Останнiм часом на сторiнках газет почали з’являтися публiкацiї про депортацiю бойкiв iз Середнього Бескиду Карпат на пiвдень та схiд України. Це закономiрно, адже цього року виповнилося 60 років, як вiдбулося це сумнозвiсне переселення.
Вiдтодi, як кажуть, багато води витекло. Змiнилися умови життя людей, виросли новi поколiння, дещо стерлося з пам’ятi. І все ж бентежать душу спогади журливi. Тому й користуються великою популярнiстю такi книги, як «Акцiя–51» Н. Кляшторної, «Втраченi українськi села. Чорна» Д. Петречко. Колишнi горяни збираються на зустрiчi, створюють музеї, пiдтримують зв’язок iз земляками, якi потрапили в iншi регiони, беруть участь у щорiчному лiтературно–краєзнавчому конкурсi iм. Мирона Утриска, через кожнi п’ять рокiв приїздять у мiсто Турка Львiвської областi на Всесвiтнi бойкiвськi фестини.
Пожвавився iнтерес до цiєї етнiчної групи українцiв i в нашому регiонi. У сiм регiонiв Донецької областi були переселенi мешканцi Нижньо–Устрицького i Хирiвського районiв Дрогобицької областi. Як свiдчать деякi статистичнi данi, переселили 2058 сiмей, в яких було майже 15 тисяч працездатних осiб. Як бачимо, досить велика кiлькiсть, а сiм’i з часом значно зросли. Хоч ця етнiчна група на Донеччинi й численна, але вона майже зовсiм не дослiджена, бо нiхто й нiколи цими людьми не цiкавився. У радянськi часи — зрозумiло, чому: влада не хотiла визнавати антигуманнiсть сталiнської акцiї, в незалежнiй Українi — очевидно, за традицiєю, адже й нинi для декого Сталiн залишився вождем пролетарiату.
І нинi вiдчувається байдужiсть до людей, що постраждали в далекому 1951–му. Зрозумiло: чуже горе — не своє. А на тих, хто потрапив пiд цю акцiю, вона наклала вiдбиток на все життя. Згiдно з «Договором про обмiн дiлянками державних територiй вiд 15 лютого 1951 р.», людей було позбавлено нажитого нелегкою працею господарства, рiдної домiвки, навiть документа, що засвiдчує особу. Паспорти вiдiбрали, а замiсть них видали переселенськi квитки.
Тримаю в руках такий документ за №79720, виданий моєму дiдовi Прайзнеру Михайлу Павловичу. В ньому зазначено, що вiн iз сiм’єю дiйсно є переселенцем у колгосп iм. Сталiна Тельманiвського району Сталiнської областi. На цьому документi видрукувано застереження: «переселенський квиток не може служити посвiдченням особи» i «при втратi не поновлюється»; записано склад сiм’ї, а далi у вiдмiтках зазначено, що «видано одноразову грошову допомогу на четверо чоловiк сiм’ї у розмiрi 1450 крб.» (зауважте, що це до грошової реформи). Інший архiвний документ засвiдчує, що за хату площею 42 кв. метри, збудовану нашвидкуруч iз глинобетону, необхiдно було сплатити колгосповi 9800 крб., а за саманну — 10 500 крб.
Про облаштування на нових теренах дiзнаємося зi спогадiв ще живих очевидцiв, якi зiбрала Дарiя Петречко.
«По приїздi в селище Тельманове нашу сiм’ю поселили в недобудований саманний будинок, в якому протiкав дах. Вода капала на лiжко, а на ньому лежала хвора мама, яка заслабла пiсля переселення, не витримавши моральних страждань. Будинок був на двi кiмнати. В одну поселили нашу сiм’ю з шести чоловiк, а у другу — iншу сiм’ю. Вдома, в Чорнiй, залишився новий будинок, земля, велика пасiка». (Л. І. Вуйцiк)
«Виселенi разом iз мамою, ми потрапили в селище Тельманове. Привезли у хати, збитi зi старих дощок, а обмазувати їх глиною треба було самотужки. Збиралися сусiди (4–5 сiмей) i гуртом мiсили глину iз соломою, щоб облiпити хату, а потiм — другу, третю. Щоб було взимку чим палити, збирали на колгоспному полi палицi соняшнику». (М. І. Кулiнiч)
«Коли ми прибули на мiсце, то стайнi для корови не було, палити не було чим, у хатi було холодно. В однiй кiмнатi ми жили, а в другiй — стояла корова. До школи я пiшла в третiй клас у другу чверть... Мiсцевi нас не любили, все казали: «Огонь по переселенцам!» А ми часом збиралися докупи в школi й плакали, бо нам було боляче, що ми на чужинi та й смiються з нас». (П. Й. Швець)
Так з’явилася нова нацiональнiсть — переселенець. Д. Петречко зауважує, що хоч у жодному довiднику її не знайти, але в кожному селi, де є бойки, вона добре вiдома. Ставлення до колишнiх карпатських газдiв, насильно привезених на степи Донеччини, яскраво iлюструє приказка: «Запорожець» не машина, переселенець не людина»...
Подiї 1951 року вже вiдiйшли в минуле, але ми мусимо пам’ятати про них, бо то наша iсторiя. І хоч бойкiвська говiрка вже не звучить у мовленнi молодих поколiнь, традицiї та обряди, привезенi з Карпатських гiр, зберiгаються й нинi.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
