СОНата Стеценка наяву

16.04.2004
СОНата Стеценка наяву

      Минулого року на своєму п'ятдесятиріччі відомий скрипаль, шоу-мен і педагог Кирило Стеценко раптом згадав про свою класичну композиторську освіту і презентував фрагменти власної Сонати, написаної ще у 1988 році. Тоді ж він пообіцяв винести свій твір на суд публіки, і ось недавно нарешті виконав свою обіцянку. Після авторського концерту, що зібрав у залі Музичної академії імені Чайковського чи не весь класичний та навколороковий бомонд, ми вирішили дізнатися, що спонукало Кирила Стеценка до повернення у лоно класики.

 

      — Кириле, чому прем'єра Сонати чекала свого часу аж 16 років?

      — Так склалося. Наприкінці 80-х життя стало настільки цікаве, активне та наповнене суспільним змістом, що ніколи було тікати в глибини мистецької сублімації. Все, що з нами трапилося з 1989 по 1991 рік, було значно грандіознішим, сміливішим та захопливішим, ніж найсолодші мрії: організація першої «Червоної Рути», подорож до Північної Америки, робота на телебаченні, створення фестивалів «Шлях до Волі», «Рок-н-рол на руїнах», «Тарас Бульба», «Нові зірки старого року» тощо. Тоді я настільки полонився ілюзією змінити Україну на краще шляхом власної роботи в масовій культурі, мас-медіях, менеджменті, політиці... В останні роки цей сон розвіявся повністю, і я ніби прокинувся, щоб знову втікати від дійсності. Адже після кастрації нашої національної мрії та поголовного морального оскоплення народу наше суспільне життя стало настільки огидним, що відчувається гостра потреба в індивідуальному духовному опорі. Справжнє мистецтво завжди сприяло виробленню духовного імунітету особистостей.

      Що ж до Сонати, то тут узагалі майже містична історія. Я кілька разів готувався публічно виконати цей твір. Однак усі мої партнери-піаністи, почавши підготовку, з тих чи інших причин опинялися за кордоном. Володимир Винницький виїхав до США, Людмила Гуменюк — до Польщі. Моя сестра Галина Стеценко перед прем'єрою переграла руки, а потім виїхала до Португалії. Ось тільки тепер мені пощастило — піаністка Наталя Строчан таки пройшла зі мною весь шлях до кінця.

      — Ви і скрипаль, і шоу-мен, і композитор, граєте рок, джаз, фольк. Яке місце в житті посідає класика?

      — Я починав із класики. Граю на скрипці з 5—6 років. Лише підлітком я почав здобувати свободу від батьків, учителів і світу дорослих у рок-музиці. Потім було захоплення джазом, фольклором і знову класикою. Остання посідає важливе місце в моєму житті. Іноді — це 100 відсотків. Іноді — 25.

      — А в шухляді стола є ще якісь сюрпризи?

      — Крім Сонати, ще написані Поема для скрипки і фортепiано та Варіації для скрипки соло. Є ще три Мікромімікрії для електроскрипки та ударних. А загалом експерименти з класикою триватимуть. На осінь я хочу зробити концерт у філармонії зі своїх власних творів у чотирьох жанрах — класика, рок, джаз, фольклор. Назва: «Чотири пори музики». Збираюся запросити різних артистів, з якими вже працював або тільки мріяв працювати. Наприклад, Національний симфонічний оркестр, ансамбль «Дай Боже!», камерний оркестр, співачок Наталю Гуру, Ганну Солоничну, Гайтану, ударника Олександра Мурчика-Муренка. Мене цікавить поєднання композиторського мистецтва з виконавським мистецтвом та режисурою і телережисурою. Власне, в цьому ключі мають здійснюватися вистави DRUM&BACH та VIVA VIVALDI! Так що сюрпризи будуть.

Розмовляла Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО.

  • Знайти «скриньку», де захована ваша пісня

    Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>

  • Гімн як літургія, марш і романтика

    Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>

  • Паливо революції

    Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>

  • Ведмідь на вухо наступив, та співати будеш

    У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>

  • Вояки з гітарами

    Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>

  • «Вопіющі» 26 років

    Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>