Нюрнберг Федора Моргуна

Книгу «Сталінсько–гітлерівський геноцид українського народу. Факти і наслідки» видатного українця — аграрія, еколога, письменника–публіциста, фронтовика Федора Трохимовича Моргуна — можна порівняти з блискавкою, що висвітлює найпотаємніші куточки нашої історії та наступним громом привертає увагу до її прихованих ляльководів, яким так не хочеться з’являтися на суд людський і Божий. Автор, котрий дивом вижив під час фашистської окупації, був тричі поранений у боях за визволення України, виступає не тільки як очевидець грізних подій 1941–го й інших років минулої війни, а й як об’єктивний дослідник історії.

Зрештою, навіть як юрист, чий ґрунтовний аналіз тих подій побудований на фактах, документах, працях вітчизняних та зарубіжних істориків, політиків, полководців, і спонукає його до власного Нюрнбергського процесу. У тому числі й над тими, хто уникнув лави підсудних чи навіть намагався видавати себе за головного обвинувачувача...

Розвіяти міфи

Усі ми зовсім недавно стали свідками того, з якими труднощами в залі Верховної Ради України було прийнято постанову про визнання Голодомору 1932–33 років геноцидом українського народу. Федір Моргун пішов ще далі й розширив часові межі страхітливого злочину проти українців. Бо ж таким геноцидом була для них і Друга світова війна. Майстер публіцистичної прози переконливо довів, що головними її організаторами, натхненниками й підпалювачами виступили фюрер нацистів Адольф Гітлер і вождь більшовиків Йосип Сталін.

Федір Моргун вважав, що у той період геноцид здійснювався також проти євреїв, інших народів СРСР та світу, й висловив сподівання, що знайдуться історики, які опишуть і оцінять розміри жахів, пережитих цими народами. Та як українець, свідок того ж таки Голодомору й очевидець окупації України, учасник її звільнення від Донбасу до Карпат обмежував своє завдання аналізом сталінсько–гітлерівського геноциду свого народу.

Тож переконливо розвіяв цілу низку міфів, зокрема:

— про «антифашизм» Сталіна (який уважно читав «Майн Кампф» і, порушуючи Версальський договір, доклав найбільших зусиль для озброєння фашистської Німеччини);

— про «раптовий напад» Гітлера на СРСР;

— про перевагу фашистської армії в живій силі й техніці на початку війни.

Не треба бути військовим стратегом, аби переконатися: у Гітлера не було анінайменших підстав для успіху. Та він знав, що Сталін «приспить» свою армію й народ, забезпечить агресору шанс раптовості, тому вдався до авантюрного плану «Барбаросса».

Хто ж зірвав бліцкриг?

Автор чи не першим так масштабно піднімає завісу замовчування над грандіозною битвою Другої світової війни — Київсько–Полтавською. У розділі «Народ у смертельному бою» він пише: «Війська групи «Центр» 15 липня 1941 року захопили Смоленськ і в багатьох місцях форсували Дніпро. Геббельс збирає прес–конференцію і оголошує: «Смоленськ — це виламані двері. Шлях углиб Росії відкритий. Кінець війни визначений наперед».

Націлені на перемогу танкісти Гудеріана з нетерпінням чекали команди наступу на Москву. І якби фельдмаршалу Рундштедту вдалося розгромити війська Кирпоноса (так, як це зробили його колеги у Білорусі й Прибалтиці) й у липні взяти Київ, то, поза всіляким сумнівом, танкісти Гудеріана одержали б ту команду, яку вони з нетерпінням чекали, намагаючись якомога швидше побачити стіни московського Кремля.

Та бліцкриг не відбувся. Смертельний для народів СРСР план «Барбаросса» зірвали воїни Червоної армії всіх фронтів — від Мурманська до Одеси. Але факти свідчать: найбільших втрат ворог зазнав від військ Південно–Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса, котрому допомагав увесь народ України. Гітлер буквально скаженів від величезних втрат і повільного просування його військ Україною.

Тож, шановні автори підручників з історії, зверніть увагу на ці твори фронтовика і внесіть ім’я українського полководця Михайла Кирпоноса в Пантеон слави, віддайте належне його бійцям і народу України. Федір Моргун доводить, що, «якби Кирпонос, його бойові товариші і цивільне населення України не зірвали бліцкриг улітку 1941 року, то наші жертви були б незрівнянно більшими. Факти переконливо свідчать, що з падінням Москви ми мали б Далекосхідний і Кавказький фронти ще ранньої осені 1941 року. За такого становища ставка не змогла б перекинути на захід війська з Далекого Сходу, Сибіру, Туркестану. І хто знає, де був би зупинений ворог?».

Вождь і фюрер — два чоботи пара...

Водночас заборона Сталіним відходу з Києва та закріплення фронту на річці Псьол Полтавської області призвела до загибелі або полону сотень тисяч наших вояків, які без боєприпасів, пального та продовольства опинилися у зашморгу. А яка страшна доля спіткала мільйони біженців? Безліч військової техніки і червоноармійців змішалися з не меншою масою колгоспної техніки й цивільних людей, вони тіснили один одного, утворювали нездоланні затори на дорогах та на численних переправах через річки Трубіж, Сліпорід, Оржицю, Удай, Сулу, Хорол та багато інших, стаючи легкою здобиччю фашистської авіації, танків і мотопіхоти.

