Іван Малкович: Садівник, рятуючи сад, рятує сам себе

06.05.2011
Іван Малкович: Садівник, рятуючи сад, рятує сам себе

Скульптор у Кам’янці–Подільському ліпить бюст Івана Малковича. (Фото з архіву Івана Малковича.)

10 травня Івану Малковичу — поету і видавцю, якщо говорити про видимі іпостасі — виповнюється 50 років. У нього дуже цікава біографія ( це без екстремальних суми і тюрми), з якої можна «наробити» з десяток сюжетів, представити його життя і так, і сяк: і героїчно, і лірично, і драматично, і пафосно. У 19 на Всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням двох–трьох сотень літераторів Малковича обрали «Найкращим молодим поетом», у 23 вийшла його перша поетична збірка «Білий камінь», в рецензії на яку сама Ліна Костенко назвала поета «найніжнішою скрипкою України». Кость Москалець написав про його поезію: «Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими за настроєм і тоном, як ранні вірші Малковича». У 31 він заснував видавництво «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–ГА» і з тих пір 95% населення сприймає його як «нашого Оле Лукойє».

В його абетці на «А» — ангелик, на «Я» — якість, як із цим набором жити правдивому українцю. Іван Малкович, звісно, «архетипічний» українець, а може, навіть артефактний... Він обережний, ощадливий, приязний, ліричний, домовитий, набожний, але на відміну від багатьох безхребетних — затятий. Як сказав, що не подобається слово, малюнок, дизайн, папір — не випустить книжку у світ, хоч би скільки людей на нього тиснули. З такими людьми при всій їхній позитивності дуже важко робити спільні справи. Тому що він робить усе на віки, а ми часто просто допрацьовуємо робочий день до кінця. Думається, він був би добрим душпастирем, а став успішним видавцем у міжнародному масштабі. Просто його бізнес, по суті, теж душпастирський, і кожен це відчуває на собі.

 

У цифровому вимірі

— Пане Іване, 10 травня у вас ювілей. Як ставитеся до цифри 50?

— Відчуваю приближення цієї дати, подих. Я завжди легко проходив круглі дати: сорок взагалі не помітив, тридцять трохи мене хвилювало — остерігався цього переходу. У мене є сумний вірш з цього приводу:

Зближалося на тридцять літ:
моря сповільна замерзали,
дороги зчорна позіхали
і їжаком котився світ.

Отакий був стан. Хвилюватися, що суне п’ятдесятка, ніби й нема часу, але думаю про це з невеликою приємністю. Бо вже навіть у років 16 я писав щось таке:

Вичерпався я, як маленька криниця,
Мені не спиться.

І в тому віці іноді буває такий стан, здається, що ти вичерпався. Все це, зрозуміло, залежить від внутрішнього духу, від того, як ти себе позиціонуєш. Найважливіше не старіти внутрішньо і морально. Мене завжди підхльостує до життя відповідальність за інших людей. Зараз дуже складний етап. Життя забирає потрошку рідних людей, і я тому не зосереджуюся аж так на собі, бо тепер у нас є серйозніші родинні клопоти.

— У пресі час від часу вигулькує фото, де ви, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк, Віктор Неборак, такі молоді, зухвалі. Багатьом у 2010–2011 виповнюється 50. Ви їздите на ювілеї?

— Ні, якось ми один одного не запрошуємо. Дуже хотів, щоб цього року Неборак приїхав, якому 50 виповнюється 9 травня, на день швидше. Але в нього померла мама, він мусить дозирати тата після операції і фізично не може бути в Києві. Шкода, що його не буде. Я Віктора дуже люблю і ми з ним спілкуємося доволі часто, він мій кум. Його 25–річчя ми святкували в «Лисі Микиті», у Спілці письменників у Львові. А ми з Яриною, тоді ще неодружені, втікали від Чорнобиля. І ось під час танців я зауважив, що ми танцюємо посеред кола, а від нас найближчі пари — за півтора–два метра. Люди підсвідомо боялися, бо ми приїхали з Києва. Я шепочу Ярині на вухо: ти бачиш? І ми так сумно обійнялися, і почувалися справжніми біженцями.

... Атили Могильного нема — ми з ним училися разом, Ігор Римарук помер, уже та фотографія поріділа.

— Ви відчуваєте поколіннєвість у літературі?

— Останні 15 років якось розсіялося це відчуття, зараз кожен окремо. Тільки при зустрічах ти відчуваєш, що ми були разом, є що згадати.

