Григорій Гладков. (Фото автора.)
Пісню цю свого часу знали, як кажуть, і старе, і мале. «Поспели вишни в саду у дяди Вани ...» — пам’ятаєте? Як не пам’ятати ... Але чи багато з нас знають, що написав її 17–річний хлопчина?
Григорій Гладков тоді мешкав у Нікополі, де й народився. Музичний хист у собі помітив змалку. Ще б пак — уже в 12 років залюбки вчився грати на семиструнній гітарі. Тоді саме вельми популярним був Клуб веселих і кмітливих. Гриша до цього масового захоплення теж долучився, причому як капітан команди. Знайшов себе в тому, що писав для кавеенщиків слова на музику відомих пісень. Дотепер пишається, як їхня школа стала в міських змаганнях клубу другою з 36, а сам він переміг у конкурсі капітанів.
У 1968–му вступав до медінституту, але не поталанило. Пішов працювати учнем слюсаря в Нікополі на Південнотрубний завод. А там знову КВК ... Отож його потяг до складання віршів та сатиричних куплетів знадобився вдруге.
Пісню «Поспели вишни в саду у дяди Вани» він і сам спершу сприйняв за рядовий твір. Та й назвав Гладков її спочатку інакше — «Сельськие мотивы». Він із батьками мешкав у приватному секторі, на вулиці Саратовській. Тут фруктові дерева — вишні, черешні, абрикоси — росли просто на вулиці. Але черешні, і не тільки в Нікополі, називали по–народному «вишнями». Навіть український фольклор на підтвердження можна згадати: «Ой під вишнею, під черешнею, стояв старий з молодою, як із ягідкою» чи «Вишенька–черешенька»... Як би там не було, за такого роздолля діти у Нікополі по садах вишні майже не крали. Тому, як зізнається Гладков, він і переніс події у пісні до сільської місцевості, де таке траплялося частіше, особливо коли приїздили на канікули міські школярі та петеушники. Але тьотя Груня на Саратовській вулиці була точно, а от «дядя Ваня» — образ узагальнений.
Хто знає, може б ця пісня так і залишилася на нікопольському рівні, якби наступного року не збулася мрія Гладкова — вступив до медінституту. Там, у спортивному таборі, з–поміж інших пісень виконав і «Вишні». Пізніше співали її разом зі старшокурсником Володею Євдокименком, який підпрацьовував у дніпропетровських ресторанах. Саме йому слід завдячувати нечуваною популярністю пісні. Річ у тім, що Володя передав друзям у Магадан магнітофонну касету із записом пісні, а згодом і сам там опинився, де співав в аеропортівському ресторані. Більше того, багато хто став її називати «магаданською народною».
Михайло Шуфутинський у своїй книзі «И вот стою я у черты» зізнається, що саме з цієї пісні розпочав життя успішного співака–шансоньє: «Услышав от Вадика Косинова (в одном магаданском ресторане) эту песню («Поспели вишни»), мы поняли, что нужно петь, и деньги потекли рекой. Эту песню неизвестного автора я спел раз 500, если не больше».
Саме з Магадана пісня миттєво рознеслася по всьому Радянському Союзу. Її, окрім Шуфутинського, виконували практично всі найяскравіші представники російського шансону — Аркадій Сєвєрний, «Брати Жемчужні», Іван Московський, Віктор Шульман (зі слів Віллі Токарєва), Віктор Корольов. У російських ресторанах Америки та Ізраїлю, Німеччини та Франції «Поспели вишни» стають обов’язковою складовою репертуару поряд із «Муркою» чи «Чубчиком». При цьому неодмінно пісню подавали як «народне надбання». Певна річ, у такому невпинному процесі деякі рядки переінакшували. Так, у деяких варіантах укорінився Марчекан — передмістя Магадана. А барди Віктор Баранов і Леонід Мараков навіть написали пародію: «Поспел маис на ранчо дяди Билла».
Звісно, юний Гладков про таке поняття, як авторське право, тоді особливої уяви не мав. Проте запевняє, що його визнання у цій іпостасі могло відбутися ще в 1973 році, коли ледь за двадцять перевалило.
— Але тоді краще було про це... мовчати, — зізнається. — У 1973–му комісії з культури ЦК ВЛКСМ стали їздити по Радянському Союзу і вивчати, під яку музику молодь відпочиває. Щодо цього ціла публікація в «Комсомольской правде» з’явилася. Йшлося у ній про те, що в славному місті Джезказгані кримінального вигляду особи десять разів підряд замовляють одну й ту ж босяцьку пісню «Поспели вишни в саду у дяди Вани». Скільки, мовляв, нашу молодь будуть шпигувати подібними зразками низькопробної творчості якісь невідомі автори? Час уже з ними розібратися! Якби «компетентні органи» дізналися про моє авторство, з вузу вилетів би елементарно. До того ж я написав пару пісень «політичного забарвлення», а за них голову б скрутили, могли й до будинку божевільних запроторити, де підробляв санітаром, тому був «у курсі справи». Порядки тоді панували суворі.
Володимир Асмолов навіть підштовхнув Гладкова ... змінити прізвище (взяти псевдонім). Вони познайомилися у Ялті у 1991 році. В Асмолова саме закінчився його концерт. «Чи не запізно у сорок років розпочинати виступи на сцені?» — запитав артиста Григорій. «Та ні, — почув у відповідь. — Якраз вчасно — вже є що людям сказати. А ти що вмієш?» — «Пісні пишу. Найвідоміша — «Вишні».— «Вишні»? Я думав, що це — одеська пісня, якій уже років п’ятдесят... Чим ти своє авторство доведеш?». —«А як це взагалі можна довести?» — спершу знітився Григорій, а потім подав співбесідникові пару аркушів паперу зі своїми текстами пісень. Асмолов, уважно все прочитавши, виніс вердикт: «Бачу — рука майстра! А яке у тебе прізвище? Гладков? Гладкових дуже багато. І всі — композитори, письменники. А по матері? Я й сам під материнським прізвищем гастролюю. Ліханський? Це вже для сцени краще».
На тому й розійшлися. Відтоді на радіо стали звучати пісні під псевдо «Григорій Ліханський». Своє ж авторство стосовно хіта «Поспели вишни в саду у дяди Вани» Гладков усе ж оформив згідно із законом.
Народний хіт тріумфально крокував країною і за її межами, а його творець працював у медичній сфері, споживчій кооперації, отримав три вищі освіти. Дотепер пише пісні, вірші, інколи — прозу, як російською, так і українською мовами. Про таких справді кажуть, що енергія у них буквально пульсує.
Григорій Євгенович показав мені безліч своїх творів — тут і пісня для Сердючки «Я асфальтировщицей была», ліричні, козацькі, військові, жартівливі, громадянського звучання. І найцікавіше — Гладков запропонував мені оптимістичний варіант гімну України, оскільки існуючий вважає надто песимістичним:
Розквітає незалежна, вільна Україна,
І живуть в ній добрі люди, як сім’я єдина.
Слава Богу, все збулося — мрії, заповіти,
Об’єдналися в державу Кобзареві діти.
Усміхнись, Тарасе любий, ти свого діждався.
А держава Україна — слався, слався, слався!
Наші люди — працелюби, руки золотії.
Хай міцніє Україна, сяє, багатіє!
Вже козацькі онучата розвернули плечі,
Щоб у світі стало менше болю, ворожнечі!
Знайте всі, не забувайте — є така держава!
Українському народу — слава, слава, слава!
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
