Сергій Литвинюк.
За останні десять років Сергій Литвинюк створив десятки різноманітних сайтів, серед яких, зокрема, є сайти груп «Гайдамаки», «Тельнюк: Сестри» і «Вій», які він оновлює і підтримує їхню життєдіяльність. Сергій є одним iз піонерів інтернет–руху в Україні, що активно розвивається в країні з початку «нульових» років. Одне з його професійних зацікавлень — веб–дизайн, але це — далеко не все. Про інтернет і музику з точки зору «старожила» всесвітньої мережі розповідає для «УМ» Сергій Литвинюк, нік–нейм якого Little.
— Як, на твою думку, інтернет–ресурси впливають на розвиток сучасної музичної культури, зокрема в Україні?
— Інтернет у хороших руках — це не панацея, це — надзвичайно ефективний інструмент у роботі над музичними і культурними проектами. Аби донести музику до зацікавленого адресата, треба знати, де і як її правильно викласти. Головне, аби твій месидж не загубився в океані інформації. І треба не забувати, що в інтернеті люди «тусуються» за інтересами і шукати свого адресата–однодумця потрібно на відповідних ресурсах. А таких чимало. Інтернет має свої плюси і мінуси. Один із мінусів той, що інтернет–користувач нечасто відриває свою «п’яту точку», аби потрапити на анонсований вами захід. Однак все одно інтернет залишається чи не найбільш ефективною дошкою оголошень. У світі роль інтернету в розвитку музичної індустрії неможливо переоцінити, тому що це — «альфа і омега» всіх процесів: від елементарного спілкування до продажу квитків на концерти.
— Розкажи про свій досвід професійного життя в інтернеті?
— «Жити» в інтернеті я почав ще з кінця 90–х — одразу ж вирішив працювати в кількох іпостасях: робив сайти, шукав і продавав замовникам потрібну для них інформацію. Хоча я й зараз викачую з мережі фільми, книжки, музику, інтернет для мене — це не дозвілля, а насамперед робота. Оскільки я щільно займаюся музикою (Літл — менеджер групи «Вій»), мої інтереси лежать саме в цій площині. Йдеться про збір і розповсюдження інформації та продаж продукції групи — дисків, плакатів, футболок, квитків.
— Був у тебе період, коли ти виготовляв сайти для різних компаній, банків і фірм на комерційній основі. Сьогодні ти нічого такого не робиш?
— Я справді здійснив багато таких проектів, і це були високоякісні веб–розробки. Однак любов до музики все ж перемогла, і я зрозумів, що можу жити з музики, тобто з обслуговування музичних інтернет–ресурсів. До того ж це справді захоплює, адже ти виконуєш свої менеджерські завдання і функції безпосередньо в інтернеті. Тобто вільно спілкуєшся з різними організаторами фестивалів, керівниками клубів, журналістами, фанами і фан–клубами.
— Знаю, що нерідко ти все ж таки для друзів розробляєш якісні сайти і портали. Чи не так?
— Якраз тут усе залежить від особистих симпатій. На дружніх засадах я зробив сайти «Жабі в дирижаблі», «Бониті Байді», сестрам Тельнюк, «Гайдамакам», групі «Ревенко–Бенд», фестивалю «Тарас Бульба». За якість тих робіт я відповідаю своєю репутацією, а окрім того, все, що роблю, — роблю з душею. На початку «нульових», коли в мережі «тусувалися» всього кілька десятків фанів рок–музики, я познайомився з Дмитром Ремішем, який виношував ідею створення всеукраїнського рок–порталу. Портал rock.kiev.ua було cтворено, і відтоді я є співробітником того ресурсу, який щодня оновлюється. Я надаю винятково ексклюзивні матеріали на сайт, оскільки є заангажованою у шоу–бізнесі людиною, час від часу виступаючи у ролі звукорежисера або звукотехніка. У ті часи, коли Союз розвалився, я працював з американцями і фінами, і хоч було важко, дечому навчився. Головне — вони навчили працювати правильно, а не абияк. Наприклад, через кілька годин після концерту будь–кого з моїх «підопічних» інформація про це вже лежить на сайті і на всіх дружніх ресурсах. До речі, оперативність в інтернеті — це головне. Багато дає співпраця з іноземними ресурсами, у моєму випадку — з німецькими, російськими. На замовлення одного німецького електронного лейблу я збираю і надсилаю інформацію про українську сучасну електронну музику.
— Розкажи про контакти і співпрацю з блогерами.
— З одним із найяскравіших блогерів, який іменує себе «Паразита кусок», я познайомився і здружився після того, як той через «вієвський» сайт замовив диск групи. Він живе і працює в Севастополі, є чудовим, проукраїнськи налаштованим блогером. Він веде унікальний блог, який містить безліч ексклюзивних матеріалів з історії сучасної української музики. Він відвідує усі фестивалі країни. А потім усі матеріали — фото, відео, коментарі викладає на блозі. Те ж саме привозить із Польщі, Білорусі. Зібрав унікальні матеріали про українські гурти з Польщі та інших країн.
— Серед наших гуртів «Вій» були чи не першим, хто виклав у мережі всі свої твори для вільного скачування...
— Ми навіть пишемо на сайті не «копірайт», а «копілефт», схвалюючи подібні дії. Тобто ми повністю відкриті світові в будь–якій частині власної творчості. Просто треба розуміти, що за умови тотальної присутності в житті інтернету, будь–який аудіо– чи відеоматеріал приховати неможливо. Нині диски як такі купують тільки колекціонери. Тому і ми видаємо так звані колекційні наклади. Адже з дисків ми не заробляємо, більш–менш адекватні кошти група отримує з концертів.
— Які з сучасних тенденцій українського музичного інтернету є найпомітнішими?
— Якщо в 2004–му знайти в інтернеті українську музику було майже неможливо, нині викладають безліч нашої музики. Багато хто відцифровує старі касети і бобіни і цей аудіо– та відеоархів постійно збільшується. Водночас кожен новий реліз з’являється моментально — подобається це комусь чи ні. Це, безумовно, позитивні тенденції. Узагалі, якою є ситуація в країні, такою самою вона є і в інтернеті.
— Як ставишся до ситуації, коли групу блогерів можуть викликати «на килим» до президентської адміністрації?
— Як можна виправдати існування цілого апарату? Дуже просто — створити видимість бурхливої діяльності навколо надуманої проблеми. При тому бажано маніпулювати модними, але не всім зрозумілими термінами... Це — курйоз і не більше.
— Як реально сайт допомагає знаходити різних замовників живої музики «Вія»?
— Керівник одного з найвідоміших у Прибалтиці лейблів «Дангус» на початку літа почув «Вій» у мережі. Швидко сконтактував зі мною через «Скайп». Сказав, що три дні поспіль слухає наші альбоми і хоче запросити групу на литовський нео–фольк–фест. Я зайшов на сайт фесту. Виявилося, що імпреза існує вже 13 років, її добре знають у Європі й на тій сцені грали всі наші кумири західного нео–фольку. Цікаво, що ми будемо першою українською групою на тім святі музики. До речі, спеціально на виступ нашої групи з Білорусі їдуть активісти тамтешнього нео–фольк–порталу, а кількість відвідувань нашого сайту збільшилася у десятки разів...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
