Олег Штурбабін: Замість Д’Артаньяна в мене тато

13.08.2010
Олег Штурбабін: Замість Д’Артаньяна в мене тато

Олегу Штурбабіну (ліворуч) дорогу до «золота» в півфіналі перекрив німець Лімбах. (Фото Рейтер.)

«Вжик, вжик, хто на новенького?» — мабуть, найвідоміший у нас «фехтувальний» хіт. Цими сло­вами зустрічав віртуальних супротивників герой Андрія Миронова у фільмі «Надбання республіки». Нашого співрозмовника навряд чи можна назвати «новеньким», адже шабліст Олег Штурбабін у свої 26 років уже має звання заслуженого майстра спорту, тобто вважається справжнім надбанням Української республіки. Проте через тривале «безмедалля» в останні роки вболівальники стали потроху забувати ім’я Штурбабіна. Спортсмен болісно переживав спад, який настав після здобуття бронзової нагороди на чемпіонаті світу 2005 року. Однак недавня європейська першість у Лейпцигу, де Олег здобув командне «срібло» та індивідуальну «бронзу», ніби вдруге відкрила для України цього привітного і скромного хлопчину. Скориставшись нагодою, кореспондент «УМ» зустрівся з призером європейського чемпіонату й у детальній розмові дізнався про спортивні проблеми майстра шаблі, уподобання та нові завдання.

 

«Повернути впевненість у собі допомогли батько–тренер і дружина»

— Олегу, віце–президент Федерації фехтування України Вадим Гутцайт після завершення чемпіонату Європи сказав, що у вас достатньо потенціалу, аби перемагати щороку. А виходить — раз на п’ятирічку. Маєте якесь пояснення?

— Спорт — річ непередбачувана. Справді, я розумів, що маю й сили, й майстерність, але, на жаль, результату не було. Останні чотири роки в моїй кар’єрі спостерігався спад. І, схоже, не тільки в мене, а й у всієї команди шаблістів України.

Однак, коли півтора року тому старшим тренером чоловічої збірної шаблістів став Валерій Вікторович (Штурбабін, батько Олега. — Авт.), багато чого змінилося. Раніше він займався лише жіночою командою і зі мною перетинався тільки в Нетішині. Тепер же ми з ним працюємо разом постійно — і вдома, і на зборах. Відчуваю, що саме за цей період мої результати почали поліпшуватися. Минулого року я потрапив у трійку призерів на Гран–прі в Москві, цього — прийшла індивідуальна «бронза» «на Європі».

— Тобто результати з’явилися тоді, коли ви почали працювати під орудою батька?

— Звичайно.

— Що він привніс у ваш тренувальний процес, у ваше спортивне життя?

— Головне, що я відчуваю легкість у роботі, можу просто спілкуватися з тренером. Він дослуховується до мене, висловлює свою думку, а я у відповідь маю можливість донести власну точку зору. У підсумку, ми знаходимо консенсус. Раніше, працюючи з Гарніком Джавадовичем (Давидяном) та Вадимом Марковичем (Гутцайтом), такого не було. У них така позиція, що потрібно робити лише те, що вони говорять. Якщо з батьком я можу обговорити якесь питання, то в роботі з його попередниками потрібно було чітко виконувати їхні настанови без заперечень.

— Ця європейська першість закріпила впевненість у своїх силах?

— Розумієте, упевненість з’явилася ще п’ять років тому, коли я виграв медаль на чемпіонаті світу, але тоді ніякого прогресу не сталося. Навпаки, перед стартом цього ЧЄ навіть з’явився відчай. Минулий рік став для мене, напевно, одним з найбільш невдалих у кар’єрі. Мені здалося, що на старті своєї професійної кар’єри я фехтував краще, ніж у 2009–му. Перед Лейпцигом я відверто провалив кілька турнірів, тож відчай брав гору!

— То що ж усе–таки допомогло змінити хід історії? Можливо, дружина, яка поїхала з вами на чемпіонат?

— Чесно, то дружина так і каже (сміється). Але це все жарти, бо вона вже не вперше їздила з нами на змагання.

«Відклеїлася китайська віза — і рік поза Шенгеном»

— Скажіть, а чому ваш батько не поїхав зі збірною на чемпіонат до Німеччини, якщо його постать так багато для вас важить?

— Минулої осені він віз на змагання в Угорщину юніорів. До речі, суміщав обов’язки і тренера, і водія. На кордоні угорські митники помітили, що в його паспорті відсутня китайська віза — на тій сторінці залишився лише слід від штампа. Через це батька покарали. Кажучи сучасною мовою, на один рік його «забанили», тобто заборонили впродовж року в’їжджати в країни Шенгенської зони.

— Без нього ви здобули «бронзу». Може, із батьком виграли б «золото»? Чи вважаєте, що наразі досягли свого максимуму?

— Можу сказати, що з татом за спиною точно фехтувалося б легше. Присутність поруч рідної людини, яка тебе розуміє й підтримує, завжди допомагає. Тато міг би внести якусь свіжу ідею. А чи дозволило б це покращити результат — не знаю.

— Можливо, батько в якийсь інший спосіб доносив до вас свої вказівки, побажання?

— Він писав СМС, але... не на той номер. У мене на телефоні був увімкнений інший, міжнародний номер, тож прочитати цінні послання я зміг лише по приїзду в Україну.

— Олегу, а що завадило збірній України перемогти італійців у фіналі командних змагань? Адже позаду залишилися значно сильніші суперники, в тому числі й чемпіони світу — румуни? Ви не повірили у власні сили?