— Минулого року ви видали книжку своєї сестри, Людмили Малкович. Це родинні борги?

— Це дуже вчасна книжка. Якби я видав тепер, сестра б не мала тієї радості — зараз вона вже майже не встає з ліжка і раптово втратила зір. Ми 9 років боролися з її онкохворобою — 22 хімії, двi операції, кілька опромінень. Мене багато людей запитували, чому я не друкую вірші сестри, літературознавець Євген Баран написав дуже гарну статтю про її поезію. Люська (так ми її називаємо) ніколи не афішувала себе як поета, навчала дітей рідної літератури, її люблять, вона багато робила хороших вечорів, вистав, а коли захворіла, діти самочинно молилися на перервах за її здоров’я. На такому й тримається людина. У вересні вийшла її книжка, ми зробили дуже гарну презентацію у Франківську, куди зійшлися її друзі. Вона прекрасно читала свої вірші, хлопці з радіо зробили зворушливу передачу...

If/Якби

— У вас рання літературна кар’єра: у 23 перша збірка, у 24 вступили у Спілку письменників, у 31 започаткували власне видавництво. Якщо уявити, що ви б не стали видавцем, були просто поетом. Який би у вас був штиб життя: з ким би ви дружили, де б виступали, куди прагнули?

— Це цікаве запитання. Але Бог його знає... Я працював у молодості редактором у видавництвах, часописах, я так чи інак був би й далі пов’язний з літературою. Але все одно щось шукав би — може, часопис створив. Я люблю ще й якось оматеріалізовувати український поетичний світ. Недавно мама віддала мені дуже «цінну» книжечку: у 10 років я сам її зшив, зробив обкладинку, назву придумав. Коли нас лишили з сестрою після операції в лікарні — мені мигдали рвали, а їй поліпи й мигдали, я писав цю книжку: вірші, потім іде казка про двох братів, далі пісня з нотами (я ж учився в музичній школі) і знову вірші коротенькі. Отже навіть по тій книжечці видно, що я прагнув би не тільки щось писати, а й видавати.

— А якби ви стали музикантом?

— Ні–ні, скрипалем не став би. Чому я покинув заняття музикою? Я зрозумів, що, граючи в мільйонний раз улюбленого Моцарта чи Баха, я не вносив своїм потрактуванням нічого особливо нового. Найбільший музичний комплімент зробили мені моя старенька викладачка позаминулого року у Франківську. Вона сказала: «Іване, я коли чую «Вокаліз» Рахманінова, завжди згадую вас». Я й справді любив виконувати кантиленні речі, зокрема й тому, що не дуже любив займатися, а технічні речі потребують щоденного п’ятигодинного вправляння, я до цього був не готовий.

Так що я не міг би стати музикантом видатним, а в оркестрі мені важко сидіти. У мене й дружина скрипалька — талановита, гарно виглядає на сцені, і теж ніколи не уявляла, що може сидіти в оркестрі. Ми двоє солістів, які фактично не мали на це аж надто віртуозних підстав.

— Я думала, що Ярина — з музичної родини, з консерваторською освітою — відмовилася від музичної кар’єри заради сім’ї.

— Ні–ні–ні, вона просто не бачила себе в оркестрі. Із неї був би добрий лікар — вона рішуча, може взяти на себе відповідальність, коли треба; не боїться крові. Шкода, що це в ній не розгледіли. Ми зустрілися, коли вона закінчувала музичну одинадцятирічку, і я сам її штовхав до вступу в консерваторію. І відповідальність за те, що вона пішла туди, Ярина покладає й на мене, а не тільки на свого тата.

— В які моменти ви берете в руки скрипку?

— На презентаціях.

— А для себе?

— Для себе я радше сяду за фортепіано, щось собі награю, буду намацувати якісь мотиви, щось гудіти. У студентські київські роки я міг до ранку — до крові на пальцях — грати на гітарі, співаючи старовинні гуцульські, закарпатські і лемківські пісні. Колись в Ірпені я вперше почув, як виконує свої піснi Кость Москалець — «А ще мені цього літа куля не відлита», його дивовижний тембр... Ми співали всю ніч — то він, то я. Я в молодості був дуже «забавовий» — міг співати, танцювати так, що ноги мало не на шафу закидав, але Ярина це не надто схвалювала, вона більше любить затишну розмову.

— Ви граєте вдвох на домашніх концертах?

