Олексій Печеров: На Батьківщину повернувся по трофеї

21.10.2011
Олексій Печеров: На Батьківщину повернувся по трофеї

Відомо, що найкращі баскетболісти грають у НБА. За весь час свій слід за океаном залишили всього п’ятеро українців, й один із них — Олексій Печеров. Вихованець харківського баскетболу, який зробив собі ім’я у БК «Київ», упродовж чотирьох років грав у найсильнішій лізі світу за «Міннесоту тімбервулвз» та «Вашингтон уїзардс». Проте в 2010–му Олексій вирішив кардинально змінити життя. Спочатку він повернувся до Західної Європи, де починалася його закордонна кар’єра. А ще через рік — приїхав на Батьківщину і став гравцем «Азовмашу». Про свій вибір на користь Маріуполя та попереднє баскетбольне життя 213–сантиметровий гігант розповів «Україні молодій».

 

«Переїзд до України — це не крок назад»

— Олексію, ваша поява в українській суперлізі стала доволі несподіваною. Як виник варіант із продовженням кар’єри в «Азовмаші»?

— Нічого особливого. Запрошення переїхати до Маріуполя з’явилося так, як це зазвичай відбувається у більшості випадків. Коли я грав за збірну на чемпіонаті Європи, «Азовмаш» зв’язався з моїм агентом. Обговоривши мої можливості й бажання, провели переговори, на яких було знайдено компроміс інтересів обох сторін.

— Навряд чи вітчизняна баскетбольна першість належить до рейтингових чемпіонатів Старого світу. Ви не вважаєте, що зробили крок назад, переїхавши з Італії до України?

— Погравши в різних країнах, можу сказати, що баскетбол зараз скрізь однаковий. У першу чергу, це гра, яку я люблю і від якої я отримую задоволення.

Звісно, що клас команд у різних країнах відрізняється, проте очевидно, що їх загальний рівень значно зріс — усі прагнуть високих результатів, намагаються голосно заявити про себе на міжнародній арені. Маючи серйозні фінансові можливості, клуби запрошують хороших баскетболістів, тим самим підвищуючи не тільки свою конкурентоздатність, а й рівень усього чемпіонату. А виступи в таких турнірах, як Ліга ВТБ, Євроліга, УЛЄБ, ФІБА–Європа, дає баскетболісту більше можливостей для самореалізації. Тож я вважаю, що переїзд в Україну — це не крок назад. «Азовмаш» змагається одразу на трьох фронтах, і для мене важливо виграти з клубом якийсь значимий трофей.

Є й інший момент. Локаут, який зараз переживає Америка, вплинув і на клуби Європи. Вони не знають, що робити, — брати чи не брати до своїх лав гравців НБА. Тож цей сезон у європейських команд почався сумбурно.

І останнє. Після шести років закордонної кар’єри я повернувся додому. Нехай Маріуполь — це не рідний Харків, але душею відчуваю, що я вдома.

— Коли «Азовмаш» підписував із вами контракт, обговорювалися завдання на сезон?

— Ні, але думаю, що моє бажання виграти чемпіонат України та зіграти у «фіналі чотирьох» двох єврокубкових турнірів не відрізняється від прагнень керівництва клубу.

«Американці — добрі, французи — стримані, італійці — схиблені на їжі»

— Олексію, ви змінили багато місць дислокації. Чи маєте рецепт швидкої та вдалої адаптації на новому місці?

— Вважаю, що будь–яка людина може адаптуватися до будь–яких умов. Потрібен лише час, аби вивчити незнайому обстановку, особливості місцевого населення, побуту, завести знайомих, які згодом зможуть тобі допомогти. Мені для цього вистачало двох–трьох місяців.

— Ви жили в різних країнах — Франції, Італії, США. Як ви сприймали місцеве населення?

— У Сполучених Штатах Америки живуть доброзичливі, усміхнені, відкриті до спілкування люди, які готові прийти тобі на допомогу. А от французи видалися мені консерваторами. Усі вони стримані, налаштовані на роботу, як–то кажуть, «собі на умі». Італійці ж, мені здалося, просто схиблені на їжі. Для них важливо, щоб вона була чиста, правильна, словом, вищого класу.

— Після вояжів по Західній Європі та США як сприймаєте Україну, зокрема рідний Харків? Місто готується до прийняття Євро–2012 — а чи насправді наближається до євростандартів?

— Можу сказати, що за останній рік у Харкові, і не тільки в ньому, багато що змінилося на краще. Особливо мене потішили новий аеропорт та дороги. Вочевидь Харків змінився, став затишнішим, гарнішим.

І взагалі — проведення в Україні континентального чемпіонату з футболу робить нашу дер­жаву на крок ближчою до Європи. Змагання такого масштабу повинні додати країні впевненості, надії в її європейських прагненнях. Але потрібно розуміти, що це лише початок шляху.

До речі, зараз ведуться розмови, щоб прийняти в Україні Євробаскет–2015. Це ще один крок у західному напрямку.

«Леброн і без чемпіонського персня великий»

— Олексію, а чому ви залишили НБА й переїхали до Європи?

— Мені хотілося проводити більше часу на ігровому майданчику. У 24 роки я був сповнений сил, тому хотілося грати, а не сидіти на лаві запасних.

Але я не виключаю, що можу повернутися в НБА. Якщо демонструвати свій найкращий баскетбол, досягати високих результатів, завойовувати титули, то з такими здобутками можна буде знову їхати грати до США.

