ЛЮДИ І ФАРБИ

«Дивись на світ джерельно чистою душею»

Кажуть, на дітях гени талановитих батьків відпочивають. Також кажуть, коли батьки сильні духом і харизматичні, краще від них утекти, аби зберегти власне «я», не опинитися у тіні того, хто народив. Львівська художниця Ірина Мінько–Муращик мала всі підстави загубитися в мистецькому житті. Її батько — Олег Мінько, один із найяскравіших художників–шістдесятників. У пані Ірини був вибір: або стати такою, як батько, копіювати його стиль, або втекти подалі зі Львова. Вона, порушивши всі стереотипи, які стосуються вічно замкненого кола «батьки і діти», знайшла третій шлях, найправдивіший. Ірина Мінько–Муращик перейняла від батька його талант і почала творити у своєму, жіночому руслі.

На виставці «Дивись на світ джерельно чистою душею» (пастель, ткацтво), яку в четвер презентували в одному із залів Національного музею Тараса Шевченка, Ірина Мінько–Муращик зачарувала романтично–реалістичним сприйняттям, ліризмом, прискіпливою увагою до деталей. Із відкриттям виставки Ірину Мінько–Муращик прийшов привітати відомий художник Іван Марчук: «Цю дівчиноньку я знаю з трьох рочків. Побачивши її роботи, тепер не можу називати її Іриночкою. Вона — пані Ірина. Мені дуже сподобалися її міні–гобелени. І пастелі дуже цікаві. Я не міг повірити, що це пастель, вона не схожа на себе. Торкнувся картин пальцем, а виявляється, вони покриті склом».

Приналежність до львівської школи Ірини Мінько–Муращик видно неозброєним оком. Усі твори просякнуті духом Галичини: старовинні церкви, вузькі вулиці, кавування, повільна плинність часу і жодної суєти. За натурою художниця спокійна, вихована, таке враження, що вона вміє лише шепотіти і ніколи в житті не кричала, не розмовляла підвищеним тоном. Саме такими і є її роботи — без контрастних кольорів і надриву. Може, тому, що оповідають нам про знаки сакрального, розкривають діалектику світу.

Виставка триває до 25 жовтня.

«І небо, і земля...»

«Я люблю народну картину. Для мене найбільші авторитети у світі — Катерина Білокур, Марія Примаченко, бойчукісти. Мене завжди цікавила моя земля, мої художники. Я розуміюся на світовому мистецтві, та шукав свою мову, й усе, що зображував, пов’язане з конкретними почуттями та переживаннями, з історією», — говорить скульптор, графік, монументаліст із Хмельницького Микола Мазур, виставка якого відкрилася в галереї «АВС–арт» на вул. Воздвиженській, 10–Б.

Живописні роботи митця народилися у спілкуванні з українським фольклорним мистецтвом. Проте це не наїв і не примітивізм. Там немає півників і квітів, які малювали на сільських печах. Твори Мазура позначені високою європейською культурою. Вони більш музичні, ніж абстрактні. Якщо уважно придивитися до них, то в лініях, кольорах можна почути музику, ритми — трагічні чи радісні. «Якщо я хочу намалювати щось трагічне, то вибиратиму такі форми, фарби та фактури, при яких людина буде отримувати певне потрясіння. Якщо ж у мене є якась світла мрія, то мальовано буде зовсім по–іншому. Чим більше таємниці в творі, чим більше асоціацій виникає, тим краще для картини, адже творення образу — це велика загадка», — пояснює Микола Мазур. Цього разу художник звернувся до теми, яка за назвою асоціюється із колядками. «І небо, і земля». Для нього — це рід, родина, село, хутір, земля, небо, сад, веснянка, спогади, Поділля.

Виставка триває до 31 жовтня.

«Там місяць сміявся і сонце раділо»

Маленька, худорлява, з довгою косою, припорошеною сивиною, Любов Міненко своєю енергією може зірвати якщо не весь світ, то Київ точно. Художниця мешкає на хуторі поблизу Канева. Вона хоч і не молода, але ніколи не ставила перед собою рамки, що цього робити не можна, вік не дозволяє. На роботу, а пані Люба викладає композицію в Канівському училищі культури і мистецтва, художниця їздить на мопеді. До речі, правил дорожнього руху вона й досі не може освоїти. Друзі художниці кажуть, що її неможливо не любити, хоча від її вибуху емоцій і «гострого язика» не раз потерпали. Якщо пані Люба з ними дуже спокійна і не критикує — побоюються, чи, бува, не захворіла.

Про себе Любов Міненко каже, що вона — великий художник, маючи на увазі, що пише полотна великого масштабу. До цього часу вона малювала оліями картини розміром метр на метр. Але минулого року в пані Люби виникло відчуття, що вона вмирає як художник. Ось так після її олійної «смерті» народилися акварелі. У галереї ім. Олени Замостян у «Могилянці» на Іллінській, 9 виставлено невелику частину робіт Міненко, які були створені за останній рік. Це не просто акварелі, а згусток емоцій. «Своїх студентів учу, щоб довго не сиділи над роботою, максимум 40 хвилин, — розповідає Міненко. — Всі акварелі, а їх у мене сотні, я малювала на одному диханні».

Щоб коротко охарактеризувати стиль художниці, для цього достатньо виділити лише одну роботу. Олена Міненко написала портрет матері. Це сильна, вольова жінка з косою в руках, яка рвучкими рухами не просто косить, а рубає траву. Олена Міненко — вся у матір, хоча на автопортреті зобразила себе загадковою дамою, прикривши обличчя капелюхом. На виставці «Там місяць сміявся і сонце раділо» пані Олена не прикривається. Її акварелі навіть рамок не мають. «Я вперше повністю відкрилася перед глядачем, виставила напоказ оголену душу», — зізналася Олена Міненко. n

Виставка триває до 6 листопада.