— Ні, тільки мріяли з нашими друзями–музикантами робити концерти. Я багато співав і з синами, особливо з Тарасом, улюблене заняття — відгадування мелодій. Тарас із 2–3 нот відгадував пісню, Гордій інтонує дивовижно, в обох слух фактично абсолютний. Колись іще Богдан Богданович Антків, Яринин тато, почув, як малий Гордій лежить на дивані, бавиться в якусь електронну гру і виконує при цьому арію Цариці ночі з «Чарівної флейти», інтонує чистісінько. Богдан Богданович запитує: хто це?.. Справді, важко повірити, що дитина може так досконало інтонувати. Але ми з Яриною маємо травмоване заняттями музикою дитинство. Бо скрипка — це травматичний вид музики. Фортепіано: натискаєш — і воно звучить, а видобути з маленької скрипчини нормальний звук, який був би в гармонії зі світом, — це вдається аж десь, може, в третьому класі. Те, що ти видобуваєш зi скрипки у перші роки, це нестерпно, єство твоє противиться цьому, бо то не музика, а мука. Тому ми дітей і не силуємо. Хоча до нас приходить мій друг–композитор, займається з хлопцями, вони вміють грати для себе — і на фортепiано, і на гітарі.

Про дім, дерево, синів. І поезію

— Під ювілеї згадуються банальні штампи — про дерево, дім, сина. На ваші книжки пішло ого стільки дерев, а посадили ви багато?

— Набагато менше, ніж пішло. З дідом тільки колись садив, бо дідо мій був великий садівник. І сад у нас був чудовий. Тато з людьми з нашого села наймав фургони, і вони везли яблука аж у Росію і там здавали оптом, це був такий вагомий заробіток. Я, на щастя, не мав важкого дитинства, ніколи не почувався бідним. Хоч і не мав якогось надлишку, але всіх міг пригостити, напоїти, поетичні компанії у мене збиралися — і завжди було щось випити й закусити. Але я ніколи не віддавав усе до решти, залишав щось про запас. Бо знав,що завтра може привалити якась інша компанія.

Зараз я був удома і дивився на ясень, який ми з дідом саджали. Дідо мені казав: колись, як я вмру, цей ясень буде великий і ти будеш кимити мене. Кимити — це пам’ятати. Я кимлю, вас, діду, кимлю. Адже дідо Йван — єдиний мій дідусь. Дідо по татовій лінії загинув у 50–му році, мамина мама померла, коли мамі було 8 років (все почалося з побоїв енкаведистів, які допитували її, де дідо). Отож дідо Йван для мене був усім. Він був перфект­ним грибарем, умів усе майстерно робити своїми руками. Мій диплом «Чоловіча доля в рекрутських піснях народних» — то була така антитеза до праці Івана Франка «Жіноча недоля в руських піснях народних», і більшість пісень я записав від діда.. До того ж, підозрюю, що дідо деякі «колінця» сам додумував.

— Я бачила фотографії вашого будинку в журналі — він дуже красивий. Це будинок–мрія, дім–фортеця, чи це ваш портрет?

— Щоб мрія — треба більше землі, і більше всього. Це будинок, який ми будували з любов’ю, хоча і з величезними суперечками. Зранку ми з Яриною їхали по будівельних магазинах, нас уже знали, віталися, як iз неодмінними ранковими живими атрибутами. Ми з Яриною дуже сперечалися, сварилися — смаки різні, але зрештою завжди виходили на щось таке, яке задовольняло обох. Я думав тоді: ну чому мені так важко дається будівництво? Іноді одну стіну перекладали по три рази. Не буду всього переповідати, бо багато забулося — ми живемо там уже четвертий рік. Але коли переночували першу ніч, то було враження, ніби живемо там усе життя.

— Ваш Тарас — поет, колега, у нього цікавий блог в ЖЖ, у вашому видавництві вийшла книжка, впорядкована ним.

— Він пише вірші, але мені подобається, що не квапиться їх видавати. Я свою першу книжку видав у 23 роки. Йому, правда, 23, але в нього ще бракує віршів на повноцінну книжку.

— Ви його спрямовуєте?

— Ні, якщо він у мене щось запитає, я скажу. Бо як у поезії спрямуєш? Я б хотів, щоб він більше перекладав, був вимогливіший до стилю. Його сватають лишатися в університеті, він мав практику — читав лекції студентам 4—5 курсів, до нього ходили на лекції навіть ті, у кого вільне відвідування. Він завзятий кіноман, займається кіноперекладом. Багато перекладав для останньої «Молодості» і ще для кількох фестивалів.

