Не вкладеш у профілактику — вкладеш у тюрми

08.09.2011
Не вкладеш у профілактику — вкладеш у тюрми

Із Джоні вирушаємо на патрулювання.

Поліцейські невеличкого містечка Цитрус Хайдс поблизу Сакраменто ретельно підготувалися до зустрічі з українцями. Останній доповідач на тему роботи з підлітками Райян Кінен, сержант відділу спеціальних розслідувань, розповів про забезпечення порядку під час масових заходів, а потім, оглядаючи нас, запитав: «А хто з вас працює в газеті «Україна молода»?». Довелося зізнатися. Райян, усміхаючись на нашу реакцію, продовжив: «Тепер я поясню, як у складних ситуаціях ми працюємо зі ЗМІ». Це було теж цікаво — як і загалом стажування, що відбулося за програмою «Громадські зв’язки» Агентства США з міжнародного розвитку для групи сумських держслужбовців, громадських діячів, медиків та журналістів.

 

Урок на завтра чи на сьогодні?

Увечері Барбара й Ед, господарі дому, де ми живемо, запрошують гостей. Підключившись до «гуглу», ми перекладаємо взаємні запитання та відповіді. Їх цікавить наше стажування в Америці — «Правоохоронні та превентивні заходи подолання молодіжної злочинності». Ми розповідаємо, які заклади сьогодні відвідали, з ким спілкувалися. Відверто кажучи, від постійних розмов про злочинність починаєш відчувати певну «зацикленість». Отож для встановлення «інформаційного балансу» запитую вечірніх співрозмовників, чи справді вони потерпають від численних молодіжних банд, про які ми чуємо щодня. Вони уточнюють запитання, переглядаються й кажуть, що ніби не чули про такі...

Так, злочинність у Каліфорнії розвинена, але навряд чи це явище переходить якісь допустимі межі. «У Сакраменто діє близько ста сталих угруповань, 60 iз яких пов’язані з криміналом», — розповів керівник відділу управління боротьби зі злочинними угрупованнями поліцейського департаменту Сакраменто сержант Дерел Мартін.

Сержант Трейсі Лопес, шкільний офіцер, яка здійснює зв’язок між школами та поліційним управлінням, пригадує: коли вона сама була ученицею, поняття про банди не існувало. Десь у сімдесятих вони з’явилися в Лос–Анджелесі й потім поширилися на північ — спочатку на штат, потім на всю країну.

Зауважую собі: Суми мають суто географічне походження молодіжних угруповань — звичні бійки «район на район», у каліфорнійських банд передусім етнічні корені. Величезна кількість переселенців породила ці етнічні «змагання». Є передумови й інші — матеріальні. Переселенці до великої Америки переважно незаможні. А суспільні розшарування неминуче супроводжуються порушеннями закону.

Так проблема народилася, стала загрозливою. Й Каліфорнія довго не могла впоратися з нею, поки не змінила свого підходу до її вирішення. Багато співрозмовників говорили нам про нову концепцію — профілактики та підготовки до майбутнього. Громадська діячка Біна Левковіч коротко сформулювала суть нового підходу: «Ми почали виходити з того, що молода людина — не об’єкт для змін, а ресурс, який можна розробляти». Почули й таке пояснення: «Коли ми зустрічаємося з молодою людиною, яка порушила закон, ми не починаємо питати в неї, які вона має проблеми; ми дізнаємося, чого вона хотіла б досягти, які позитиви для цього має і як їй допомогти в досягненні мети». Тож коли злочин не є тяжким, то дія спрямована не на жорстке покарання, а на запобiгання подальшої неправової поведінки, своєрідне покарання–контроль.

«Враховуючи наш досвід, ви зможете відвернути подібну ситуацію у себе», — сподівається Кеті Сміс, голова громадської організації «Підтримай дитину». Наскільки корисний нам той досвід? Якщо навіть не говорити про численні й часто моторошні кримінальні повідомлення про злочини, вчинені молодими, варто зважити, як виросла в Україні проблема мігрантів, як збільшилися суспільні розшарування... Те, що вирішують американці, виразне й у нас. Та ми поки практично не займаємося профілактикою, принаймні, коштів на неї держава не виділяє. І коли сьогодні наш відповідальний працівник зустрічається з молодою людиною, яка порушила закон, то думає не про те, як «розробити цей ресурс», а здебільшого про те, як покарати...

