Номер 093 за 26.05.2010
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  За кого ви маєте намір голосувати на президентських виборах-2014?
Віталій Кличко
Юлія Тимошенко
Петро Порошенко
Арсеній Яценюк
Олег Тягнибок
Віктор Ющенко
Олег Ляшко
Сергій Тігіпко
Михайло Добкін
Ігор Марков
Петро Симоненко
інший представник колишньої опозиції
інший представник колишньої влади
ще не визначився
не піду на вибори
"проти всіх" / зіпсую бюлетень
Анатолій Гриценко
     

Гол у ворота Вермахту
У період німецької окупації українці провели понад 150 футбольних матчів із загарбниками. Глядацька аудиторія деяких сягала 15 тисяч

Футболісти одеської команди «Вікторія» вітають уболівальників.

В історичній літературі практично не можливо відшукати інформацію про футбольні матчі українських команд із військовими частинами Вермахту та союзників Третього рейху в окупаційні часи. У радянській історіографії дослідники періоду німецької окупації звертали увагу передусім на роль Комуністичної партії в розвитку підпілля, насаджуючи думку про те, ніби партизанський рух мав всенародний характер і користувався необмеженою підтримкою місцевого населення. При цьому з ідеологічних міркувань обходили питання політично–колабораціоністського, соціального, культурницького характеру. Завдяки такому підходу період нацистського панування на наших землях асоціюється у свідомості більшості українців із жорстоким терором, постійними розстрілами цивільного населення за найменшу провину та героїчною боротьбою партизанів проти сваволі гітлерівців із першого і до останнього дня окупації.

Тепер, коли, відкрився доступ до раніше засекречених матеріалів, можемо досліджувати різні аспекти життя України періоду окупації. І маємо підстави стверджувати: у німецькому тилу життя українців не було суцільним «ходінням по муках» — люди і працювали, і розважалися. Футбольні змагання місцевого населення з німецькими військовими були не поодинокими випадками на кшталт т. зв. «матчу смерті», а відбувалися в багатьох містах України: крім Києва — у Дніпропетровську, Запоріжжі, Житомирі, Львові, Одесі, Кіровограді, Херсоні та ін.

Загалом за період 1941—1944 років на території України місцеві футболісти зіграли з німецькими, угорськими, словацькими, румунськими, італійськими військовими частинами понад 150 футбольних матчів. Авторові завдяки повідомленням тогочасної преси вдалося встановити результати 111 поєдинків. При цьому статистика свідчить не на користь загарбників: 60 поєдинків виграли українці, 36 — окупанти, 15 — завершилися внічию.

 

Початок — уже влітку 1941–го

Перші два матчі українців з окупантами відбулися вже менш ніж через два місяці після початку війни на теренах СРСР. 17 серпня 1941 року на полях Житомира і Грубешова (Холмщина, тепер територія Польщі) зустрілися команди місцевих спортивних товариств і збірні німецьких військових частин. Матч у Житомирі закінчився перемогою гітлерівців із рахунком 6:1, а в Грубешові — 4:2 на користь українців. Загалом лише в Житомирі з липня 1941–го по січень 1942 року, згідно зі звітом голови спортивної секції «Українського клубу» Є. Пінтова, було зіграно 15 матчів.

1942 року товариські ігри з окупантами відбувалися практично по всій території України, а преса зафіксувала рахунки 53 зустрічей. Старт цьому сезону міжнародних спарингів дали 6 квітня сяноцький «Лемко» та німецький «Вермахт». Гра в понеділок після Великодня закінчилася з рахунком 7:2 на користь «лемків».

Справжньої масовості поєдинки з німцями набули як у західних, так і в центральних та східних регіонах. Тобто «спарингували» не лише «бандерівці», а й «східняки». Причому на нашому боці виступало багато чоловіків, котрі регулярно займалися футболом і до війни, тож мали необхідну спортивну підготовку та навички. Тоді як на боці німців спершу найчастіше були пересічні вояки без належних футбольних умінь.

«Нове українське слово» в Києві після кожного переможного поєдинку команди «Старт», складеної на основі київського «Динамо», писало про значну технічну перевагу українців над опонентами. Зокрема, розгром колективу «PGS» (6:0) супроводжувався висновком: «Відчувається брак тренувань, без яких ніяка, навіть найсильніша, команда не зможе нічого зробити... А «Старт», як це всім добре відомо, в основному складається із футболістів бувшої команди майстрів».

Українські спортсмени, які з різних причин лишилися на окупованій території, грали і з італійцями, і з угорцями.

«Румунські» звершення «Маленького демона»

На півдні футбольні протистояння з окупантами проводили не так часто. В цьому регіоні українські спортсмени більшість міжнародних матчів воєнного періоду провели з румунськими командами.

