Номер 209 за 10.11.2009
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  За кого ви маєте намір голосувати на президентських виборах-2014?
Віталій Кличко
Юлія Тимошенко
Петро Порошенко
Арсеній Яценюк
Олег Тягнибок
Віктор Ющенко
Олег Ляшко
Сергій Тігіпко
Михайло Добкін
Ігор Марков
Петро Симоненко
інший представник колишньої опозиції
інший представник колишньої влади
ще не визначився
не піду на вибори
"проти всіх" / зіпсую бюлетень
Анатолій Гриценко
     

Від фанкоблюзу до кобзарства
Кобзар Юрко Фединський розповів «УМ», як американські хлопці, які грають у футбол і п’ють кока–колу, починають грати на кобзі
Тетяна ТЕРЕН   

Юрко Фединський. (Фото автора.)

Коли вам говорять про кобзаря зі США, ви одразу ж уявляєте замріяного музиканта з діаспори, який вірить, що лише там і збереглася українська автентика. Україна йому мислиться як ідеальна територія, де всі оберігають своє рідне і де кобзарі — такі ж зіркові особи, як і поп–виконавці. Таке уявлення розвінчує американський кобзар Юрко Фединський, який більше десяти років тому переїхав зі Сполучених Штатів Америки до України, бо переконаний: лише тут можна займатися справжньою українською культурою.

Фединський — постійний учасник українських етнофестивалів, а ще — кількох відомих етноколективів: «Хореї козацької», «Карпатіян», «Гайдамаків». Грає він професійно не лише на старосвітських бандурі та кобзі, а ще на басолі, торбані й більш звичній гітарі.

Минулого тижня він вкотре приїхав до Харкова на концерт виконавців на традиційних кобзарських інструментах «Живі струни». У вересні Фединський виступав у слобожанській столиці разом зі своїм американським навчителем — бандуристом Юліаном Китастим.

 

Друзі–колеги — «Гайдамаки», Скрипка, Компаніченко

— Що відчуваєш у Харкові, місті репресованих кобзарів?

— Мені нещодавно розповіли про одну львівську церкву, знищену свого часу більшовиками. Але львів’яни переконані, що дух тієї церкви зберігся, і зараз на тому самому місці вони будують храм за зразком попереднього. У Харкові відбувається подібна ситуація. Духовний центр українського кобзарства тут залишився. Нова ґенерація кобзарів має завдання відродити його, надбудувати стіни. Таких концертів, які періодично відбуваються у Харкові, немає в інших містах. Звісно, збереглася й харківська публіка, яка вміє відчувати цю музику. Тому те, що ми граємо на своїх інструментах, у Харкові оживає.

— 1998 року ти вперше приїхав в Україну і залишаєшся тут до сьогодні. Що спонукало до цього?

— Звичайно, я хотів побачити Україну, бо вважав себе українцем, отже, мав побачити свою країну. До цього про Україну міг дізнатися з якихось радянських книжок. Бабуня, яка з дідом свого часу й емігрувала до США, більше говорила про жахіття війни. Отже, я абсолютно не передбачав, якою буде ця зустріч. Головне, що я відчув, приїхавши в Україну, той самий дух, який живе в моїй бабуні. Але знайшов я тут і дух більшовицький, який досі сидить в Україні. Звичайно, цей дух стає менш відчутним із роками. Я з радістю народив тут свого сина — нині моєму Івану–Мирославу чотири місяці. Моя дружина родом із Полтави. У мене багато оптимізму стосовно України, хоча проблем тут, звісно, ще вистачає. Із цих десяти останніх років два я жив в Америці, був свідком терористичного нападу 11 вересня... Я жив тоді у Брукліні. Увімкнув телевізор — і побачив, як палає одна вежа. Подумав — чергове голлівудське кіно. А тоді впали обидва хмарочоси — і всі вжахнулися.

— Що змінилося у свідомості американців після тієї трагедії?

— Американці, звісно, замислилися: хто вони, що відстоюють? Я ж, навпаки, остаточно перестав відчувати себе американцем. Американці дивилися на мене, як на чужого. Я на той час прожив в Україні два роки, але мій бос (я працював секретарем в адвоката) уже вважав, що я прибулець, не американець. Хоча я 23 роки прожив в Америці! А потім мене запросили до співпраці «Гайдамаки»... Мене дуже вразила та музика, яку хлопці грали, — такий фольк–рок. Захотілося займатися чимось подібним, але досконалішим. Так виник ансамбль «Карпатіяни», що зібрав музикантів–фольклористів, які не лише володіли сучасними ін­струментами, а й досліджували етнічну культуру. «Гайдамаки» — прекрасний ансамбль, але вони не знають української музичної культури. Тому ми їх не копіювали, ми почали робити краще. До речі, є ще британський гурт «Карпатіяна» (британський гурт із Манчестера, створений 1996 року музикантом Юрієм Балюком. — Авт.). Є ще «Карпатіянс» — це назва, яку нашому гурту пропонував Олег Скрипка (плутанини з назвами додає ще французький гурт «Ле Карпат», минулорічний учасник фестивалю «Країна мрій». — Авт.). У мене взагалі є карпатські корені, басист Женя Левкович родом із Закарпаття, Паланюк — теж закарпатець.