З поліцією — на патрулювання

Одна рука Джоні — на кермі, одна — на клавішах комп’ютера. Ми виїхали на патрулювання району. Крім портативного комп’ютера, який використовується і як навігатор, над нами — монітор відеокамери, об’єктив якої озирає вулицю. Мета патрулювання — затримання... прогульників школи.

Так–так! Попри постійні нарікання на економічну кризу, що скоротила чимало соціальних програм, поліцейське управління Сакраменто, згідно з угодою зі шкільним округом, виділяє цілий підрозділ для контролю за школами. І чотирнадцять машин щоденно чергують біля шкіл. Рейди по всьому округу, як оцей, в якому ми беремо участь, проходять раз на два–три місяці. Це — політика. Адже фахівці знають: значна частина членів банд почала свою протиправну біографію ще зі школи. І починається все з прогулів.

...Тоненька фігурка привертає увагу Джоні, й він підрулює до дівчинки. Так, їй 15 і у неї немає жодних вагомих пояснень прогулу. Поліцейський влаштовує її до машини й заповнює форму. Оцінюю переваги технічного прогресу! Бо ж Джоні запитав у затриманої лише прізвище та номер школи, а решту даних для протоколу видає комп’ютер: адреса, імена та місце роботи батьків, чи вже затримувала Даніель поліція. Дівчина засмучена, але мириться зі своєю роллю. Тим паче що поліцейський розмовляє цілком доброзичливо: він просто робить свою роботу й розуміє, що має справу з підлітком.

Їдемо до шкільного відділку, де вже сидять п’ятеро прогульників, привезених іншими патрулями. Одному точно не пощастило: у його кишені знайшли запальничку. То й що, що не було сигарет! Запальничка — явна ознака куріння. А курити до 18 років — значить, порушувати закон. Хлопця чекає штраф або ж відпрацювання.

Ми знову вирушаємо в рейд, але один підліток, до якого під’їздимо, показує довідку: був у стоматолога. Перевіривши посвідчення іншого, Джоні каже «ок» і показує великого пальця: все добре. Цьому школяреві є 18, отож його навчання — це вже його особиста справа, в яку держава не може втручатися.

«Затриманих ми переважно знаємо, — каже шкільний офіцер Трейсі Лопес. — Це категорія дітей, які постійно порушують дисципліну. Тому й важливо їх постійно контролювати».

Менторство, медіація і... група продовженого дня

Контроль за дітьми з «груп ризику» та правопорушниками здійснюють дуже багато людей: поліція, працівники пробаційної (для ясності — покарально–профілактичної) служби, соціологи, психотерапевти, цілий загін громадських організацій... При цьому важливою залишається повна конфіденційність. Навіть куратор класу чи директор не знають про якесь здійснене учнем правопорушення — воно вже у віданні інших. А в школі повинні вчити й відповідати за рівень знань. Тому з директора школи за те, що його учень вчинив кримінал, ніхто не спитає. (Розповідаю це директору однієї з сумських шкіл, і вона лише зітхає: «А у нас — як мінімум — догана...»). Покарати школу можуть хіба що за велику кількість учнівських прогулів — скороченням фінансування. Тому цьому й приділяють велику увагу.

У Каліфорнії успішно діють старі добрі методики радянської школи — на зразок груп продовженого дня чи гуртків за інтересами. Поширеною тут є практика менторства — шефства учнів старшої школи над молодшими. І хоча у нас теж діє система шеф­ства, але, зізнаються українські педагоги, більше — на папері, формально. Там шефство є відповідальнішим, бо дружать не класами, а персонально. Мета: аби підшефна дитина (переважно — з групи ризику, з неблагополучним домашнім оточенням, скажімо, з татом чи братом, які перебувають у банді) мала старшого друга, з яким можна поговорити й порадитися.

