«Сині окови»

08.12.2010
«Сині окови»

Красуні Синякови.

Хутір Красна Поляна, що неподалік від Харкова, завжди був невеликим поселенням, де заміські дачі переважали над господарськими дворами. Але в історії цього скромного села трапився видатний і не зовсім дачний період, коли він несподівано став центром українсько–російського експериментального мистецтва. Футуристи, кубісти, неопримітивісти від поезії та живопису з Харкова, Пітера і Москви приїздили сюди з незмінною постійністю, влаштовуючи під гостинним дахом будинку харківського купця Синякова справжні культурні посиденьки. Приваблювали їх не лише хлібосольність господаря, а й дивовижна харизма п’ятьох його доньок.

 

Хутір медом намазаний

Непримітна дорога, що веде прямісінько до Красної Поляни, починається біля стін Свято–Борисоглібського жіночого монастиря у селі Водяному. Обiзнанi люди чітко попередили: від’їжджати треба саме з цього місця, бо є великий ризик звернути в неправильний бік.

Мальовнича лісиста місцевість, крізь яку пробивається непримітна асфальтівка, навіює ностальгійний настрій, адже через кілька хвилин подорожі починаєш розуміти незаперечну істину: ми зараз бачимо ті самі дерева, якими милувалися по дорозі на хутір його численні мистецькі гості. Хто тільки не навідувався до Синякових, коли це численне сімейство володіло тут з 1910 по 1920 рік дачною садибою — Маяковський, Хлєбніков, Пастернак, брати Давид, Володимир та Микола Бурлюки, Асєєв, Петніков, Косарєв, Моне–Кац, Єрмілов, Бобрицький. Більшість із них стали відомими поетами та художниками, а дехто — і класиками в Україні, Росії, Франції, США.

Своєрідною резиденцією футуристів Красна Поляна стала на початку минулого століття, коли харківський купець Михайло Синяков збудував там щось на зразок літньої резиденції. Як пише зі слів очевидців дослідник слобідської давнини Андрій Парамонов, лише сад на території садиби займав 12 гектарів. Великий дерев’яний будинок купця стояв на височині, тому, аби дістатися його дверей, треба було пройти вгору широкими сходами, що вінчалися просторою терасою. Саме там і любили вести нескінченні розмови про мистецтво численні гості Синякових. Спілкування починалося за сніданком, вінчалося обідом і завершувалося вечерею. Причому між трьома основними трапезами тут встигали ще й розігріти самовар, тому художні посиденьки, як пригадував Борис Косарєв, перетворювалися на одне велике чаювання з перервою на сніданок, обід та вечерю.

Доньки купця Зінаїда, Марія, Оксана, Надія та Віра легко підтримували ці нескінченні дискусії, бо Михайло Іванович не пошкодував коштів на те, аби дати дівчатам непогану, як на той час , освіту. Вони займалися хто чим — музикою, живописом, літературою. Зінаїда, наприклад, вийшовши заміж за небідного москвича Мамонова, стала згодом відомою оперною співачкою, Надія була непоганою піаністкою, а картини Марії й понині високо цінуються вітчизняною арт–богемою, стаючи час від часу «учасницями» художніх виставок. Приваблювали дівчата мистецьких неформалів ще й невластивою для того часу волелюбністю. «Синякових п’ятеро сестер, — писала поетеса Ліля Брік. — Кожна з них по–своєму красива. Батько у них був чорносотенець, а мати — людина передова і безбожниця. Доньки бродили лісом у хітонах, з розпущеним волоссям і своєю незалежністю та ексцентричністю змушували ніяковіти всю округу. У їхньому будинку народився футуризм».

За ними скрізь ходило кохання

У своїх почуттях до незвичних красунь Синякових богемні поети були напрочуд зворушливі, натхненні, вразливі, безшабашні. Сестри ніби змушували їх дістатися найглибшого дна пристрасних почуттів, після чого поетичні рядки самі лилися на папір. Де б не були ексцентричні харків’янки, на хуторі Красна Поляна, у Харкові чи столичній Москві, там одразу навколо них виникало богемне товариство, що жило вільним, надривним життям, подібним до творчого наркотику. «Взимку на Тверському бульварі (у Москві. — Авт.) поселилася одна із сестер Синякових — Зінаїда Михайлівна Синякова–Мамонова, — пише у своїй повісті «Охоронна грамота» Борис Пастернак. — Її відвідували. До неї заходив чудовий музикант (я дружив iз ним) І. Добровейн. У неї бував Маяковський… Був, правда, Хлєбніков iз його тонкою зверхністю. Був також Северянін, лірик».

Борис Пастернак пише, що у Зінаїди він уперше у житті побачив справжній примус, на якому постійно для літературного товариства смажилися відбивні котлети. «Холодна кухонька перетворювалася на поселення на Вогняній Землі, коли навідуючись з їдальні до дам (сестри часто приїздили до новоспеченої москвички. — Авт.), ми технічно дикими патагонцями схилялися над мідним млинцем, що втілював в собі щось світле, архімедівське. І бігали за пивом та горілкою», — пригадував у тій самiй повісті письменник, не оминувши і власних вражень від закоханого у Зінаїду Маяковського. «Він був уїдливо люб’язним і з великим мистецтвом ховав своє постійне збудження. З ним щось творилося, у ньому вершився якийсь перелом... Він відкрито позував, але з такою прихованою лихоманкою, що на його носі стояли краплини холодного поту».

