Знайти принцесу

18.05.2010
Знайти принцесу

Катерина Десницька із сином та чоловіком–принцом. (Фото з сайту ukrainian–word.org.ua.)

...У 1998 році під час популярного Міжнародного фестивалю «Поліське літо з фольклором» група артистів з Таїланду поклала квіти до одного зі старовинних пам’ятників, що збереглися на цвинтарі кафедрального Свято–Троїцького собору у Луцьку. Ім’я голови луцького міського суду Івана Десницького, вибите на надгробку, мало що скаже сучасному пересічному мешканцеві древнього Лучеська. Дивовижно, але таїландці , їдучи до Луцька, знали, що це за могила і чиї останки там знайшли свій останній прихисток. Вони вшановували батька їхньої принцеси На Пітсалунок.

 

«Приватизувати» сіамську принцесу прагнули всі

Доля цієї луцької дівчини, якій судилося стати дружиною спадкоємця сіамського (таїландського) престолу, будила й будить уяву багатьох письменників та журналістів. Про неї написано стільки, що важко відрізнити де правда, де вимисел. Навіть проаналізувавши публікації останнього десятиріччя, дивуєшся — у кожного видання існує своя версія життєпису Каті Десницької, яка увійшла в історію Таїланду й потрапила заодно до списку видатних українців у популярних енциклопедичних виданнях. Кожне місто, до якого свого часу мала стосунок українська принцеса, намагається приписати її собі. Договорилися до того, що народилася вона не в Луцьку, а в Ліпецьку. Українці вважають її своєю, росіяни теж, отож не дивно, що російські газети пістрявіють заголовками на кшталт «Была ли русская королевой Сиама?» І ось нарешті волиняни теж вирішили сказати своє слово в цій суперечці. Тому що немає ані найменших сумнівів щодо місця народження Катерини Десницької — це місто Луцьк. І хоч жодного документального сліду на підтвердження цього не збереглося, могила батька біля луцького собору — один із вагомих аргументів.

Група волинських кінематографістів аматорської народної студії «Волинь» вирішила зняти документально–ігровий фільм «Знайти принцесу», який присвятять волинській Роксолані. Порівнюючи її з Роксоланою, вони мали на увазі лише те, що Катя Десницька мала великий вплив на розвиток історичних подій у далекій азійській країні, будучи коханою дружиною сіамського принца Чакрабона. Сценарій фільму написав волинський письменник Іван Головня, який майже два десятки літ збирає матеріали про життя цієї дивовижної жінки, у співавторстві з Віталієм Герасимлюком. Як пояснили автори майбутньої стрічки, їхня версія долі Каті Десницької має таке ж саме право на життя, як і версії Костянтина Паустовського (повість «Далекие годы»), відомого всезнайка та кулінара Бориса Бурди та інші.

— Ми не заглиблювалися в деталі особистого життя принцеси, а по крупинках збирали все, що про неї було написано й вибудовували логічний ланцюжок її вчинків. Через те вважаємо, що наша версія є наближеною до правди. Тому й фільм назвали «Знайти принцесу», бо в кожного вона своя, — розповідає Іван Головня. — Довкола імені Десницької було й залишається багато легенд. Були художні твори написані, і тут свою справу зробив Паустовський. Київські журналісти теж прислужилися у своїх репортажах про приїзд сіамської принцеси у Київ в 1911 році. Понаписували такого, чого не було насправді. Із їхнього благословення принцеса стала киянкою. Звідти почерпнув цю версію Паустовський, і пішла вона гуляти світом. Принц Чакрабон ніколи не був у Києві й тоді не приїздив, а поїхав у Петербург на аудієнцію з Миколою ІІ. Особисто я схильний довіряти більше версії, що була видрукувана в журналі «Огоньок» у 1961 році. Хоча б тому, що автор матеріалу про Катерину Десницьку кілька разів зустрічався з її внучкою й послуговувався матеріалами сімейного архіву. До речі, внучка Десницької у 50–х роках видала книгу, що була перекладена в Європі. Шкода, але не вдалося її знайти. Залишається тільки мріяти про те, щоб потрапити у передмістя Парижа, де похована принцеса. Та що там Париж! Хоча б у Санкт–Петербург, де навчалася Катя, де познайомилася з принцем Сіаму.

— Чи вдалося вам віднайти бодай якийсь документальний слід принцеси у Луцьку?

— Шкода, але ні. Ще донедавна був запис у церковній книзі собору, де була дата народження зафіксована. Ці дані вже втрачено. Тому є розбіжності в даті народження. Деякі дослідники вважають, що Катя була ученицею Фундуклеєвської гімназії у Києві. А я вважаю, що вона вчилася у Луцьку. На жаль, не змогли знайти в Луцьку могили її матері. Швидше за все, її поховали не біля чоловіка, а на одному з луцьких кладовищ. Після смерті батька з братом Іваном вона переїхала до Києва до родичів, а звідти у 1904 році потрапила в Петербург. Хоча існує версія, що до Києва діти Десницького виїхали разом із матір’ю. У північній російській столиці напередодні російсько–японської війни Катерина закінчила курси медсестер. На одній із вечірок і познайомилася з принцом Сіаму.

