Веніамін Смєхов: До Атоса ставлюся з великою ностальгією

26.05.2011
Веніамін Смєхов: До Атоса ставлюся з великою ностальгією

Веніамін Смєхов: «У мене три професії: я — актор, режисер і письменник». (Фото агенції «Харків–Міст».)

Веніамін Смєхов найбільше за все не любить переповідати історію про те, як він був Атосом, і коли йому приписують зовнішню схожість із відомим американським актором Майклом Дугласом. Свою дратівливість з цього приводу актор маскує в’їдливим, хоча і не злим сарказмом, після чого терпляче доводить своє вміння бути не настільки трагічно–похмурим, як граф де ля Фер, і не менш самобутнім, як голлівудський колега. Принаймні так було у Харкові, куди Веніамін Борисович нещодавно приїздив презентувати свою тритомну літературну працю, що містить і спогади митця про життя, і його сміливу спробу приміряти на себе роль серйозного драматурга.

 

«Я став актором не завдяки, а всупереч»

— Веніаміне Борисовичу, бачити вас у ролі письменника доволі незвично. Це данина останній моді, коли всі відомі люди щось пишуть, чи, може, літератор дрімав у вашій душі завжди?

— Насправді у мене три професії: я — актор, режисер і письменник. І яким би дивним це не задавалося для тих, хто знає мене в перших двох «амплуа», головне для мене — все ж таки книги. Я мріяв бути літератором, був закоханий у поезію, планував викладати російську мову і літературу, хотів бути журналістом. Але якась бісівська некерована внутрішня сила витягла мене на сцену. У школі я читав вірші — мені подобалося! Потім спускався зі сцени і ставав дуже сором’язливим. Проте коли виповнилося 16 років, ноги мене самі повели одразу до двох театральних вузів. Я потрапив до обох, бо читав обожнюваного мною Маяковського.

Я став актором не завдяки, а всупереч. Спочатку, десь до 25 років, узагалі думав, що з мене нічого путнього не вийде. А потім потрапив до Театру на Таганці, що об’єднав у собі все, що я люблю: обожнювану мною свободу, співавторство, літературу, поезію, чесність та ігрове начало. Цей театр переконав мене в тому, що з мене таки може вийти актор.

— А заодно, напевно, надихнув і на літературну творчість, бо саме йому ви присвятили свою першу книгу «Та Таганка».

— Ні, все сталося набагато раніше. Слово — головний герой і Бог у моєму житті. За допомогою написаного слова я артикулюю для себе свої думки дуже давно. Скажімо, у 1976–му році у тоді надзвичайно популярному журналі «Юність» вийшла моя перша повість «У житті так не буває», щоправда, зі значними редакторськими правками. Мого головного героя звали Леонід Олексійович, тому що саме так звали Льонечку Філатова, але у його рисах характеру є щось і від Висоцького, і від Золотухіна, і від мене самого. Повість була схвально сприйнята читачами «Юності» і згодом її перевидали вже без купюр разом з іншими оповіданнями і найулюбленішим моїм жанром — літературним портретом. Це і є, власне, друга книга мого тритомника. Там мої щасливі зустрічі, портрети тих, iз ким мені пощастило бути поруч: Любимов, письменник Тендряков, Смоктуновський, Висоцький, Ліля Брiк. Книга ілюстрована напрочуд гарними фотографіями. У своїх розповідях я дуже нестриманий — я освідчуюся у коханні. Це, мабуть, головна форма, в якій я виявляю себе як письменник. Життя коротке, тому хочеться якомога більше вражень від нього зафіксувати на папері.

Життя Театру на Таганці, що був островом свободи у дер­жаві несвободи, було чудесним! Юрій Любимов, засновник театру і наш учитель, будував театральний простір колективно. Як сказав свого часу один геніальний чоловік, киянин, великий художник сцени Давид Боровський: «Любимов — геній колективної праці». Для нього були важливі співавтори: усе, що ви вмієте, окрім того, що ви актор чи актриса, мусите нести сюди. Тому на Таганці, як у жодному іншому театрі, актори були ще й письменниками, музикантами, драматургами, режисерами. Список співавторів починається з Володимира Висоцького, з яким ми разом трудилися на цій святій сцені 16 років. Там же є прізвище Леоніда Філатова, Валерія Золотухіна, Алли Демидової — усі вони актори, що писали. Усі пережиті враження мені вдалося вмістити у книгу. Там багато різних пригод, казусів, чимало смішного, адже моє прізвище не дозволяє мені бути дуже довго серйозним. Можливо, ви це теж помітили. А якщо ні, значить, сьогодні я не дуже добре виглядаю.

