Трагедія, адекватна історії

26.05.2004
Трагедія, адекватна історії

      Я заборгувала Марії Матіос як мінімум дві рецензії: якраз на ті дві книжки — «Бульварний роман» і «Солодка Даруся», які презентували у п'ятницю в «Українському домі» в рамках Міжнародної виставки-ярмарку «Книжковий сад». Мій борг тягнеться в часі, як неквапливий п'яниця вулицею, не стільки тому, що я лінива і зайнята, а, зізнаюсь чесно, тому, що я не знаю, як підступитися до книг. Про «Бульварний роман» колись при нагоді обов'язково напишу, вже й контекст придумала, а «Солодка Даруся» після презентації ввігнала мене у ще більший розпач. Особливо, коли  прочитала підготовлені для преси уривки з відгуків у інших ЗМІ. Якщо раніше я просто довго підбирала слова до того цунамі думок і почуттів, які збурила «Даруся», то тепер змагатися в красномовстві зі своїми колегами, а тим паче з письменниками, які на презентації майже в один голос визнали, що кращого роману за останні  років 20 в українській літературі не було, — повне безглуздя. Тому я й вдамся до їхньої допомоги.

      «Український літературний світ уже почав лікування постмодерністських метастаз і став потребувати чогось більш органічного й патріархального. Ось і отримали блискучу прозу, яку не читали, мабуть, від часів Стефаника. Прозу, написану такою блискучою мовою, яка примушує плакати й сміятись, немовби переживати все самому. Здається, і Аристотель позаздрив би такому очищенню душі стражданням» («Книжник-ревю»). В українській літературі справді довго не складалося з цією класичною літературною формою — роман. Есе ще й як вдавалися, рвані емоційні сповідальні повісті — потоком, оповідання — на ура, а спроби романів на класику не тягли. І тут Марія Матіос написала не просто класичний роман, «Солодка Даруся» — це хрестоматійний твір для курсу української літератури, дарма що вийшов з друку два місяці тому. Хрестоматія і крапка. Хрестоматійний він і з  історичної точки  зору, хоча  історії в «Солодкій Дарусі», як у будь-якому геніальному(!) романі рівно стільки, скільки й філософії, соціології, етнографії і правди людського життя. Історики уже понаписували підручники, в яких червона армія — не  біла, а українські повстанські загони — не чорні, але історичні посібники лежатимуть мертвим вантажем, якщо не будуть  підкріплені емоцією і трагедією. Марія Матіос представила трагедію, гірку і страшну, як це буває тільки у житті. Недарма на презентації Андрій Курков сказав, що важко повірити в нереальність, неіснуючість героїв, вони обов'язково десь живуть — і Даруся, й Іван Цвичок, і сусідка Марія, і Михайло з Матронкою, Васюта Калиничка і Дідушенко, і Даруся як збере гостинця, йде до тата поза Йорчихою, і Цвичок  робить свої  найкращі дримби в окрузі он у Дарусі в дворі... Це надзвичайно рідко вдається письменнику — примусити повірити в реальність своїх героїв, а тут аж до мурашок поза шкірою — реальні. До вiдрази до пiвникiв на паличцi.

      «...Це книга-метафора для всеукраїнської новітньої історії. Три новели викладають події у детективній послідовності навпаки... Ця книга добре надається до екранізації  як у стилі «поетичного кіно», так і у більш сучасній інтерпретації. Мова...захоплює і примушує проковтнути твір на одному подиху, а лише потім помічаємо і майстерно збудований сюжет, і глибину історично-психологічного підтексту»(«Львівська газета»). Літературний матеріал роману, мова, герої, психологія настільки великі й самодостатні, що вибудовувати ще й детективну інтригу, захоплююче конструювати сюжет інший письменник просто не трудився б. Але в тому-то й сіль роману, що німу, хвору, психічно витончену Дарусю у першій новелі й десятирічну доньку Михайла Ілащука з третьої новели  поєднує одне речення в кульмінації. Тому перший раз я читала «Солодку Дарусю» спокійно і з цікавістю, а перечитувала — зi сльозами з першої сторінки до останньої, на це талановите словесне вишивання я дивилася через призму трагічного фіналу. Крім усього, Матіос — блискучий і дуже органічний стиліст, недарма її порівнюють з одним із найкращих письменників-зразків у цій царині — Василем Стефаником. Її «стилізм» не має нічого спільного з вимученими постмодерністськими перверзіями, може, тому, що спирається на живий, чесний і соковитий буковинський діалект, взагалі поетика Буковини, гір, кулеші, отар, дримб, недільних служб присутня у письменниці в будь-якому сюжеті.

      «...Така мініатюрна жінка, а пише, як потужний мужчина, жеребець»(Роман Іваничук, «Молода Галичина»). На ці слова авторка, яка напередодні презентації втратила голос, рішуче кивала головою: «Ні, хочу бути жінкою». А чоловіки-письменники коронували її «чоловічим письмом» як найвищим вінцем, і якщо виходити з традиційних критеріїв літератури, то «жіночого почерку» в творах Матіос таки мало: вона хірургічно точна, уміє виділити головне і нещадно відверта. Матіос-письменниця пише без оглядки на те, що скажуть потім у кулуарах про Марію Василівну Матіос, хіба, може, тому, що звикла справляти на незнайомих людей винятково приємне враження і викликати повагу до себе. «Якось їй так вдається випірнати з ментальної патріархальності ще тою столичною штучкою», написав «Поступ», це точно і про творчість, і про особистість письменниці, в якій поєднується пожиттєва вірність своїй патріархальній Буковині і київська світськість та адекватність.

      Знаєте, шановні пані й панове, цей сумбур невипадковий. Я не знайшла у пресі ще жодної рецензії, яка б передала хоч соту частину сили сутності роману «Солодка Даруся», тож повнiстю погоджуюся з авторкою «Книжника-ревю», яка написала: «Якби була на те моя воля, газетну площу всіх видань, що вміщуватимуть згадку про цю книжку,.. я би залишила незайманою, аби на тлі метушних дрібнозерняткових повідомлень про початок посівних чи кінець виборів просто написати: розгорніть книжку Марії Матіос «Солодка Даруся».