— Наскільки ви задоволені отриманим результатом?

— Перед «Євробаченням» я казав нашим інвесторам, що ми будемо в першій п’ятірці, а якщо ні — то я відріжу собі палець. Вони сміялися й не хотіли давати грошей, тому що розуміли, що бюджет проходження з півфіналу має бути мінімум п’ять мільйонів доларів. Але все склалося добре. Я задоволений цим результатом. Ми могли навіть поборотися за третє місце, але швед був дуже популярний: в YouTube за місяця зібрав два мільйони переглядів. А Азербайджан — це віват Олександру Ксенофонтову, українському менеджменту.

Позавчора ввечері у київському музеї Михайла Булгакова побувала Маргарита. Але не та. Солістка Віденської опери Вікторія Лук’янець виконала партію Фаустової Маргарити. Це була власна ініціатива зірки, каже директор музею Людмила Губіанурі. Вікна «будинку Турбіних» були відчинені, та й завдяки посилювальній техніці музичний спектакль «Фауст. Відображення», створений за мотивами опери Бойто «Мефістофель», слухав майже весь Андріївський узвіз. У 20–х роках минулого століття мешканці цього дому (і реальні, і книжкові) кохалися на опері (а режисер радянської кіноверсії «Білої гвардії» («Дні Турбіних») Володимир Басов нагородив поручика Мишлаєвського навіть комічно–надмірним захопленням оперним співом).

Є музиканти, котрi з перших хвилин виступу вмiють полонити серця особливою, емоцiйно насиченою манерою гри, глибиною розкриття авторського задуму, що в поєднаннi з дивовижною якiстю звуку та блискучою технiкою справляють незабутнє враження. До їх числа, безсумнiвно, належить i 39–рiчний український пiанiст Дмитро Суховiєнко. Його чудову гру вперше довелося почути восени 1994 року, коли Дмитро був ще студентом п’ятого курсу НМАУ iменi Чайковського, i вiдтодi я не пропускав жодної можливостi послухати його виступи. Нещодавно в Колонному залi iменi Миколи Лисенка Нацiональної фiлармонiї України з великим успiхом пройшов сольний концерт Дмитра Суховiєнка. До програми концерту, присвяченого 200–рiччю з дня народження Ференца Лiста, ввiйшли соната сi мiнор та 12 етюдiв трансцендентного виконавства. Ще нiхто нiколи в Українi не виступав iз такою неймовiрно складною в технiчному планi сольною програмою.

Дві туристки з якоїсь російськомовної країни вирішили сфоторграфуватись на тлі червоної доріжки. Щоправда, менш досвідчена вирішила, що знамениті Каннські сходи — це вхід у менший зал Дебюссі. Друга, досвідченіша або просто спострежливіша, повідомила: «За рогом я бачила таку саму штуку, але більшу».

Каннські старенькі, які вигулюють своїх песиків просто у центрі міста, невдоволені: транспорт перевантажений, на дорогах затори, в улюблених кнайпах — не продихнути. Перед Ппалацом фестивалів вишиковується поліція, пищать рамки металошукачів, утомлені дівчата перевіряють вміст кожної торбинки. Щоб пройти по набережній Круазетт, часом доводить проштовхуватися ліктями, а ще краще обирати для проходу бічні вулички. Перед входом до залу Люм’єр день і ніч чергують люди із парасольками та драбинками — мисливці на зірок та їхні автографи. Усе це означає, що у Каннах працює кінофестиваль.

Як–то кажуть: перший раз — випадковість, другий — закономірність. Якщо минулорічну перемогу німкені Лєни Майєр із прісною солодкавою пісенькою списували на примхи європейської аудиторії, яка, мовляв, захотіла легкості, то перше місце азербайджанського дуету Ell/Nikki утвердило нас у думці, що час знімати з «Євробачення» гриф «пісенний конкурс». Романтична балада Running Scared нічим не відрізнялася від десятка подібних конкурсних композицій, шоу не було оригінальним, а самі співаки відчутно фальшували, виступаючи 14 травня на сцені «Арени» в Дюссельдорфі. Тому в коментарях після проголошення переможців відразу почали курсувати чутки, що, мовляв, усе це політика й головну роль у промо нікому не відомих азербайджанців зіграла нафтова привабливість країни.