Українська Катерина підкорила королівський двір

Чакрабон, другий син короля Сіаму Рами V, вчився в Пажеському корпусі, де здобували освіту діти російської дворянської еліти. Закінчивши цей навчальний заклад, він став корнетом лейб–гвардії імператорського гусарського полку і вступив до Академії генштабу. Коли почалася війна, Катя попросилася на фронт. Принц теж рвався на фронт, але цар його не пустив, бо він відповідав за нього перед сіамським королем. Закоханий Чакрабон писав коханій листи майже щодня, надсилав телеграми. Дівчина повернулася в Петербург героїнею: вона отримала чотири бойові нагороди, серед них і Георгіївський хрест за мужність. Молодята вирішили побратися, але в Росії зробити це було неможливо. І вони втекли до Константинополя. До Одеси їхали в різних вагонах потяга, потім пливли на кораблі в різних каютах. І лише в Константинополі побралися. Невідомо, чи вінчалися вони в храмі, як пишуть деякі джерела. Швидше за все, що ні. Не міг принц повернутися на батьківщину, зрадивши свою віру. Як і слід було чекати, королівський двір був шокований звісткою про одруження принца з іновіркою. Батько навіть говорити із сином не бажав. Замість того, щоб зайняти пост міністра оборони, Чакрабону доручили лише посаду начальника піхотного училища. У палац його з Катериною не пускали. Молода сім’я жила в скромній хатинці. Тим часом Катя стала вивчати тайські звичаї, культуру, добре оволоділа мовою. І серце свекрухи відтануло. Вона подарувала білій невістці тайське вбрання, що означало — її прийняли за свою. Сталося це вже після народження внука, якого назвали Чулою. Катерина отримала тайське ім’я На Пітсалунок. У 1910 році помер король і його місце на престолі посів його старший син, у якого не було дітей. Таким чином принц Чакрабон залишився наступним офіційним спадкоємцем престолу, а Катерина — як його дружина — отримала титул сіамської принцеси.

У Сіамі почалася жорстока боротьба за владу. Був здійснений заколот проти короля, в якому взяли участь близько 90 найкращих офіцерів. І Чакрабону запропонували трон, але він відмовився. Вчинив дуже благородно й не допустив, аби когось з офіцерів–заколотників стратили. Їх усіх відпустили. Далося взнаки перебування принца в християнському світі, тобто була якась моральна межа, яку він не міг переступити. Великою мірою завдячуючи і своїй дружині–християнці. Старшого брата принца потім таки отруїли. Коли в Росії почалася революція, в житті подружжя настав важкий період. Пишуть багато, що принц зрадив її, що за тайським звичаєм вирішив узяти другу дружину. І Катерина йому цього не могла пробачити. Та листи її переконують в іншому. Вона кохала Чакрабона до останнього. Події в Росії вплинули на психічне здоров’я Десницької, й чоловік відправив її на лікування в Японію, а потім у Канаду. У 1920 році Чакрабон помер. Катерина якийсь час у Шанхаї опікувалася російськими емігрантами. На той час її син Чула навчався вже в Лондоні. Уряд призначив принцесі для утримання пристойну пенсію. Є версія про друге заміжжя Десницької, ніби вона вийшла заміж за американця Гаррі Клінтона Стоуна, і навіть переїхала до США. Зі слів її онуки, бабуся прожила решту життя самотньо й померла у 1960 році у своєму помісті під Парижем. Із сином Чулою вона бачилася лише один раз. Він жив у Лондоні, став генералом, мандрівником, письменником і не набагато пережив матір.

Народна аматорська кіностудія «Волинь» звернулася до обласної ради з листом, аби кошти на зйомку документального фільму «Знайти принцесу» виділили з бюджету. Кошторис фільму становить 36 тис. грн. Гроші не такі вже й великі, тим більше що документальні стрічки мають фінансувати стовідсотково із захищених статей бюджету. Отож, чи побачить волинська версія життя Катерини Десницької, залежить тепер від волинської влади. Чимало фільмів цієї кіностудії виборювали високі нагороди на всеукраїнських фестивалях. Деякі роботи, як сказав Борис Ревенко, режисер кіностудії та її натхненник, сьогодні багато доводиться знімати на ентузіазмі. Саме в кіностудії «Волинь» свої перші кроки в кіно зробили режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук, один із ведучих операторів концерну «Ленфільм» Івасиль Іванюк. Фільм про волинську Роксолану має стати хорошою візиткою для туристичної привабливості Луцька як батьківщини принцеси Сіаму, про яку й досі пам’ятають у далекому Таїланді.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>