Єлизавета Бризгіна: Головне — не участь, а перемога

23.07.2010
Єлизавета Бризгіна: Головне — не участь, а перемога

Її батьки — Ольга та Віктор Бризгіни — уславлені радянські легкоатлети, які на двох здобули п’ять олімпійських нагород — чотири золоті й одну срібну. Левова частка олімпійського дорогоцінного металу, що лежить у сімейній скарбничці Бризгіних, завойована саме Ольгою Аркадіївною. А нещодавно вже 20–річна Єлизавета Бризгіна, донька спортивного сімейства, як дві краплі води схожа на маму, підхопила переможну естафету. На командному чемпіонаті Європи в норвезькому Бергені Ліза виборола «золото» на 200–метрівці. Це була її перша гучна вікторія на дорослих змаганнях. І саме ця перемога має стати точкою відліку для майбутніх олімпійських звершень Бризгіної–молодшої. Таку думку на церемонії нагородження найкращого спортсмена червня висловили й Лізин особистий наставник Володимир Федорець, і державний тренер з легкої атлетики Валерій Александров.

Про те, коли і як Єлизавета планує повторити батьківські подвиги, кореспондент «УМ» дізнався «з перших рук».

 

«Продемонструвала те, на що була готова»

— Єлизавето, перший же твій вагомий успіх на дорослих змаганнях приніс визнання з боку НОК. Як вважаєш, нагорода «найкращий спортсмен місяця» знайшла свого героя?

— Чесно кажучи, я трохи здивована, що з числа претендентів обрали саме мою кандидатуру. Можливо, це своєрідний аванс як наймолодшій із номінантів. Але скажу відверто: так сильно, як у Норвегії, я ще не бігла. У будь–якому разі мені приємно, що НОК відзначив нашу з тренером роботу.

— На тих змаганнях ти встановила нове особисте досягнення на 200–метрівці — 22,71 сек. Це був запланований результат чи несподіванка?

— З початку року ми активно готувалися до сезону, й було помітно, що мої результати і в бігу, і в силовій підготовці зростають. Тож продемонструвала те, на що була готова. Очевидно, трохи адреналіну додала й змагальна атмосфера.

— Цікаво, а світовий рекорд — 21,34 сек., встановлений на цій дистанцій у далекому 1988 році американкою Гріффіт–Джойнер, ти колись плануєш побити?

— Так, рекорд і справді високий. Проте ми з тренером максималісти, тому немає нічого неможливого. Ще тільки минулого року ми планували розміняти 23 секунди, а вже в цьому поставили мету — вибігти з 22 секунд.

Слід пам’ятати, що в легкій атлетиці мій вид вважається пізнім, де пік спортивної форми припадає на 25—26 років. А мені зараз лише 20. Тож попереду ще шість років, аби вдосконалити свої якості та проаналізувати допущені помилки.

— Відчуваєш, де твої головні проблеми?

— Працювати справді є над чим. Наразі ще не вистачає швидкості, особливо на старті. У мене відносно повільний старт — сто метрів, аби розбігтися, для мене замало.

— Керівники федерації казали, що вже давно від тебе чекали медалей. Чому так довго?

— До останнього часу постійно щось заважало. Спочатку я довго відновлювалася після запалення ахіллового сухожилка. А перед чемпіонатом світу сталася неприємність — порізала ногу. Тож постійно щось не складалося. Але цього року я себе оберігала, й нарешті вдалося виступити в повну силу.

«Батьківська слава не тисне, а підтримує»

— Скажи, а батьківські регалії не тиснуть на плечі?

— Ні. Такого роду запитання часто доводиться чути. Насправді батьки мене всіляко підтримують, приїжджають на тренувальні збори, дають професійні поради. Спілкуюся я з ними без жодної напруги, без тиску.

— Але ж хочеться бути, як мама чи тато, відомою й титулованою?