На той час в окупованій Одесі лишалося мало сильних футболістів. І якщо у військових ще якось вдавалося вигравати, то від професійних румунських гравців найчастіше доводилося зазнавати поразок. Аби переламати таку тенденцію, українські спортсмени зі стажем 2 червня 1943 року виступили в газеті «Молва» із пропозицією згуртуватися в одному колективі. Заклик кинули А. Крафт, Г. Черкасов, С. Яремчук: «Нам видається, любителі футболу підтримають наше побажання об’єднати одеських майстрів в одній команді, яка зможе з гідністю захищати престиж футбольної Одеси. Це має зробити футбольний клуб «Вікторія» — ініціатор відродження футболу в Одесі, де об’єднаний склад майстрів отримає найкращу підтримку і керівництво».

А перші футбольні поєдинки в окупованій Одесі відбулися 3 травня 1942 року. В цей день на стадіоні «Вікторія» (до війни — «Спартак») глядачі побачили два матчі за участю румунської команди «Глорія», німецької військової частини та збірної Одеси. Гра румунської і німецької команд закінчилася перемогою німців — 3:2. У другій зустрічі одесити виграли у «Глорії» з рахунком 2:0.

А найбільшою сенсацією в Південній Пальмірі став від’їзд 21 червня 1942 року одеської збірної на ігри до Бухареста. Напередодні було визначено склад української команди, до якого увійшли представники колективів «Глорія» та «Вікторія»: Зубрицький, Хижніков, Брагін, Борисевич, Кравцов, Кузнєцов, Бачинський, Андрієнко, Доскалов, Мазуренко, Орєхов, запасні Касько, Зерко, Варюшкін, Севастьянов та Васильєв. Вояж одеських футболістів до Бухареста закінчився невдало — гості двічі програли.

Перша гра відбулася на стадіоні «Джульєшти»; українцям протистояла національна збірна Румунії. Матч викликав величезний ажіотаж серед місцевих уболівальників — їх прийшло аж 50 тисяч! Про те, як розвивалися події на футбольному полі, розповіла «Одесская газета» за 1 липня 1942 року.

Перші 15–20 хвилин українці відчутно нервували, однак досить швидко опанували себе і повели планомірний наступ. В одній з атак нападник Борисевич ударом під поперечину навіть забив гол, та румунський суддя не зарахував взяття воріт (м’яч, ударившись об штангу, перетнув лінію, але вилетів у поле). Румунська преса після матчу одностайно визнала, що в цьому моменті гол був, писала «Одєсская газєта». Надалі поєдинок проходив у швидкому темпі із небезпечними моментами біля обох воріт. У румунів особливо виділялися центральний форвард Нікулеску. Українські футболісти не витримали запропонованого темпу і пропустили три м’ячі — 0:3.

У другому поєдинку — з бухарестським «Венусом» — українці поступилися 3:6.

За короткий час перебування одеської команди в Бухаресті місцевим вболівальникам вельми сподобалася гра деяких футболістів команди гостей, тож вони встигли навіть нагородити їх відповідними прізвиськами. Так, Орєхова, котрий вразив усіх доброю технікою, румуни прозвали «Маленьким демоном». А Брагіна за добру гру в захисті — «Жандармом».

Прикметними результатами одеської «Вікторії» став обмін перемогами у квітні–червні 1943–го зі збірною німецьких частин Трансністрії та виграш у збірної Криму, яку сформували румунські гірські стрільці, зокрема й четверо гравців національної команди Румунії.

Підсилення не допомогло

Згодом у німецьких командах військових почали з’являтися професійні футболісти. Річ у тім, що через не сприятливі для нацистів події на Східному фронті до Вермахту почали забирати і спортсменів. Така ж тенденція намітилася і в арміях союзників.

У березні 1944–го стрийська «Скала» зіграла з командою угорських залізничників, у якій кожен футболіст представляв відомі клуби — «Ференцварош», «Уйпешт», «Будафок» тощо. Українці програли — 1:3.

Ось що писала про поєдинок «Сяну» (Перемишль) і Військового спортивного клубу газета «Краківські вісті»: «Перший тайм закінчився 0:4, що пророчило українцям велику поразку з двох причин: по–перше, дружина військових складалася із футболістів добрих та чотирьох — із німецької державної ліги («Фортуна–Дюссельдорф» та «Лейпціг») і грала чудово; по–друге поганий напад «Сяну». Українці у другому таймі оговталися і забили шість голів: Турко — 4, Дмитришин — 2. Підсумок — 6:5 на користь перемишлян.