А Гордій у 9–му класі. Він відповідальний щодо науки, на олімпіадах з англійської, з біології другі місця займав. Уже закохався, дівчина старша за нього на два класи. Це закохання якесь дуже серйозне...

— Вірші пише?

— Ні, він потроху музикує, його люблять у товаристві, дівчата впадають, а він, бачу, однолюб, як і його батечко.

«Якби не видавництво, я б ніколи не займався бізнесом»

— Кілька років тому для мене було одкровенням те, як ви самі читаєте вірші — це якийсь художній сеанс терапії. Тонко, дотепно, артистично, лірично. Чому ви практично не виступаєте зі своєю поезією і чи не хочете записати диск своїх віршів?

— Ви читаєте думки — я навіть хотів записати такий диск до дня народження. Робити ювілейний вечір — банальнішого й не придумаєш. Я дуже непафосна людина і втікаю від подiбних речей, а ювілей може перетворитися на щось таке, що я найбільше не люблю. Думав видати диск із віршами і з хорошою музикою, але було багато клопотів поза тим. Мрію це зробити. Я люблю читати вірші, і останнім часом мене незрідка запрошують виступати, зараз повернувся з такого туру, іще кличуть. Молоді композитори пишуть пісні на мої вірші і хочуть, щоб їх читали молоді поети. Це ніби до ювілею хочуть таке зробити у Львові, Ужгороді — уже після дня народження. Останнім часом іноді відчуваю, що моя поезія навіть комусь потрібна, книжка «Все поруч» непогано розійшлася. Зараз буду робити друге видання, трохи доповнене, але трохи й пересіяне. Але суто мої книжки чомусь завжди відсуваються на другий план, хоча потаємно я про це мрію.

— Я помітила, що найбільше ви не любите говорити про бізнес. Боїтесь, що зурочать, що розкажете комерційні таємниці, що податкова прочитає щось між рядками?

— Тільки наш бухгалтер, яка працює з першого дня видавництва, знає, наскільки мало мене цікавить бізнес і наскільки я мало розуміюся на дебеті–кредиті. У підсумках року мене цікавлять двi цифри, мені цього досить. Я ніколи нічого особливо не планую — маю приблизний план, бо знаю, що коли мене щось не влаштує, то я не буду цього видавати. Я геть не бізнесмен. Якби не видавництво, то ніколи б бізнесом не займався. У мене у видавництві не дуже сильна маркетингова лінія, все на відчуттях, інтуїції, все не так, як учать книжки. Але все зав’язано на якості. Я знаю, що якість — це двигун бізнесу, плюс інтуїція. Я знав, наприклад, що роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» має продаватися, але не ризикнув надрукувати більше, ніж 10000, і постійно потроху додруковував, чим дав шанс піратам скористатися люфтом. За моїми підрахунками, пірати продали не менше 20 тисяч погано зроблених, неякісних книжок. Чесно зізнаюся, що тут я міг спрацювати краще — ми видали 80 тисяч, а могли ж 100. Але втішно, що за світовими мірками бестселер — це 100 тисяч за рік, а у нас, якщо брати і ті 20 тисяч піратських, то 100 тисяч розійшлися за 3,5 місяця.

— Це правда, що за час існування видавництва ви продали 4 мільйони книжок?

— Думаю, що так, адже ми існуємо 19 років.

— І ліцензії на книжки «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га» продані в 19 країн?

— Так.

— І що першу «Абетку» ви видали на 1500 позичених доларів і на 25 тоннах макулатурного картону?

— 26–ти. Мій кум мав макулатурний пункт, а з ним за макулатуру розраховувалися картоном, який був узагалі нікому не потрібен, от він мені й позичив його на 5 місяців. Я повернув його гроші за 4,5. Він був щасливий, я був щасливий, читачі були щасливі.

— Якби «Абетка» не була успішною, ви б кинули цей бізнес?

— Не знаю. А чому вона мала бути не успішною? Такого не могло бути! Вона була вчасна, гарна, дотепна, я робив її для свого сина і хотів, щоб вона була найкраща. Хоча 50 тисяч накладу «Української абетки» тільки з буйної голови можна було запустити, я все ще міряв тими радянськими накладами. Був правильний художник, я підбирав хороші вірші, зрештою, ангел на першій сторінці — а це дуже важливо. Бо це вірш із мого першого дитячого спомину. Мені десь три з половиною роки, і тато каже: «Іванку, завтра до нас прийде Миколайко, принесе тобі даруночки, але він буде питатися, чи ти вмієш молитися». І вчить мене молитву «Ангелику мій, охоронцю мій». І я вчу цю молитву, щоб потім, майже через 30 років, ця молитва стала першою сторінкою першої книжки мого видавництва. Це ж прекрасно. Я вважаю, що не бізнес, в якому я справді небагато розумію, а саме це для мене важливо, і от про це я люблю говорити, тому що впевнений, що це важливіше за все.