— Звісно, хочеться. У 16 років хотілося всього і зразу. Не думаю, що хтось скаже, ніби його влаштує четверте, третє, навіть друге місце. Всі мріють бути першими. У голові спортсмена закладено, що потрібно перемагати, отримувати нагороди.

Щоправда, з часом я зрозуміла, що так просто нічого не буває, медалі самі на шию не стрибають. Слід розуміти, що заввиграшки темношкірих бігунів не перемогти — потрібно «пахати». Я усвідомлюю, що зараз перебуваю лише на старті своєї довгої кар’єри. Для початку виграла командний чемпіонат Європи, далі — хочу достойно виступити на індивідуальному чемпіонаті Європи. Але вже зараз усі мої думки про Олімпіаду–2012.

— Виходить, що ти — максималіст?

— Спорт — це моє життя, в якому все рухається навколо спорту. Я добре усвідомлюю, що це не прогулянка, а важка праця, можливо, навіть зі шкодою для здоров’я. Тому, взявшись за справу, потрібно віддаватися їй сповна.

Був у мене шанс поїхати на Ігри 2008 року запасною в естафетній команді. Але ми з тренером вирішили залишитися вдома. Я не з тих, кому достатньо просто «засвітитися» на міжнародних змаганнях. Цей період я вже давно переросла. Тепер ми з тренером їздимо лише по медалі.

«Головне завдання чемпіона — контроль емоцій»

— Ти постійно кажеш «ми». Хто у твоїй команді?

— Наша команда — це я і тренер. Володимир Андрійович Федорець, з яким я зараз працюю, раніше привів моїх батьків до олімпійських вершин. Ми з ним — як одне ціле: разом обговорюємо всі життєві моменти, маємо довірчі стосунки. Він знає мене змалечку й цікавиться не лише моїми фізичними кондиціями. Для нього важливе й моє навчання в університеті, й моє здоров’я. Можна сказати, що в 13 років він для мене став другим батьком, коли я, переїхавши з Луганська до Київського вищого училища фізкультури, опинилася далеко від батьків.

— Які, на твою думку, головні риси психології переможця?

— Думаю, що головне завдання чемпіона — навчитися контролювати емоції. Мама казала, що під час Олімпіади на тобі лежить великий тягар відповідальності, відчуваєш величезне хвилювання. Тож насамперед потрібно перед стартом упоратися з нервами, з психологічним пресом, адже ще задовго до старту можна «перегоріти», вийти на доріжку «мертвим», без емоцій, і нічого не показати. Певно, саме ті спортсмени, які здатні контролювати свої емоції, досягають максимуму в спорті.

Водночас не менш важливим є вміння програвати. У будь–який момент потрібно бути готовим до поразки. Бувають різні моменти, коли перемогти просто не можеш, — важкий переліт, безсонна ніч напередодні старту, хвороба.

— Скажи, окрім атлетичних змагань, серед жінок–легкоатлеток відбуваються неофіційні конкурси краси?

— Звісно. Це ж дівчата. Найбільше стараються афроамериканки. Хоча на відповідальних змаганнях оцінювати зовнішній вигляд конкуренток особливо немає часу й можливості, всі зосереджені на своєму виступі. А от на комерційних змаганнях, звісно, намагаєшся ні в чому не поступитися суперницям. Я завжди на таких турнірах підфарбовую очі, розмальовую нігті. Справді, таких спортсменок багато.

— У недавньому інтерв’ю один із відомих футболістів 1970–х років казав, що нинішні спортсмени кардинально відрізняються від спортсменів його покоління. Мовляв, зараз у житті багато речей залежить від грошей, тоді як раніше для окрилення достатньо було почути своє ім’я з вуст фанатів. А ви що б обрали — славу чи золото?

— Важке запитання. Ці два поняття на сучасному етапі стоять поруч. Хочеться й одного, й іншого. Але, якщо йдеться про одне з двох, я б обрала славу.

«Відпочиваю, як звичайна молодь, тільки набагато рідше»

— Де ти навчаєшся? І чи після голосних перемог викладачі якось змінюють своє ставлення до чемпіонів?