Попри підсилення окупаційних колективів, із 14 німецько–українських поєдинків 1944 року вісім виграли наші співвітчизники й шість — німці.

Для українців квитки дорожчі

Міжнародні матчі швидко здобули популярність серед місцевого населення. Додатковим стимулом для їх перегляду був особливий статус: триває війна, а з одного боку на полі наші, з іншого — окупанти. За багатьма «товарняками» спостерігала настільки велика аудиторія, що їй могла б позаздрити більшість команд нинішньої вітчизняної прем’єр–ліги. Так, у Києві на грі «Рух» — «Райхсбан» 12 липня 1942 року було 15 тисяч глядачів (6:0). У Дніпропетровську на матчі між місцевою командою та представниками «Люфтваффе» 26 червня вболівали 10 тисяч. У Перемишлі 25 травня на грі «Сян» — італійська військова частина трибуни заповнили 5 тисяч осіб (8:1). Того ж 1942 року близько 7 тисяч глядачів зібрав матч «Дніпро» (Херсон) — німецька в/ч (1:2).

Вхід на трибуни був платним. Значну або й переважну кількість глядачів складали вояки окупаційних частин, що дислокувалися в українських містах. Німці, як правило, отримували кращі від українців місця, ціна квитків також відрізнялася. Скажімо, аби подивитися матч житомирської «Січі» та німецького «Вермахту», німцям пропонували квитки по 1,5 крб., а місцевому населенню — по «троячці».

Для одеських шанувальників футболу перегляд міжнародних матчів обходився в 1–2 окупаційні марки (10—20 крб.) залежно від місця.

Там, де потрібно було відремонтувати стадіон, окупаційна влада на прохання української адміністрації виділяла кошти. Тільки на ремонт київської арени «Динамо» німці дали міській управі 250 тис. крб., а на ремонт стадіону по вулиці Керосинній, де грав свої відомі матчі «Старт», — 50. У Дніпропетровську на ремонт стадіону «Сталь» пішло 70 тисяч.

Такі дії нацистів не слід оцінювати як сприяння розвитку українського футболу. Адже стадіони працювали передусім на благо німецької адміністрації та вояків Вермахту, котрі перебували в тилу. Останнім створювали умови для дозвілля, занять спортом і фізкультурою. Німецько–українські футбольні змагання, як правило, супроводжувалися концертами, танцями, показовими спортивними виступами. Але це давало можливість відволіктися від суворого буденного життя не тільки німецьким воякам, а й українському населенню.

Наостанок — поразка 0:5

Улітку 1943 року з’являлися замітки про матчі українських та окупаційних команд у Житомирі, Луцьку, Рівному, Ковелі. Якщо відштовхуватися від тих результатів, що відомі, то остання така гра на території Рейхскомісаріату «Україна» відбулася 3 липня в Рівному. Команда міської «Просвіти» «Просвіт» зіграла в нічию (3:3) із колективом німецької пошти. Нагадаємо, до Рейхскомісаріату «Україна» не входили Одещина та Галичина.

На півдні останній міжнародний матч, результат якого є в пресі, відбувся в березні 1944 року: одеська команда «Рапід» перемогла німецьку військову частину — 6:1.

Що ж до галицьких земель, то 9 липня 1944 року в Перемишлі зустрілися місцевий «Беркут» і німецький військовий клуб. Українські футболісти зазнали нищівної поразки з рахунком 0:5.

Певно, то було одне з останніх або й останнє футбольне протистояння українців та окупантів. Принаймні після цього матчу не вдалося знайти відповідних повідомлень на шпальтах окупаційних газет.

Володимир ГІНДА,
кандидат історичних наук

 

РОЗВІНЧАНА ЛЕГЕНДА

«Матчу смерті» київських динамівців зі збірною «Люфтваффе» в окупованому місті не було, пише офіційний сайт «Динамо». Насправді була серія ігор команди хлібозаводу під назвою «Старт», основу якої склали восьмеро гравців «Динамо».

Загалом улітку 1942 року «Старт» провів десять матчів: чотири — з командами німецьких військових частин, три — з угорськими, три — з українськими. Всі поєдинки «Старт» виграв із загальним рахунком 56:11. Останній — у команди працівників аеродрому, «Флакельф», — 5:3.

Чотирьох зі «Старту» — Миколу Коротких, Миколу Трусевича, Олексія Клименка й Івана Кузьменка — розстріляли згодом за підготовку диверсії на хлібозаводі. За різними твердженнями, «стартівці» були переважно агентами НКВС у німецькому тилу.

Статті по темі Друкована версія
Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
ІнФорУМ
Політика
Регіони
Світ
Екологія
Культура
Спорт
Смачне життя
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев