Говорить і вказує Москва

18.05.2010

З упертою послідовністю міністр освіти і науки Дмитро Табачник продовжує контрнаступ на українську мову і культуру під лозунгами захисту інтересів російськомовного населення. Під час телемосту Київ—Москва, присвяченого проблемам формування єдиного культурного простору Росії й України, пан міністр заявив про намір відновити підготовку вчителів російської мови в педагогічних навчальних закладах країни. «Якщо у нас є 1700 шкіл, якщо є кафедри славістики у величезній кількості університетів, то ми не можемо ховати голову в пісок і вдавати, ніби все, що відбувається навколо нас, нас не стосується», — пояснив своє рішення міністр. У відповідь заступник російського міністра освіти Ісаак Калина запропонував українському колезі «братню» допомогу: відкриття філій російських вишів в Україні, підготовку наших студентів у Росії і заслання російських випускників на роботу до українських шкіл.

 

Аргументи Табачника на користь такого рішення висмоктані з пальця і непереконливі. Рік тому Верховний комісар ОБСЄ пан Воллєбек проводив моніторинг щодо забезпечення освітніх прав російської меншини в нашій країні. «В Україні створено широку мережу навчальних закладів із російською мовою навчання. У вас є кваліфіковані вчителі й відповідні підручники, які видає держава», — констатував представник ОБСЄ на зустрічі з українським міністром освіти, тоді ще Вакарчуком. Ніколи не припинялася в Україні і підготовка викладачів російської мови. Сьогодні цю спеціальність можна здобути у 31 вузі країни.

Російська мова дійсно сьогодні є поширеною мовою спілкування в Україні. Так склалося історично. І її треба вивчати так само, як мови інших національних меншин. Проте це не означає, що вона має отримати статус державної. І світова історія знає подібні приклади. У 1539 році за указом короля Франциска I французька мова була оголошена єдиною державною мовою країни, більшість мешканців якої говорила латиною. Так, під контролем держави утворилася французька нація. Влада кожної цивілізованої країни сьогодні дбає про підтримку державної мови. Особливо актуально це для пострадянських країн, мови яких були тривалий час придушені російською. У Казахстані, наприклад, за знання казахської мови громадяни отримують доплату в розмірі 15 відсотків до зарплатні.

Усе більше наших співвітчизників розуміє важливість володіння українською мовою. До прикладу, за результатами анкетування батьків школярів, проведеного кілька років тому Центром моніторингу столичної освіти, 43,89% батьків столиці спілкуються з дітьми українською, 7,45% — російською і українською. Водночас 54,06 % батьків (більше, ніж говорять українською) вважають за потрібне збільшити у наших школах кількість годин на вивчення дер­жавної мови. Про формування сучасного українського суспільства, невід’ємною складовою якого є етнічні росіяни, свідчать і дані соціологічних опитувань, проведених рік тому американськими, українськими і російськими фахівцями: 96% росіян у Львові і 91% росіян у Києві визнали, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою.

Але, попри всі позитивні зрушення, точку неповернення до радянських імперських стереотипів ми поки що не пройшли. Підтримка російської мови на державному рівні може поставити українську у становище бідної родички й завдати руйнівного удару по процесу формування національної самоідентичності, а отже, і дер­жавності.

Оксана ОНИЩЕНКО

 

ДУМКИ З ПРИВОДУ

«УМ» поцікавилася, що думають вчителі та батьки з приводу ініціативи Дмитра Табачника

Ольга Петрівна,
директор школи:

— Сама проблема мені здається надуманою. У нас немає потреби у великій кількості вчителів російської мови, тому що не має на неї такого запиту суспільства, який був, скажімо, за радянських часів. Наведу приклад. У нашій школі ми запропонували старшокласникам вивчення російської мови факультативно. І що ви думаєте? Довелося згодом відмовитися від цієї ідеї, адже з 60 учнів на нього прийшли лише двоє. Подібні заяви міністра освіти свідчать про те, що він погано усвідомлює сучасні реалії.

 

Надія Олександрівна,
вчителька зарубіжної літератури і російської мови (Київ):

— Абсолютно підтримую цю ідею. Російську літературу треба знати, вона виховує високоінтелектуальну людину. В українській літературі цього немає. Там лише «Гей! На!». Програма з російської літератури цікавіша й така, що враховує усі вікові особливості маленького читача: від оповідань Короленка і казок Пушкіна до Достоєвського. Звичайно, щоб знати літературу, треба знати й російську мову. Вчителів російської катастрофічно не вистачає. Усі ми, хто свого часу закінчив російський філфак, перевчилися на вчителів «зарубіжки». Ми — унікальні фахівці, бо володіємо і російською, і українською. Зайдіть у будь–яку школу і побачите: російські філологи несуть у собі таку духовну культуру, якої не помітиш у жодного іншого викладача.

 

Жанна Василівна,
мама майбутнього першокласника:

— Ми з чоловіком росіяни і плануємо найближчим часом виїхати на постійне місце проживання до іншої країни. Тому вирішили віддати дитину до першого класу з російською мовою навчання. Обходячи школи, які, як я знаю, мали російськомовні класи, я з подивом дізналася, що в деяких із них навчається лише по 5–6 учнів. Є школи, які просто відмовилися від навчання російською, бо не знайшли достатньої кількості бажаючих. Тож проблема російської для України (окрім, напевно, Криму і Сходу) є надуманою.

 

Оксана Володимирівна,
вчитель зарубіжної літератури, російський філолог:

— Виокремлення російської літератури допоможе детальніше вивчити твори російських класиків. Сьогодні, в межах курсу «Зарубіжна література» це зробити неможливо. Уявіть, на вивчення Чехова в 10 класі виділяється лише два уроки, на Толстого — чотири, на Достоєвського — три. Що можна обговорити з учнями за такий час?

 

Ольга Вікторівна,
освітянин–управлінець:

— Звичайно, вивчення російської літератури тягне за собою наступний крок — вивчення російської мови. Це закономірно. Та кому це треба? Подивіться на результати реєстраціїї на ЗНО. Після того, як пан міністр заступився за «скривджених» прихильників складання тестів російською, виявилося, що їх серед українських школярів лише близько 20% відсотків.

  • За що воюємо на Донбасі?

    У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>

  • «Ми розробили тести, здатні розпізнати справжнього вчителя»

    Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>

  • Майбутнє пам’яті

    Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>

  • «ХНУРЕреволюція»

    Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>

  • Луцький уже йде на посадку?

    Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>

  • Усе почалося з Брейгеля...

    Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>