І нарешті третій том «Алі–Баба та інші» — це драматургія. Тридцять років тому вийшла платівка з виставою, де моїми, так би мовити, «алі–бабами» були Олег Табаков, Наталя Тендрякова, Сергій Юрський, Армен Джигарханян, Леонід Філатов. Велика і дуже класна команда. До речі, у театрі Джигарханяна мій «Алі–Баба» йде уже років п’ять поспіль.

«Після смерті Ігоря Старигіна продовження «Мушкетерів» неможливе»

— На стіні у 32–й аудиторії Харківського університету мистецтв є ваш автограф. Дискусії на тему ваш він чи не ваш виникають і зараз. А що з цього приводу скажете ви сам? І чи знайомі ви з харківською школою театрального мистецтва?

— Не виключаю, що автограф мій, бо я бував у Харкові не раз. Найчастіше виступав iз власними поетичними програмами разом із Борисом Хмельницьким, а іноді з Леонідом Ярмольником — тоді ще юним актором. Приїздив і сам. Як правило, це були будинки культури заводів ХЕМЗ і ХТЗ. Університет теж пам’ятаю, так що може бути все. Це якраз було після успіху ось цього фільму — «Три мушкетери і один Боярський». (Сміється).

Що ж стосується другої частини питання, то, по–перше, у Харкові була знаменита школа Синельникова. Це дуже сильна і знатна історія російської антрепризи. Прошу вибачення, що сказав російської, а не української, тому що такий поділ був доволі умовним. Так, тоді то була єдина імперія. Погана, така, сяка, але ж люди не винні. Країна чудова, держава — паршива. Театр у Росії відігравав надзвичайно важливу роль. Завжди було багато чудових антреприз, у тому числі й Синельникова у Харкові. Потім у вашому місті був чудовий майстер театру Олексій Глаголєв. Його син Борис у театрі на Таганці відіграв величезну роль, як помічник Любимова.

— Веніаміне Борисовичу, кажуть, що ви страшенно не любите запитань про те, як ви були Атосом. Але ж саме ця роль стала для вас по–справжньому зірковою і, мабуть, понині слугує вам непоганою рекламою?

— Недавно, після великої перерви, знову подивився той фільм. Здалося, що з роками ми стали грати краще. А якщо серйозно, то в молодості цей галас, що виник навколо «Мушкетерів», мене трохи дратував, тому що у той же час на Таганці я грав Воланда у «Майстрі й Маргариті», Маяковського в «Послухайте», Кшиштофа Максимовича в «Годині пік», Глібова у «Будинку на Набережній». Ці речі навіть порівняти важко. Хоча скажу відверто: зараз до старика Атоса я ставлюся з великою ностальгією. Це як у Пушкіна: «Что пройдет, то будет мило».

— Чи вдалося вгамувати ностальгію під час зйомок продовження «Мушкетерів»?

— Усе, що було потім, до мистецтва особливого відношення не має. Проте мені, як і моїм товаришам, було радісно ще раз побути разом. Але тепер, коли ми втратили Ігоря Старигіна, я впевнений, що то була правильна крапка у цій кіношній історії. Хто може краще, нехай робить.

— А ще одне продовження не плануєте?

— Після того як пішов один із нас, обговорення таких проектів неможливе в принципі.

А взагалі кіно я люблю більше як глядач. У ролі актора я там почувався, можна сказати, периферійно. Театр завжди був першим і головним. Можливо, якби мені трапився хороший режисер... А так з моїх двадцяти з гаком робіт у кіно у добрі режисерські руки я потрапив усього лише двічі. Зате завжди любив працювати за кадром — це не менш цікаво, ніж красуватися на екрані. Хоча при цьому добре розумію: якби я не знявся у кіно, у мене не було б теперішньої популярності.

— А чому ви не любите, коли вам кажуть про зовнішню схожість із Майклом Дугласом?

— З Майклом Дугласом? Ну знаєте, я отримав просто звинувачення! Я не знаю цього актора, але не раз чув, що він на мене «змахує». Не знаю, добре йому від цього чи ні. Особисто мені наплювати.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Веніамін Борисович Смєхов

Народився 10 серпня 1940 р. у Москві. У 1957—1961 рр. навчався у театральному інституті імені Б. В. Щукіна (курс В. А. Етуша). У 1958 р. був відрахований з училища і переведений на курс вільним слухачем на випробувальний термін. У 1959 р. знову зарахований у студенти. По завершенні училища працював у Куйбишевському театрі. З 1965 року — актор Театру драми і комедії на Таганці.

Знявся у 24 кінофільмах, серед яких — «Д’Артаньян і три мушкетери». Як режисер ставив вистави в Естонії, США, Німеччині, Ізраїлі.

Перша дружина — Алла Смєхова, редактор радіо і мати двох доньок актора — Олени та Аліки. Друга, нинішня дружина, — театрознавець і колекціонер вінтажних капелюшків — Галина Аксьонова. Має трьох онуків.