Історія синьої стрічки

Як працюють школи з батьками? Це наше запитання розуміли не всі: а як із ними треба працювати? Насправді робота з батьками ведеться, й немала. Адже там, як і у нас, переконані, що найперша профілактика будь–яких правових проблем дитини — це благополучна родина. Оскільки ж у Америці не поширений «інститут бабусиного виховання», притаманний Україні, з родинним вихованням складніше. Що й казати: навіть позитивні дорослі, зайняті здобуванням хліба насущного, не встигають бути добрими батьками. Втім чи не так і в Україні?

Та роботою з батьками займаються переважно громадські організації. Або й освітні, поліцейські установи, але — за спеціальними програмами, що фінансуються штатом чи державою.

Так, Управління освіти округу Сакраменто здійснює програму «Безпечна альтернатива та освіта з питань насильства». Це шестигодинний інтенсивний тренінг для дітей та їхніх батьків. На нього беруть школярів, які вчинили незначні правопорушення. Тренери говорять iз ними про вибір: як сталося, що він зроблений неправильно? На заняттях розглядають проблему конфлікту: чому він виникає та як керувати своїм гнівом? Окрема сесія присвячена насильству в ЗМІ: як відволікти дітей від агресивних програм та бути критичними до них? Завдання — зрушити ситуацію в родинах для відновлення нормального спілкування. І таким чином відвернути підлітків від протиправного вибору.

Як проходять навчання? Спочатку відбувається спільне заняття для батьків і дітей. Потім їх розділяють. Побувавши на цих окремих заняттях, розуміємо: йдеться про одне й те ж, але методика подачі зов­сім різна. З батьками говорять довірливо–серйозно, з дітьми — їхньою мовою, навіть із переходом на молодіжний сленг, головне — доступно.

Потім групи знову зводять, але дітей «віддають» чужим батькам. Їм вони повинні розповісти свою історію. Бо ж хіба підлітки довіряють власним «предкам», які «лише чіпляються»?! Утім переважно виявляється, що сторонні реагують на їхні вчинки так само, як рідні...

Завершується тренінг традиційною церемонією вручення синьої стрічки. На ній написано: «Те, чим я є насправді, міняє моє життя». Діти повинні вручити її батькам і навпаки, при цьому говорячи, що вони значать одне для одного.

Перед початком ведуча розповідає історію стрічечки. Одного разу вчитель вирішив подякувати учням за роботу й вручив їм стрічки: одну для них і ще дві — для тих, кого вони поважають і хто є важливим у їхньому житті. Один учень вирішив відзначити свого боса, у якого підпрацьовував поза школою. І віддав йому не одну, а дві стрічки, так само запропонувавши одну передати комусь, хто є важливим для чоловіка. Дорогою додому керівник думав: а хто ж є особливим у його житті? Він розповів цю історію синові й сказав, що зрозумів: таким є для нього саме син, хоч вони й спілкуються дуже мало. У відповідь хлопець заплакав. Він розповів батькові, що відчував себе дуже самотнім і мав намір цієї ночі покінчити життя самогубством, але тепер не зробить цього.

Звісно, історія дещо голлівудська, але, врешті, ми саме в Каліфорнії. До того ж атмосфера тренінгу така, що учасники реагують на розповідь цілком серйозно: вони готуються до розмови одне з одним. Найближча до нас пара, мама й донька, помітно хвилюються. За умовами, вони мають дивитися в очі одне одного. Але дівчина вперто відводить погляд. Мама щось каже, обіймає доньку. Та продовжує уникати маминих очей, але врешті скрикує: «Я тебе так сильно люблю!» — обіймає матір і ридає на її плечі. Може, домашня крига таки скресла?..

Шеріл Рейні, директор департаменту превентивних заходів та послуг для учнів офісу освіти Сакраменто, каже: програма має хорошу статистику: 95 відсотків її слухачів–дітей не стають правопорушниками.

Хата для безхатька

Кріс одягнений зовсім неформально, і навіть наша керівник Кеті Сміс не впізнає в ньому одного з лідерів громадської організації, до якої ми прийшли. Але під час спілкування розуміємо: він на своєму місці. Очі хлопця горять, він детально й захоплено розповідає про роботу.