— Ви людина, яка запалює зірки — письменника Володимира Рутківського, художникiв Владислава Єрка i Костя Лавра. У Єрка ви навіть стали хрещеним батьком. Це все відбувається на рівні людському?

— А воно все відбувається на рівні людському або не відбувається ніяк. У мене все так у видавництві, все дуже особистісне, це і є найдорожче. Книжка — це мистецтво, це добра емоція, часто шлях до неї дуже напружений, на грані добрих стосунків. Це велике щастя, що одного надвечір’я у видавництво прийшов Єрко. Він лишив мені одну роботу, і я подумав: Господи, цей художник ще ніде не задіяний, як так може бути.

З Костем Лавром ми працювали ще на комбінаті «Молодь». Він недавно згадував, як мене з комсомолу збиралися виключати, бо я був для них не дуже безпечний, пропускав те, чого не можна було. Коли мене вперше до цензора викликали, я думав: це за те, що я вірші воїна УПА опублікував у альманасі «Вітрила» — Мирослава Кушніра. «Здригнувся вітер, злопотів на машті прапор України» — це було неможливо тоді уявити, тоді ще був глибокий совок. Але виявилося, що не за Кушніра, а за якусь дурничку, в якомусь оповіданні йшлося про військове містечко Десна. А на столі в цензорки лежав рукопис Тараса Мельничука, який я довго пробивав у друк, а там уже антирадянські вірші: «Мовчиш, Росіє, — і мовчи — точи, точи на себе вістря!». Я ввійшов у довірливу розмову з цією цензоркою, закурив з нею, анекдот розказав, кинув оком на рукопис Мельничука, кажу: «О, черговий висуванець нашого керівництва, сунуть усяких бездарів. Ви вже читали?» — «Ще ні», — відповідає вона. «То, може, вдарите печатку, щоб я забрав і зробив їм приємність». Вона бахнула печатку, я відніс у редакцію рукопис Мельничука і на другий день звільнився з роботи, бо вже знав, що книжка вийде, вона вже мала всі необхідні дозволи.

Мельничук був одним із моїх учителів, кілька зустрічей iз ним, коли він вийшов з тюрми, для мене були дуже важливі. Він відкрив мені світ метафори, відкрив переді мною двері до справжньої поезії, тож я хотів йому віддячити, і мені це вдалося.

«Найсправжніший я все–таки у віршах, а вони часто драматичні»

— Ви дипломат по життю?

— Так, намагаюся.

— Зараз політична ситуація така, що і слів нормальних немає.

— Залишається тільки зручно вдавати, що все зло — це наш Тютюнідзе, що ми не розуміємо справжнього стану справ. Нестерпно, але я не нарікаю на тем­ряву, а намагаюся запалити свою свічку. Гарна дитяча українська книжка — це дуже важливо. У державі, яка ще недавно мала 50 мільйонів, не знімалося жодного фільму, я вже не кажу дитячого. Як така держава могла розвиватися? Мультфільмів своїх не було, тільки про козаків, і то козаки були там безсловесні, були тільки титри російською мовою і музика. А книжки — це єдине, що можна було робити, бо це ще не такі великі кошти. І навіть я можу своїм таким не бізнесовим розумом дати цьому раду більш–менш успішно. Тому якщо є можливість робити щось, що є частиною культури, і я можу піднімати рівень дітей у цьому суцільному секонд–хенді культурному, у цій попсі, гламурі, то я з радістю це роблю. Є ще кілька книжок, які я хотів би видати — третій том «100 казок», другий том «Улюблених віршів», тому що мають бути книжки вагомі, важливі, такі лонгселери, які на довший час можуть закривати собою певну нішу і підносити естетичний рівень дітей.

