Владика Ігор: Місія Церкви — бути товаришем у дорозі

04.12.2010
Владика Ігор: Місія Церкви — бути товаришем у дорозі

Архієпископ Ігор вітає учасників Собору.

На запрошення консисторії Української православної церкви у США архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) минулого місяця відвідав духовний центр УПЦ у США, в містечку Бавнд–Брук, і деякі парафії УПЦ у США. Владика взяв участь у ХІХ соборі УПЦ у США, виступив із доповіддю до 20–річчя інтронізації патріарха Мстислава. На засіданні Митрополичої ради ознайомив священство з церковним життям в Україні, мав доповідь на загальних зборах духовенства УПЦ у США. Із владиками Даниїлом і Антонієм відвідав українські парафії у Вашингтоні та Нью–Йорку. «УМ» запросила владику Ігоря розповісти про свої враження від американського православного українства та про схожість і відмінність у церковному житті українців на історичній батьківщині та за океаном.

 

«Ми уникаємо перекладання своїх обов’язків на владу...»

— Ваше високопреосвященство, Харківсько—Полтавська єпархія УАПЦ, яку ви очолюєте, помітно відрізняється від інших православних осередків в Україні. Чому так і навіщо?

— Ми намагаємося дотримуватися тієї ж культури стосунків, внутрішнього устрою, порядку церковного життя, прийнятих у наших церквах у діаспорі. Наші парафії розташовані на території областей, де державна й економічна еліта активно підтримують Московський патріархат. Ми можемо розраховувати лише на себе, на сили парафіяльних громад. Життя наших священиків набагато скромніше, ніж в інших єпархіях. Ми уникаємо тісної співпраці з владою і перекладання своїх обов’язків на неї. Це дозволяє нам зосередитися на пастирській опіці власних вірних. У такій ситуації перебуває наша церква у Канаді й США, а також у країнах Західної Європи, Південної Америки і Австралії, куди православні українці масово прийшли після Другої світової війни. Така спільність дозволяє нам краще з ними порозумітися.

— Десятиліттями в нас говориться про якийсь «не такий» менталітет. Мовляв, через нього українці не можуть досягти успіху ні в якій галузі. Чи підтверджують це українці в діаспорі?

— Абсолютно ні. Думаю, що ці легенди разом із мільйон разів повторюваною фразою «де два українці — там три гетьмани» нав’язані нам як хибний стереотип. Для нас в Україні головна проблема — пізнання власної ідентичності. Це ж бо в російських анекдотах нас зображують жадібними, нездатними допомогти ближньому і за винагороду розстріляти батька й матір. Але ж так не є. І в останню війну, і в Голодомор українців рятувала взаємна допомога. І досі по селах люди діляться з біднішим сусідом. У США українці вже давно інтегровані в американське суспільство. І хоча існує проблема «четвертої хвилі» еміграції, українці тримаються власної громади, зосереджуються довкола Церкви, мають суспільний авторитет, здобувають собі непогані місця, добре заробляють.

«В Америці остерігаються мати справу з церквами в Україні...»

— Яку соціальну роботу провадить українська православна церква в діаспорі?

— Це питання стало найважливішим на засіданнях Собору. Традиційно здійснюється допомога старшим людям та утримання будинків для літніх людей. УПЦ у США утримує Дитячий табір усіх святих. Програми допомоги Україні діють постійно. Недавно допомагали постраждалим від повені. Упродовж багатьох років українські християни з діаспори допомагають сиротинцям в Україні. І це допомога не лише фінансова, а й духовна, і психологічна. Єпископ Даниїл на чолі з групою семінаристів і молодих парафіян приїжджає в Україну, відвідує сиротинці, передає матеріальну допомогу, а найголовніше — спілкується з дітьми, які мають різні патології і важкі захворювання, вчить молодь бути милосердними. Однак американські українці з гіркотою згадують, як складно в Україні пробитися через різних «посередників» до тих, хто справді потерпів.

— Чи можлива безпосередня співдія між парафіянами православної церкви в Україні і в Америці — по суті, однієї церкви?