Сам Пастернак закохався у Надію. Причому настільки пристрасно, що світу поталанило побачити його найбільш чуттєву збірку поезій «Поверх бар’єрів». До неї ввійшов цикл «Скрипка Паганіні», де він називає себе тінню коханої жінки. Літературні критики не виключають, що саме почуття до харків’янки допомогли письменнику точніше передати і вир пристрастей, що виник між Юрієм Андрійовичем та Ларою у «Докторі Живаго». «Їх близькість була близькістю скованих по руках попарно бранки та бранця на чужому іншомовному невільницькому ринку». А в «Охоронній грамоті», все ще залишаючись під впливом свого кохання, Пастернак зізнається: «Я розумію те, чого не знають діти і що назву почуттям справжнього».

Правда, пізніше письменник ніби почав соромитися своєї надто оголеної у цих віршах душі і в листі до Марини Цвєтаєвої радить не читати середину збірки «Поверх бар’єрів», де йдеться про Надію. У 1928 році він кардинально переформатував книгу, викинувши з неї 18 віршів — саме тих, що так чи інакше пов’язані з Синяковою. «Є багато людей, які помилково вважають цю книжку моєю найкращою, — пише він Цвєтаєвій. — Це дикість і єресь». За цим пафосним спічем важко не помітити погано приховану злість. Очевидно, відмовитися від солодкої миті, в якій поет дозволив собі пройнятися «почуттям справжнього», не так уже й просто.

Із Надією Бориса Пастернака познайомив поет Микола Асєєв, який у свою чергу закохався в Оксану. Цій парі вдалося дійти до шлюбу, і вони завдяки ще й чиновницькому хисту талановитого літератора допомогли вижити в буремні часи не одному митцю. Але в історії подружжя трапився і не зовсім красивий випадок. Досить тривалий час Асєєва звинувачували в тому, що він мимоволі став причиною самогубства Марини Цвєтаєвої. Мовляв, будучи головою Літфонду, не простягнув руку допомоги безробітній і голодуючій в евакуації поетесі, яка у відчаї добровільно пішла з життя. До того ж Асєєви не прихистили в себе її 15–річного сина. «Благаю вас узяти Мура до себе в Чистопіль, — писала Марина бездітному подружжю. — Просто взяти в сини. Я для нього більше нічого не можу і тільки його знищую». Але ті у самий розпал війни не відгукнулися на це прохання.

У 50–х роках Микола Асєєв спробував піти з родини, але Оксана поскаржилася до владних органів, і той змушений був залишитися. Ця обставина вочевидь не дуже його засмутила, бо вже після романтичного походу в гречку він написав, без перебільшення, оду всім п’ятьом сестрам, назвавши їх прекрасно не схожими на інших. Уже овдовівши, Оксана стала музою іншого митця — бездомного, але геніального художника–авангардиста Анатолія Звєрєва, який був молодший за неї на 39 років. Це саме його Пікассо назвав «найкращим російським малювальником», і зараз на Заході картини цього митця коштують шалені гроші. А перед тим як його прихистила Оксана, він крав у гостях бутерброди, запихував у штани газети, щоб не змерзнути, й пив найдешевший портвейн.

Художниця–авангардистка Марія Синякова, пензлю якої належать досить промовисті портрети Маяковського, Мейєрхольда, Бурлюка і Малевича та художнє оформлення книг багатьох поетів–футуристів, вийшла заміж за художника Арсенія Уречина. А у нею саму до нестями був закоханий Богдан Гордєєв, який друкувався під літературним псевдонімом Божидар. Рафінований естет, що знав європейські та східні мови, захоплювався санскритом і блискуче грав на фортепіано, не витримав такого любовного удару й покінчив життя самогубством у лісі під Харковом.

В усіх сестер Синякових, окрім Надії, по черзі закохувався найзагадковіший поет минулого століття Велимир Хлєбніков. Його вірш «Сині окови» — це, вочевидь, зібрані в палку художню строфу розбурхані почуття вразливого митця . Але найбільше йому припала до душі Віра, яка у свою чергу вийшла заміж за поета і перекладача Григорія Петнікова. Залицяння Велимира були такими ж по–дитячому наївними, як і його геніальні вірші. Поет плавав навколо човна, в якому каталися сестри річкою Уди, пірнав на глибину, а потім проникливо дивився на Віру з–під води...

Занепад «Харківського Коктебелю»

Тепер від того бурхливого життя у Красній Поляні, яку завдяки Синяковим й понині називають «Харківським Коктебелем», не лишилося й сліду. У кількох деревах iз 12–гектарного саду і в нещадно побитій часом господарській споруді, що сиротиною бовваніє над повним запустінням, — важко впізнати колишню добротність. Спочатку в 20–х роках у літній резиденції Синякових розмістили місцеву контору лісництва, а потім гуртожиток для сезонних робітників. Тепер навколо панує руїна та глибокий осінній сум. І жодного натяку на причетність Харкова до народження вітчизняного футуризму. Шкода, адже нічого у світі не викликає більшої цікавості туристів, як історії кохання знаменитостей, переказані саме у тому місці, де ці почуття спалахували, а то й згасали.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>