— Я навчаюся заочно в Луганському педагогічному університеті. Відверто кажучи, гризти граніт науки там дуже легко. Проблем зі здачею екзаменаційних сесій у мене немає (сміється).

— Навряд чи у світі забули прізвище твоїх батьків, яке гриміло 20 років тому? Як реагують, коли сьогодні чують прізвище Бризгіна?

— Справді, багато людей пам’ятають це ім’я. До того ж я дуже схожа на маму — і зовні, й манерою бігу. Тому впізнають, підходять, вітаються, передають привіт батькам. Більшість із таких — колишні спортсмени та тренери з СРСР.

—  Тобі приємно?

— Звісно, приємно. Пишаюся, що батьки так багато досягли. Хочеться їх не розчарувати й досягти не менше, ніж вони.

— Окрім спорту, на що ще вистачає часу?

— Не подумайте, що зовсім не маю вільної хвилинки. Відпочиваю, як звичайна молодь, тільки набагато рідше. Інколи ходжу до нічного клубу, люблю пройтися магазинами. Із друзями ходимо в боулінг, співаємо караоке. Потрібно ж якось відволіктися від спорту, не весь же час сидіти на стадіоні! Дуже необхідна психологічна розрядка. Хочеться й на море поїхати по завершенні сезону. Тож живемо звичайним життям, щоправда, час від часу приносимо щось у жертву. Ось нещодавно через тренувальний збір не змогла потрапити на день народження подруги, то, певно, вона трохи образилася. Але, думаю, іноді можна приносити маленькі жертви заради благої мети.

— Так яка ж мета?

— Звісно, стати олімпійською чемпіонкою. Не важливо, якого року, чи 2012–го, чи 2016–го. Зрозуміло, що ніхто не знає, як воно буде. Але те, що ми готуємося, хочемо і можемо виграти Олімпіаду, — це сто відсотків. Залишилося тільки пройти відбір, а там усе в наших руках. Точніше, в ногах.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Бризгіна Єлизавета Вікторівна

Майстер спорту з легкої атлетики (спеціалізація — біг на 200 м).

Народилася 28 листопада 1989 р. у м. Луганськ.

Переможниця командного чемпіонату Європи 2010 року.

Тренер — Володимир Федорець.

Освіта: навчається в Луганському педагогічному університеті на факультеті олімпійського професійного спорту.

Зріст — 168 см, вага — 54 кг.

Захоплення — боулінг, караоке.

Незаміжня.

  • Влад Мельник і Валерій Тютюнник перемогли на світовому турнірі з тайського боксу (фото, відео)

    Золото і бронза чемпіонату світу із тайського боксу Муай-Тай їдуть в Миргород на Полтавщині. Юнаки завоювали нагороди найпрестижнішої світової першості серед спортсменів, що не отримують гроші за виступи на рингу >>

  • Крейсерський хід фаворитів

    Нинішній єврокубковий сезон у лідера жіночого волейболу — южненського «Хіміка» — зовсім не склався. Не змогли підопічні Андрія Романовича пробитися до основного раунду Ліги чемпіонів. >>

  • Самовіддача — на «п’ятірку»

    Уперше в своїй історії не потрапивши до фінальної частини чемпіонату Європи, національна жіноча збірна України опинилася в незвичній для себе ситуації. >>

  • Курортне перезавантаження

    Коли Андрій Шевченко заступав на пост головного тренера збірної України, чітких орієнтирів перед ним ніхто з керівників вітчизняного футболу не малював. >>

  • Не час для підсумків

    В оприлюдненій за підсумками регулярного сезону Федерацією баскетболу України статистичній викладці серед лідерів традиційних номінацій не знайшлося жодного прізвища баскетболіста команди-переможниці «регулярки». >>

  • Повернення на біс

    Такого рівня організації, з яким минулого уїк-енду в столичному Палаці спорту (ПС) проводили 22-й за ліком «Кубок Дерюгіної», вже давно не доводилося бачити під куполом головної критої арени країни. >>