— Справа в тому, що в Америці остерігаються мати справу з церквами в Україні. Там не раз пережили розчарування, зіткнулися з обманом і тому воліють провадити справу самостійно. Часто навіть священики, які приїздять з України, виявляються психологічно не готовими до служіння в США. Мені не раз доводилося вислуховувати здивовані розпитування — чому українські священики дозволяють собі зверхньо поводитися з парафіянами. Комерційний підхід до треб є незрозумілим і чужим в Америці. Парадокс: адже ми звикли дивитися на США як на країну бізнесменів. І там справді не звикли марнувати гроші, вміють збирати їх для реалізації різних проектів. Але там ніхто зі священиків чи єпископів не може собі дозволити розкішного життя на церковні кошти. І ще: українці мають вчитися бути доброчинними власним коштом, а не за рахунок інших. За 20 останніх років окремих людей деморалізувала місія посередництва — те, що вони одержували гуманітарну допомогу і ніхто особливо не пильнував, як саме вони її розподіляли. Чіткого обліку не було. Американці вважають, що ми не звикли належним чином рахувати гроші і звітувати за них. Коли ми візьмемо будь–яку єпархіальну чи парафіяльну газету в США, то побачимо там довгі переліки жертводавців. Вони знають, що за кожен долар буде відзвітовано. У нас же доброчинні пожертви часом зникають без сліду і навіть без подяки жертводавцеві.

— Чи сьогодні можливо налагодити прозоре інформаційне поле між парафіями в Україні та діаспорі?

— Так: є інтернет, обмін літературою. В бібліотеці Бавнд–Бруку представлені провідні церковні газети України. Зараз споруджується будівля для нового музею, багатющого архіву церкви. Там знаходитимуть місце матеріали з України. Але для ефективного поширення інформації з України вона мала б якісно змінитися. Насамперед потрібно врахувати, що третє–четверте покоління в діаспорі вже часто не читає українською. І, звичайно, інформація має бути об’єктивною та цікавою. Хто захоче читати церковну газету, де дві сторінки зайняті під портрети лідерів церкви та хронологію їхніх поїздок по парафіях, а решта сторінок друкують брутальні випади проти опонентів? Те, що від нас сподівалися б почути — це наш досвід суспільного служіння, навчання, досвід добрих стосунків між церквами й громадами, особливо ж — досвід плекання православної побожності.

«Криза є шансом для кожного — вийти з неї сильнішим...»

— Сьогодні жодна з національно–патріотичних організацій, за невеликим винятком, «не потребує» духовного проводу. До священиків звертаються, коли потрібно влаштувати показовий політичний молебень. А свого часу ж в Українській галицькій армії і в УПА були капелани. У радянських таборах священики виконували свою місію. На Майдані також. Чому втрачена потреба систематичної духовної праці над собою і духовного проводу у визвольних, політичних питаннях?

— Для політиків, які себе окреслили як націоналістичні чи націонал–демократичні, ситуація в Україні є Божим дарунком. Національна демократія в нас втратила все — свій електорат, довіру людей, авторитет. Перспектива патріотичної більшості у Верховній Раді видається сьогодні нереальною. А це розплата за 20 змарнованих років, за зради Церкви і віри. Зраджували Церкві, коли пробували створювати на противагу вже існуючим юрисдикціям свої власні, коли ігнорували існування духовного центру в діаспорі, коли цинічно використовували Церкву для своїх потреб. Вийти з цієї ситуації можна лише в один спосіб — виправляючи свої помилки.

Для кожної політичної організації потрібен капелан. Це не має бути представник єдиної конфесії, «обов’язкової» для всієї партії. Але кожна конфесія, представники якої є в правій політичній партії, повинна бути залучена до духовної допомоги.

Я часто дивлюся польське телебачення. Мене захоплює, що будь–яка відповідальна подія у національному житті Польщі розпочинається там з літургії. Церква в суспільному житті — не декор. Її місія — повсякденно бути разом із паствою. Не обов’язково бути попереду і чекати, хто за тобою піде. Священик покликаний бути товаришем на життєвій дорозі. Якраз за таких обставин Церква і реалізує свій пастирський потенціал. Коли ти комусь допомагаєш, то й сам зростаєш. Нашим церквам необхідно увійти в співпереживання біди, що триває в Україні. Саме в такі часи людина найбільше потребує Церкви, бо в кризові моменти стає більш чуйною до речей справді фундаментальних.

— І тоді криза може стати моментом виходу?

— Безперечно. Криза збагачує наш духовний досвід. Лише втрачаючи, ми пізнаємо ціну того, що втратили. Лише зазнаючи принижень, якими нас так щедро обдаровує нова влада, коли зазіхає на ключові моменти нашої історії, ми можемо відчути їх ціну. Сподіваюся, що криза, яка загрожує на наших очах перерости в катастрофу, дасть шанс для українських християн вийти з неї сильнішими.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Архієпископ Ігор Ісіченко

Народився 1956 р.

1979 року закінчив Харківський державний університет (спеціальність — українська мова та література), викладав. Чернечий постриг прийняв 1992 р. у Михайлівському Золотоверхому монастирі. З благословення патріарха Мстислава у 1992 р. висвячений на ієродиякона, у 1993 р. — на ієромонаха та єпископа. З 2000 р. — представник митрополита УАПЦ Костянтина в Україні. Доктор філології.

  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>