Але в жодному разі я не шкодую за минулим. Зараз я хочу виграти з «Азовмашем» якомога більше трофеїв.

— Щодо Національної баскетбольної асоціації. Чи не могли б ви пояснити простому обивателю суть локауту, через який може взагалі не відбутися сезон в НБА 2011/2012?

— Господарі більшості клубів вважають, що вони постійно зазнають збитків — команди не приносять їм прибутків. У попередньому колективному договорі розподіл зароблених грошей відбувався за такою пропорцією: 57% забирали гравці, 43% отримували власники клубів. Однак зараз таке співвідношення не влаштовує «босів». Вони хочуть більше, пропонують поділити прибутки порівну. Проте таку пропозицію не підтримують гравці. Тож наразі шукають компроміс.

— Раніше кращим баскетболістом планети називали Майкла Джордана. А кого, на ваш погляд, зараз можна нагородити таким званням?

— Я думаю, це Леброн Джеймс.

У кожного баскетболіста є своя епоха. Так, упродовж 10—15 років Майкл Джордан затьмарював усіх. А зараз настала ера Джеймса, який грою демонструє власну унікальність. Він уміє практично все, робить такі речі, які не всім дано робити: біжить швидше, стрибає вище за інших. Ніхто не може його зупинити. Він — суперзірка, яка змушує людей ходити на його матчі. І коли люди приходять і бачать, то розуміють, що Джеймс — незвичайний.

— Але ж Леброн Джеймс досі не виграв жодного чемпіонського титулу?

— Справді, саме цього йому бракує, аби стати на один рівень із Джорданом. Але й без цього Леброн — великий. А чемпіонський перстень лише підкреслить його обдарованість. Зрештою, про брак титулів Джеймсу постійно нагадують його критики, яким замало того, що він у кожній грі закидає по 30—40 очок.

— Олексію, бувають дні, коли навіть у зіркового гравця не йде кидок і він, у кращому разі, обмежується одним–двома влучаннями. Як можна пояснити такі «гойдалки»?

— На це може вплинути багато чинників. Перше і головне — це тактичні задумки тренера та місце, яке він відвів своєму підопічному. Якщо наставникові потрібен снайпер, він будує такі схеми, щоб гравець забивав. Іноді тренер хоче зосередитися на захисті, і тоді результативність відходить на другий план. Іноді акцент робиться на підбираннях.

Коли я починав грати у баскетбол, то вважав, що в кожному поєдинку потрібно забити більше за всіх, — адже це круто й класно. Але з часом зрозумів, що не важливо, скільки ти назбираєш очок — 15, 20 чи 30. Головне — щоб перемогла команда. Із роками усвідомлюєш одну річ: більше не хочеться індивідуальних призів — хочеться командних перемог.

«На Євробаскеті ми старалися. Але не пощастило»

— Олексію, чемпіонат Європи 2011 року навряд чи можна занести до вашого активу. Та й збірної — також. Що завадило збірній досягти більшого, ніж дві перемоги в п’яти матчах групового етапу?

— На чемпіонат Європи приїхало 24 команди. І кожна — в найсильнішому складі, з бажанням пройти якомога далі турнірним шляхом. Повторю свою думку: практично в кожній країні рівень баскетболу підріс, тож кожна збірна прагнула продемонструвати свою конкурентоздатність. Ми теж їхали з метою здолати груповий турнір і доклали для цього максимум зусиль. Але нам не пощастило в матчі з грузинами, яким ми поступилися 16 пунктів. Якби принаймні програли 10 очок — пройшли б далі. А так одна провальна гра вплинула на підсумковий результат.

— Якими ви бачите перспективи української збірної?

— Потрібно знайти в собі сили пережити поразку й рухатися далі. У нашої збірної є шанс. Американський тренер (Майк Фрателло) приніс у команду багато позитивних емоцій, налаштував команду на роботу. І я думаю, що ми на правильному шляху. Просто потрібен час. Якщо довго бити стіну, вона може впасти. Як кажуть, терпіння й труд все перетруть.

— А як ви оцінюєте річну дискваліфікацію гравця «Азовмашу» Артура Дроздова, яку наклала ФБУ через його неявку до табору збірної?

— Мені важко говорити, бо я до кінця не володію інформацією. Але це вочевидь політика.

Я знаю, наскільки зараз важко Артуру, через що він зараз проходить. Адже неймовірно тяжко пережити факт, що тебе позбавили можливості займатися улюбленою справою впродовж тривалого часу.

Хотілося б, щоб у майбутньому такі історії більше не траплялися. Вважаю, що чиновники не повинні ставити гравців у такі жорсткі умови. Необхідно шукати компроміс . Адже від подібних санкцій страждає не тільки гравець, а й весь український баскетбол.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Олексій Печеров

Майстер спорту міжнародного класу з баскетболу

Амплуа — важкий форвард, центровий.

Народився 8 грудня 1985 р. в Донецьку.

Гравець БК «Азовмаш» (Маріуполь) та національної збірної.

Виступав за клуби НБА «Міннесота тімбервулвз» та «Вашингтон

уїзардз», також — «Парі баскет» (Франція), «Мілан» (Італія),

«Політехнік» (Харків), БК «Київ».

Перший тренер — Валентин Кулібаба.

Зріст — 213 см, вага — 106 кг.