Крісу близька ситуація багатьох підопічних. Колись його родина теж була бездомною. Батько працював, але статків бракувало, аби мати житло. За три роки вони переїздили дванадцять разів. Тоді йому близько довелося зіткнутися з проблемами вулиці. Отримавши досвід «тієї сторони», він перейнявся співчуттям та бажанням допомагати безхатькам. І вже сім років займається цим. Тут — у центрі послуг для молоді — працює останні два роки. Спочатку був у «польовій» групі: спілкувався на вулицях, знайомився з хлопцями з банд, допомагав їм знайти інше середовище. Вилучення дітей із бандугруповань — один із пріоритетів центру. Важливим при цьому є створення альтернативи заробітку грошей законним шляхом. Кріс підраховує: йому вдалося «прив’язати» до легальних ресурсів працевлаштування 22 осіб.

Центр має притулок для бездомних; безхатьки можуть безплатно поїсти та вибрати щось з одягу, який передають центру мешканці. А ще тут пропонують цікаві справи. Наприклад, для чого обписувати графіті стіни, якщо в центрі вам дадуть великі полотна, де можна створити картину? «Ми зібрали такі роботи, а потім на одній із центральних вулиць Сакраменто зробили їх виставку», — розповідає Кріс. Авторам, звісно, сподобалося.

Таких громадських організацій, як Центр послуг для молоді, багато. Кожна займається своїм аспектом великої проблеми боротьби з молодіжною злочинністю. Фінансування штату чи держави — звична річ для таких програм. Адже в США влада традиційно делегує частину своїх функцій громадським організаціям — їх діяльність професійна й більш результативна. І, власне, про кожну з організацій, у яких ми побували, можна було б писати окремо.

...Сьогодні Кріс виплачує кредит за будинок. Вони з дружиною чекають другу дитину. В місцевому університеті Кріс здобуває освіту за фахом «соціальна робота та менеджмент». «Але справжня моя освіта — ось ці люди», — каже він.

Коли аплодує суддя

Суд для неповнолітніх, інакше — ювенальний суд, для України поки ще — обговорювана теорія. Суд для неповнолітніх у Сакраменто — величезна сучасна будівля, де багато людей виконують звичну роботу. Такий суд — один на округ Сакраменто. Як пояснюють нам, «централізація» судів, як в Україні, тут теж була, але скінчилася років 20 тому.

Ми приходимо сюди наступного дня після відвідин громадської організації «Інший вибір — інша можливість». Там ми знайомилися з профілактикою наркотичної залежності підлітків. Спілкувалися і з ними самими.

15–річна Діана відбувала в програмі останній день. Вона цілком свідома, що тут їй допомогли. 17–рiчні Лері та Роджер теж налаштовані позитивно: «Я так довго курив, що хотів би зайнятися чимось іншим», «Важко реалізуватися, якщо вживаєш». А от 16–річний Ентоні зі слабо фіксованим поглядом запевнив: «Я більше нічого не хочу робити, окрім як курити марихуану!». Він у програмі перший день.

Усі вони приходять сюди на заняття та лабораторну перевірку наркотичної «чистоти». Лише пробувши «чистим» 90 днів, можеш вважати, що програму завершив. Порушив вимоги, — продовжуєш заняття. Але — не безкінечно: якщо за шість місяців не зміг пройти цієї програми, суд призначить тобі більш жорстку, вже — з інтернатним проживанням і, на відміну від цієї, — небезплатну.

Оскільки проходження відновної програми призначається судом, то раз на два тижні він розглядає звіт підлітка. Саме на таке засідання ми потрапляємо.

...Перед входом до залу нас попередили: не фотографувати, не перемовлятися, не сподіватися на переклад. Але поважна суддя, чи, як сама називає, рефері, темношкіра Наталі Ліндсей налаштована цілком демократично. Вона підходить до нашої групи, не лише відповідає на запитання, а й запитує сама.

У залі присутні представники програми, батьки. Громадський захисник попереджає: тут нетиповий суд, більш емоційний. «Наприклад, ми аплодуємо кожному успіху, якого домагається підліток».

Починаючи засідання, пані Наталі порушує традицію: дозволяє для нас синхронний переклад, а публіку попереджає, що у зв’язку з присутністю поважної групи з України будуть паузи, аби для нас встигали перекладати.