Ми бачимо, що все натягнуто, як найтонша струна. У скрипці це струна мі: коли ти її перетягнеш — вона рветься і боляче б’ється. І скрипаль знає, примружує очі, щоб не поранитись. І ти бачиш, як тонко натягнутий цей світ і ця Україна, а на кожному каналі — розваги, шоу, щоб люди тільки забулися, щоб відволікалися від того, як їх зневажають, щоб ми забули, хто ми, щоб вимити будь–яку особистісну сутність, щоб не давати ніякої серйозної культурологічної розмови і проблеми. Ми можемо судити про глибину світосприйняття власників телеканалів з їхніх програм, яка там зяє порожнеча, байдужість і цинізм. Ще на першому каналі радіо, на «Промені», можна почути хорошу людську розмову про щось високе.

— Не можу оминути гучну історію з туром Ліни Костенко. Мені було образливо за вас. Я в ті дні не раз говорила: Малкович і так спілкується з Ліною Василівною, але він захотів поділитися цим з усією Україною, придумав цей складний тур — і організаційно, і фінансово, і по–людськи. І вийшов ледь не крайнім..

— Ліна Василівна жартома зізналася: «Ви ж думали, що я не поїду, от я й вирішила вас здивувати своєю згодою». Для мене, окрім усього, було важливо, щоб були хороші професійні зйомки цих вечорів, бо це залишиться назавжди. І щоб саме тепер — коли Ліна Костенко ще сповнена енергії, таланту, добре виглядає — люди почули, як вона зі сцени читає свої вірші... І це відбулося, і я щасливий.

Я гадаю, що великою мірою зрив туру відбувся і через безвідповідальність молодих, ласих на висмоктані з пальця сенсації, журналістів. Без їхнього агресивного втручання ми провели б прекрасні вечори, але кілька людей роздули скандал, повиривали з контексту фрази. Ясно, що один з учасників того львівського «обговорення» мав би вибачитися за те, що його занесло на вiражi. Бо що таке шляхетність? Це коли ти можеш поза очі говорити тільки те, що наважишся сказати в очі. Кожного може занести не туди, але завжди можна отямитися і вибачитися.

— І другий том «Записок українського самашедшого» буде?

— Так, але насамперед я мрію видати двотомник поезії Ліни Костенко і після цього зробити великий вечір у Палаці «Україна», надрукувати книгу спогадів «Дивний сад Івашкевича», яку Ліна Василівна цього року, можливо, закінчить.

— Ви короткочасно ходили в політику...

— «Не співайте мені сеї пісні...»

— За яких умов ви себе бачите в політиці?

— Якщо б тільки барикади якісь.

— Коли ви були 10–м номером у виборчих списках однієї партії, вам це принесло розчарування чи якесь пізнання?

— Суцільне розчарування, тому що коли тебе хочуть, сватають, так солодко співають. А коли ти вже згодився, ніхто не слухає твоєї думки, ти ні на що не можеш впливати і контролювати, що там робиться. Насправді я ніколи не був членом будь–якої партії.

—  Останнім часом політика які емоції викликає — розчарування, розпач?

— То якийсь не чистий розпач, треба ще якісь епітети додавати. Але ти розумієш, що попри всі розпачі, якщо щось можеш робити — роби. Де я ще можу бути? Крикнути щось, викричати свій розпач, роздратування — що це змінить? Змінити може, коли ти зробиш щось важливе, хай і не таке й помітне на перший погляд. Я сам для себе шукаю позитиву, а знаходячи, намагаюсь ним поділитися з якнайбільшою кількістю людей. Я вважаю, що тільки так можна виживати й боротися і, не піддаючись, робити своє, робити ще краще. Дивлюся, де можу бути найкориснішим, адже здається, що ти плекаєш сад, а насправді ти просто рятуєш його. І сам себе. Садівник, який, рятуючи сад, рятує сам себе.

  • Жахотерапія:

    1954 року вийшла похмура притча британця Вільяма Ґолдінга «Володар мух». То був невеликий, але важкий камінчик, що спричинив лавинний зсув колективної свідомості >>

  • Паризька перемога

    У французькій столиці закінчилися дві величезні виставки дизайну: Paris design week та Maison&Objet. Там на двох майданчиках учасниками були понад 15 найперспективніших дизайнерів з України. >>

  • Аліса в іншій країні чудес

    Відбулась київська прем’єра стрічки Ганки Третяк «Місто, в якому не ходять гроші» за мотивами однойменної повісті Кузьми Скрябіна, якого не стало 2 лютого 2015 року. >>

  • Класний Чувак

    У документальній cтрічці «З днем народження, Чувак», яку можна переглянути в інтернеті на Youtube, зібрані маловідомі факти з життя співака Кузьми. >>