Виконуючи волю Сталіна, Ставка видала наказ № 0428, який вимагав: «У тилу німецьких військ знищувати й спалювати дотла всі населені пункти... використовувати для цього авіацію, артилерію, мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, партизанські диверсійні групи». Цим наказом фактично знищували населення на окупованій фашистами території. Саме цей наказ виконувала юна Зоя Космодем’янська, підпалюючи в люті морози хати селян при... живих селянах. А оскільки Україна була окупована вся, її міста і села часто переходили з рук у руки по кілька разів, то українці страждали найбільше — саме цього Сталін і хотів.

Такі ж накази віддавав і Гітлер. Від військ і поліції при відступі вимагалося не залишати «жодного цілого будинку», «жодного неотруєного колодязя», «жодної живої людини». Фашистські верховоди вимагали поголовного знищення українців. А тих, хто вцілів, Сталін хотів вислати у Сибір. Немовби ці злодійські накази Сталіна і Гітлера готувалися в одному і тому ж штабі. І мета в них була одна — знищити народ України.

Війна за наші душі

Не оминає Федір Моргун і сучасну історію України. Розмірковуючи над причинами зменшення її населення, він привертає увагу до засобів морально–психологічного терору, який переслідує все ту ж мету: очистити територію України від українського народу. Тут годиться все. Скасовано запис про національність у паспортах. Нав’язана дискусія про другу державну мову. Затівається спроба розпалити сепаратистські настрої у певних регіонах України...

Сьогодні вже без війни нас намагаються перемогти у наших домівках фактично за «рецептами» відомих «застільних» одкровень Гітлера, окремі цитати з яких наводить у своїй книзі Федір Моргун. Бо ж саме біснуватий фюрер рекомендував своїм підлеглим виховувати поневолені народи за допомогою єдиного на все село гучномовця з «фільтрованими» новинами та примітивними розважальними програмами... Чи не те ж саме подекуди пропонують нам контрольовані зовсім не українцями телеканали? Молоді душі вони калічать «липовим» мистецтвом, руйнують віру в Бога, насміхаються над найсвятішим — родинними цінностями, традиціями, культурою, мовою...

Виховані гідними «вчителями» сучасні біси розуміють, що народ, який вони хочуть поневолити, треба позбавити його рідної мови і культури, відірвати від рідної землі. Відомий російський письменник XX століття Костянтин Паустовський якось висловив таку думку: «Людина, байдужа до рідної мови... шкідлива самою своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, сучасного й майбутнього свого народу».

Не можна мовчати, зрештою, гріх не чинити активні дії проти тих злочинних сил, які під прикриттям гасел про «свободу слова», «демократію», «права людини» тиражують брехню, насилля, садизм, хамство, розпусту, «легке життя» тощо. Тож зовсім не випадково у своїй книжці Федір Моргун звертається до Президента, Верховної Ради, уряду України з закликом: «Використайте свої повноваження і владу, якомога швидше зупиніть сатанинське насаджування вбивств, крові, насилля».

Шановні нащадки славетних і завжди вільних запорозьких козаків, прислухайтеся, будь ласка, до оцінок ветерана Великої Вітчизняної війни Федора Моргуна і наслідуйте приклад мешканців малої батьківщини Джугашвілі–Сталіна з грузинського містечка Горі, котрі нещодавно прибрали пам’ятник тиранові з центральної площі свого міста. Невже ті, хто встановлював пам’ятник Сталіну в Запоріжжі, не здатні прочитати той же таки «Сталінсько–гітлерівський геноцид українського народу», написаний фронтовиком, уродженцем Донбасу, щирим і чесним українцем?

Іван ЗЯЗЮН,
дійсний член Національної академії педагогічних наук України, доктор філософських наук

P. S. Книжки Федора Моргуна видані дуже малими тиражами. За таких обставин прошу вважати ці роздуми зверненням до відповідальних за видавничі справи осіб, покликаних якнайшвидше усунути цей недолік.

ДОВІДКА «УМ»

7 липня виповнюється два роки відтоді, як після тяжких травм та ушкоджень, одержаних внаслідок автокатастрофи на Сумщині, в одній із київських лікарень відійшов у вічність «апостол чорнозему», відомий управлінець і громадський діяч, вчений, письменник, публіцист Федір Моргун.

Однак і після його смерті продовжує працювати унікальна творча спадщина Федора Трохимовича, що налічує більше вісімдесяти (!) книг і брошур. Одна з останніх його праць — книга «Сталінсько–гітлерівський геноцид українського народу. Факти і наслідки» — вперше з’явилася друком у 2007 році.

А нещодавно, у 2010 році, в Полтаві вийшло вже п’яте, перероблене й доповнене видання цієї книги. Упорядкував її й підготував до друку син Федора Трохимовича Володимир Моргун.