Із Хосе розмова жорстка: він порушує програму. Розмова з учорашнім знайомим Лері зов­сім інша. «Круто виглядаєш», — каже Наталі, коли хлопець вмощується на стільці. Він і справді підстрижений, на відміну від учорашнього фривольного вуличного вбрання — у світлій сорочці та піджаці. «Спасибі, що одягнувся відповідно, — продовжує рефері. — Ти показуєш, що поважаєш суд, себе і свою родину»...

Діана читає есе: «...Мій тато бив маму, і я багато плакала. Потім у школі я випускала пару на інших і часто билася. Тримала емоції в собі, не ділилася ні з ким. На програмі я зрозуміла, що було зі мною і що має бути. Люди повинні допомагати іншим людям, щоб поліпшити своє життя...» Їй аплодують.

Здається: дитячий садок, а не суд. Проте нам пояснюють, яка розгалужена система покарань існує, як багато нюансів вона враховує і яким жорстоким врешті може бути покарання. Просто мета інша: відвернути поганий вибір, дати максимально можливі шанси, щоб людина стала на шлях виправлення.

До речі, це й значна економія для держави. На утримання одного неповнолітнього в тюрмі на рік потрібно близько 70 тисяч доларів. На шкільне утримання йде вдвічі менше. Отож, якщо не вкладаєш гроші в профілактику, будеш вкладати їх у тюрми, чітко підрахували американці. Тому система профілактики справді діє.

* * *

Ми їдемо на роботу, й перекладач Саша звертає нашу увагу на стенди Amber alert над дорогою. Вони належать службі, аналогічній нашій ДАІ. Це електронна система тривожних повідомлень для водіїв. Дуже зручно: повідомлення набране, і його можуть прочитати на стендах відразу на всій трасі. Але чому Амбер? Це ім’я, розповідає Саша. У час, коли лише встановили тоді ще безіменні інформаційні щити, ґвалтівник викрав дівчину, затягнувши її до машини. Задіяли нову службу, і на щитах відразу з’явилося електронне повідомлення про Амбер — її прикмети, прикмети машини. Весь водійський загал на довгій трасі миттєво дізнався про злочин. Викрадачу просто не було куди подітися, його затримали дуже швидко. А інформаційній системі відтоді дали ім’я Амбер — на згадку про перший успіх методики оповіщення.

...Чим, за великим рахунком, відрізняємося ми від американців? Найперше, що відзначаю для себе, це саме така персоніфікація. Не раз доводилося зауважити, як у проблемі намагаються розрізняти окремих людей. І не вдаючись до глобального аналізу, що краще у нас — у них, які проблеми є в наших країнах, що варто — чого не варто запозичувати, розумію: в роботі з молоддю саме розрізнення людей у натовпі повинне дати позитивний результат. І цьому варто повчитися.

 

НАШІ РЕАЛІЇ

Українська злочиннісь невпинно «молодшає»

Фахівці занепокоєно констатують: в Україні «помолодшала» злочинність. Як свідчить статистика, на сьогодні значно зросла кримінальна активність 14–15–річних підлітків, а близько 62% всіх злочинів здійснюють 16–17–річні. Загалом з часів останніх років СРСР і до нашого часу злочинність «помолодшала» в середньому на два–три роки. Причому дедалі більше засуджених дітей отримують великі строки за свої злочини (3—5 і більше років). Зростає й кількість рецидивів у дітей–злочинців — більше половини тих, хто зараз перебуває за ґратами, уже потрапляли до рук правосуддя.

На думку фахівців, прямої залежності від соціального статусу сім’ї і тим, чи законослухняна дитина, фактично немає. Неповнолітніми злочинцями стають як безпритульні і діти з неблагополучних сімей, так і вихідці з матеріально благополучних, повних сімей.

А от ефективних заходів із попередження та подолання підліткової злочинності в Україні немає. «Адже державою відкинута концепція запровадження ювенальної юстиції, принципи якої покликані реформувати систему кримінальної міліції у справах дітей та розвинути відповідну спеціалізацію у судовій системі, — вважає голова правління Судової асоціації України «Фундація сприяння правосуддю» Катерина Тарасова. — Водночас повністю не реалізуються альтернативні методи реагування на зростання підліткової злочинності. Однак відкладати врегулювання цього питання у довгу шухляду небезпечно сьогодні, адже діти — це майбутнє нашого суспільства».

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>