— Я б не сказав, що не повірили. Коли команда фехтує погано, це видно звідусіль: і глядачі це бачать, і самі спортсмени відчувають. Ми ж фехтували непогано. Просто італійців «проперло», як кажуть, вони дуже класно все робили. Не скажу, що вони набагато сильніші за нас, але в той момент, у фіналі, вони й справді фехтували краще. На будь–якому відрізку доріжки вони нас переважали.

«Дівчата верещали так, що стіни вібрували»

— Цікаво, ваша команда стежила за боями наших зіркових дівчат–шаблісток?

— Звичайно. На жаль, дівчата не потрапили на наші особисті змагання, а ми не змогли подивитися їхні командні. Але під час нашого турніру дівки так верещали, що аж стіни вібрували! (сміється).

— Ви не залишилися на турнір жіночих збірних, бо були впевнені в беззаперечній перемозі наших співвітчизниць?

— Чесно кажучи, нам просто пора було їхати на літак. Але ми психологічно підтримали дівчат.

Головним їхнім суперником була збірна Росії, яка на той момент, здається, не програла жодного турніру цього року. Коли ми змагалися з російським хлопцями, то помітили, що вони трохи здали — ми очікували від них більшого. Тож дівчатам сказали: якщо в Росії і жіноча збірна так само фехтує, то проблем виникнути не повинно. Думаю, що це все — через зміни на тренерському містку. Адже російську збірну нещодавно очолив новий тренер із Франції.

— Тобто з приходом француза рівень збірної Росії знизився?

— Думаю, це пов’язано з перебудовою команди, адже він там працює кілька місяців. Здається, він почав їх «ламати» і будувати нову команду.

— До речі, арбітри фехтувальних сутичок традиційно виносять свої вердикти французькою мовою. Ви добре володієте нею?

— Французьку опанував лише на «суддівському» рівні.

— Не маєте бажання її вдосконалювати?

— Та я ще англійську до кінця не вивчив. Гадаю, мову потрібно вчити, якщо є з ким спілкуватися. А так — вивчив і забув — нема сенсу. До речі, з французькими суддями ми розмовляємо англійською.

«Тепер перемагає той, хто швидший»

— Попереду — чемпіонат світу. Хто ваші суперники на планетарних форумах? Можуть бути несподіванки?

— Усі головні опоненти сконцентровані в Європі. Щоправда, ще є Китай і Корея.

— Тобто можна розраховувати знову побачити ваше прізвище серед призерів?

— Бажання в мене є завжди, але казати, що точно буде медаль — не можна. Потрібно налаштовувати себе на кожен бій. А то приїдеш за «золотом», а програєш уже в першому двобої.

До того ж останнім часом фехтування вирівнялося. То раніше було — якщо ти сильніший, то ніяк не посядеш місце нижче 30–го. А зараз може бути так, як у мене. На ЧЄ — третій, а кількома місяцями раніше на Гран–прі не потрапив навіть у першу сотню.

— А за рахунок чого вирівнявся рівень спортсменів?

— Головна причина — зміна правил фіксації дотику. Нині перемагає той, хто швидший. То раніше вибудовували хитромудрі комбінації. А зараз, поки ти обманюєш, тебе вже вдарили. Тому саме за рахунок швидкості беруть своє азіати.

Років сім–вісім тому, виходячи на бій із ними, вже думав про наступного суперника. А зараз, коли чуєш «Китай» — можуть бути проблеми.

Від цих нововведень найбільше постраждала школа СРСР. Потрібно перебудовуватися. Тому одна зі складових нашої підготовки зараз — вивчення суперників. Тато знімає на відео їхні бої і примушує нас досліджувати, робити висновки. Аналізуємо це все і розробляємо тактику ледь не на кожного окремого опонента.

Забута кібернетика

— А що ж стало поштовхом до ваших занять фехтуванням? Певно, не останню роль у цьому відіграв фільм про Д’Артаньяна?

— Та ні. Тато — тренер, ось і вся історія мого вибору. Хоча спочатку, коли в 1989 році ми з сім’єю переїхали з Баку до Нетішина на Хмельниччину, тато почав працювати тренером із плавання — в Нетішині просто не було фехтувальної секції. Тому з першого класу я ходив на плавання, а вже з другого почав займатися фехтуванням, коли батькові якимось чином вдалося відрити «мушкетерську» секцію.

— Ваша перша освіта — економічного кібернетика — забута назавжди?

— Коли починав навчання, були далекоглядні плани. Захоплювався комп’ютерами, математикою. У школі й на першому курсі інституту в мене добре виходило суміщати спорт і навчання. Але відколи потрапив у дорослу збірну, де життя проходило в ритмі «збори–змагання», був змушений вибрати щось одне.

— Можливо, хоч інколи створюєте якісь комп’ютерні програми? За це, кажуть, добре платять.

— Ні, зараз комп’ютер використовую лише для розваг.

— Як багато часу проводите за монітором?

— Якщо не виженуть, то можу й цілий день просидіти. Годин дванадцять із перервами на їжу.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Штурбабін Олег Валерійович

Заслужений майстер спорту з фехтування (спеціалізація — шабля).

Народився 22 липня 1984 р. у м. Баку (Азербайджанська РСР).

Бронзовий призер світової першості 2005 р. та європейської — 2010 р. в індивідуальному розряді, на ЧЄ–2010 також став срібним призером у команді.
Представляє товариство ЦСКА (молодший лейтенант).

Тренер — Валерій Штурбабін.

Освіта: Хмельницький національний університет, факультет економічної кібернетики (2007). Зараз заочно навчається в Київському університеті фізичного виховання і спорту (факультет «професійний і олімпійський спорт»).

Зріст — 175 см, вага — 70 кг.

Захоплення — комп’ютерні ігри.

Одружений.