— Потім виникла ще «Хореа козацька»...

— Так, це вже був не фольк–рок. Ми вирішили зробити менш популярний репертуар, більше знайомити з забутими речами. Тарас Компаніченко привніс танцювальний репертуар. Із Тарасом я познайомився кілька років тому. Ми зрозуміли, що є однодумцями, що обоє шукаємо не просто самовираження через кобзарство, а чогось вищого. Я був його учнем, потім колегою. У «Хореї козацькій» ми вирішили працювати без електричних інструментів, хоча експерименти з матеріалом собі дозволяємо. Якщо, наприклад, є якась забута українська поезія, ми самі додаємо мелодію, головне — щоб поезія й далі звучала. Ще я трошки співпрацював із «Божичами» й «Гуртоправцями», то було пізнання фольклору через спів.

Чоловічий голос із платівки — голос предків?

— Як так склалося, що американський хлопець, який, напевно ж, пив кока–колу і їв гамбургери, зацікавився кобзою та бандурою?

— Так, я пив кока–колу й грав у американський футбол. Мій тато — англомовний американець із німецьким, ірландським корінням. Мої брат і сестра, на їхню думку, є стовідсотковими американцями. Зі мною трапилося інакше: я рано збагнув, що не є американецем. В університетські роки я зрозумів, що таке — бути американцем: велика усмішка, веселість... Але свою неамериканськість я приховати не міг. Це відчуття було від матері й від її батьків. Моя мама мала фонотеку, де я знайшов повоєнний запис виступу капели українських бандуристів. Там лунав чоловічий голос, і я подумав, що то голос українця, то мій голос. Потім я познайомився з людьми з цієї капели, з Юліаном Китастим — і збагнув, що то моя родина. Юліан — головний нащадок тієї капели, він володів зіньківським способом гри на старосвітській бандурі.

— Ти жив у діаспорі?

— Два роки я жив у Нью–Йорку й дізнався, що таке діаспора, ґетто. Я розумів, що мені це не підходить. У діаспорі неможливо бути професійним кобзарем, для цього треба працювати в Україні.

— Ти можеш порівняти ставлення українців та американців до автентичної культури?

— Якщо запитати в американців про автентичну культуру, вони можуть перепитати: чи йдеться про ту культуру, яку вони привезли на цю землю з Європи, чи про культуру індіанців? Українці ж називають часто автентикою все, що відбувалося в нашій культурі до більшовицької революції. Якщо ж говорити у контексті кобзарства, то, на мою думку, американці до нашої культури ставляться об’єктивно, ми ж суб’єктивно. І часто у мене виникає думка: може, моє захоплення кобзарством — це прояв націоналізму чи навіть фашизму? Я часто себе запитую: я захопився кобзарством, бо це найкраща культура у світі чи через те, що це українська культура?

— Кобзарство навіть переважило блюз і фанк, які ти грав в американських клубах?

— Стосовно цієї музики я теж був об’єктивним. Це була музика чорних, а ми ними не були. Інша справа з бандурою. Я не займаюся експериментами змішування американської й української культур. У Києві я теж був причетний до кантрі–блюзового гурту «Біг крізь джунґлі», але ми нічого не мішали.

— В Україні має бути цікавіше для людини, яка займається культурою: тут є простір для експериментів...

— Українська культура поки що не знає, куди їй іти. Нам потрібно обрати своє, не стати ще однією Європою, Америкою, Польщею чи Росією... У нас немає стабільності, ніхто не знає, що з нами хочуть зробити інші країни. У нас немає боєздатної армії. Але мені подобається нинішня Україна, бо культура тут розвивається дуже активно. І я їй можу в цьому допомогти. Я — революціонер, я готовий це робити у непростих умовах. Наступний наш проект — капела, де всі гратимуть на різних кобзарських інструментах: торбан, панська бандура, вересайська кобза, старосвітська бандура. Учасники будуть із різних міст. За рік ми зможемо щось показати.

Статті по темі Друкована версія
Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
ІнФорУМ
Політика
Гаряча тема
Регіони
Світ
Точка на карті
Право
Здоров'я
Культура
Спорт
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев