–конференції, як «УМ» вже повідомляла, начальник обласного управління охорони здоров’я Богдан Ониськів зазначив, що від наразі незрозумілої недуги померли семеро людей. Однак уже наступного дня, за неофіційною інформацією з компетентних джерел, стало відомо, що в області сталося щонайменше десять летальних випадків. Серед осіб, які померли, — і дві студентки одного з тернопільських вузів. А ще — не менше десятка людей перебувають у лікарнях у важкому стані. >>
«У «темниках» було вказано: обов'язково акцентувати на тому, що Янукович сидів поруч iз Путіним, — розповіла мені приятелька з ТБ. — Він що, тримав Путіна за ....., що на цьому так важливо наголошувати?!». Переглянувши російську пресу, стає зрозумілим, що не Янукович Пітуна, а Путін Януковича, а на додачу ще й Кучму тримав. Російський президент, запрошуючи високих київських гостей у підмосковну резиденцію Ново-Огарьово буцімто на святкування дня народження (келейне святкування і запізніле: день народження минув 7 жовтня, а випити на своє 52-річчя Володимир Володимирович більше нікого з високих гостей не запрошував), уже знав: він заявить про підтримку Москвою спадкоємності влади в Україні. Він не вельми симпатизує Януковичу, але за «підписки» Леоніда Даниловича той став єдиною наразі силою в Україні, яка робить Путіну те, що жінки роблять чоловікам, і задоволений Путін, за відсутності альтернативи і наполегливості люблячих киян, згодився. Ось як описує «новоогарьовський процес» російська газета «Коммерсантъ», якій не пощастило отримати «темника» з київської вулиці Банкової: «Спершу з машини вийшов Кучма. Він вийшов і поцілував Путіна кудись у шию. За ним до російського президента підійшов Віктор Янукович... і старанно зробив те ж саме, силкуючись скопіювати всі рухи душі старшого товариша. Це було непросто, позаяк Янукович значно вищий за Кучму. Але йому вдалося». >>
Учений зі світовим ім'ям, засновник і президент Міжрегіональної Академії управління персоналом, голова правління Всеукраїнського благодійного фонду «Милосердя» 50-річний Георгій Щокін потрапив до лікарні внаслідок побиття. Як повідомив «УМ» керівник центру громадських зв'язків столичної міліції Дмитро Андрєєв, напад вчинили четверо невідомих, озброєних дерев'яними палицями-кийками. Сталося це позавчора на початку 12-ї години дня. Від нападу пана Щокіна не змогли захистити навіть двоє охоронців, які разом з президентом МАУП потрапили до лікарні. >>
Маршрутні таксі стають дедалі небезпечнішим видом транспорту, адже рідко який тиждень нині вони не фігурують у зведеннях Державтоінспекції. Минулий тиждень не став винятком, відзначившись аж двома ДТП за участю маршруток — на Рівненщині та в Криму. >>
Банк Швеції вчора оголосив прізвища лауреатів Премії з економічних наук ім. Альфреда Нобеля за цей рік. Вона заснована вже після смерті Нобеля, але за своєю значимістю прирівнюється до Нобелівської премії. >>
У суботу в Афганістані відбулися перші демократичні президентські вибори. Інтерес до них був надзвичайний. З 10,5 мільйона мешканців країни з правом голосу до виборчих дільниць з'явилися більше 10 мільйонів. І не побоялися при цьому погроз талібів влаштувати терористичні замахи, не побоялися вистоювання у довжелезних чергах, в яких вони гаяли час, вигукуючи: «Демокрасі, демокрасі!». >>
