Банк «узув» і забув

      Ми звикли чути від селян нарікання на поганих банкірів, які неохоче видають кредити, особливо під невисокі відсотки. Проте виявляється, що й для представників комерційних банків сільське господарство залишається тією загадкою, яку важко збагнути людині з прагматичним бізнесовим мисленням. Проте, як правило, історії про неповернення кредитів на селі кочують між банкірами як «страшилки», вражаючи уяву неймовірними подробицями, але ніколи не виносяться з вузького кола «посвячених» на широкий загал. Проте інколи чаша навіть зразкового банківського терпіння переповнюється. Особливо тоді, коли керівники господарств, звиклі до того, що держава борги їм списує, набираються нахабства і поводяться із заставленим майном, як зі своїм власним, тобто, при першій же нагоді спускають його з молотка...

Застава: була реальна, стала віртуальна

      У 2002 році ТОВ «Кривошиїнська спілка селян» звернулося в Укрсоцбанк і без особливих труднощів одержало кредит на суму 300 тисяч гривень. Річну позичку господарству видали на проведення весняно-польових робіт — придбання пально-мастильних та посівних матерiалiв. «На той момент це було не зовсім зразково-показове господарство, — розповідає Андрій Оністрат, керуючий Київською обласною дирекцією Укрсоцбанку. — Але його стан був більш ніж задовільним: чисті корівники, нагодована худоба, усе красиво й акуратно. 322 голови великої рогатої худоби, які ми взяли в заставу, були оцінені в 602 тисячі гривень — а цього більше, ніж досить. При видачі таких кредитів ми рідко сумніваємося, бо худоба вважається високоліквідною заставою, продати яку, як правило, не складно».

      Хотіли як краще, а вийшло, як завжди. Важко сказати, що відбулося насправді: чи то трактор не виїхав у поле, чи підвела погода, неврожай, але у визначений момент розрахунку стало остаточно зрозуміло, що підприємство не може не лише погасити позичку, а й виплачувати відсотки. Після того, як усі терміни закінчилися, позичальники прийняли вольове рішення: починати процедуру реалізації заставного майна.

      Не треба думати, що продавати майно боржника з молотка — це улюблене банківське заняття. Насправді процедура реалізації застави досить складна і потребує значних витрат, тому банкіри, у міру можливості, намагаються її уникнути, пролонговуючи позички і всіляко намагаючись врятувати ситуацію позичальника. Але в цьому випадку рятувати вже не було чого. Більш того, застава, на яку так розраховував банк, виявилася... віртуальною реальністю. У договорі «числилися» Корівка, Сонечко, Світанок і ще 319 корів, що колись існували, а в корівнику залишилася лише половина з них. Іншу директор ТОВ «Кривошиїнська спілка селян» продав, що підтверджується бухгалтерськими документами. Не важливо, на які благі цілі пішли ці гроші — виплату заробітних плат чи придбання «для себе» будинку, важливо лише те, що продавати заставне майно директор без згоди банку права не мав, про що ясно і недвозначно написано в договорі застави. У результаті кредитору таки вдалося продати решту умираючої череди, завдяки чому повернули лише 100 тисяч гривень...

І сам не гам, і банкіру корів не дам

      Сьогодні багато говорять про довіру — банкірів до аграріїв, а аграріїв — до банкірів. А що робити, якщо її немає? «Я чудово розумію, що урожай 2003 року був більш ніж незадовільним, — продовжує Андрій Оністрат. — Але все-таки досить дивно, що сусідні господарства зуміли вижити і повернути позику, а це — ні. Тим більше, що держава запропонувала досить лояльну політику щодо сільського господарства: уряд підтримує село, пропонуючи пільгове оподатковування, компенсацію процентної ставки по кредиту, субсидування озимих посівів. Окрім того, ситуацію можна було вирішити в інший спосіб. Судіть самі: при заставній вартості в 600 тисяч своєчасний продаж половини череди цілком покрив би кредитну заборгованість».

      Але горе-директор господарював на свій розсуд і вважав, що ставити банкірів до відома щодо своїх планів зовсім ні до чого. Просто кажучи, банківські гроші він нахабно вкрав, оскільки не повернув до тієї, що слід, кишені. А розплачуватися за це довелося простим людям, колишнім колгоспникам, які досі працювали на фермі, а тепер залишилися взагалі без поголів'я і без роботи. Хоча в цьому випадку селяни не ремствували і не нарікали. «Мені хотілося б подякувати простим людям, працівникам господарства за їхнє розуміння. Коли ми забирали залишки череди, на нас не кидалися з вилами і лопатами, хоча в інших ситуаціях такі випадки бували. Усі розуміли, що ми такі ж потерпілі, як і вони, що банк — це, насамперед теж люди, яким треба на щось жити, харчуватися і вдягати своїх дітей», — продовжує банкір.

      Окрім того, було зрозуміло, що, залишаючись і далі в «рідному» господарстві, тварини приречені на загибель — до того моменту, як кредитори приїхали вивозити худобу, коровам навіть не було що пити, бо на підприємстві за борги відключили водокачку і доярки носили воду на ферми з власних подвір'їв відрами... Від такого «раціону» більшість корів уже ледве трималися на ногах, навіть сторонні люди плакали, бачачи це.

      На сьогоднішній день описане підприємство перебуває в стані ліквідації. Однак проблему банку це не вирішує — фінансово-кредитній установі потрібно будь що повернути гроші. А це можна зробити лише в один спосіб — змусивши платити директора. За минулий час кредитори написали безліч листів у районну прокуратуру, щоб та порушила кримінальну справу проти керівника господарства, але й регіональні правоохоронні органи не здатні ефективно боротися зі злісними фінансовими порушниками. Принаймні в цьому випадку вже майже рік відповіді від слідчих немає, хоча, за деякою інформацією, кримінальну справу все-таки порушено. Чим закінчиться ця історія, нинi невідомо: поки що сторони шукають винних. Банкіри пояснюють ситуацію абстрактним поняттям «культура позичальника», яка на селі, мовляв, дуже низька. Не банкіри виправдовуються горезвісним «менталітетом»: позичаєш чуже, а віддавати ж треба своє, його шкода. Але так чи інакше, зрозуміло, що ні про яке партнерство тут більше не говоритимуть і не без того низьку довіру банків до сільського господарства повернути не так-то й просто. А без довіри ніколи не буде ні міцної банківської системи, ні дешевих кредитів, ні багатого села.