Номер 209 за 10.11.2009
ПОШУК
Розширений пошук
Республіка Крим  Херсонська  Запорізька  Донецька Луганська Дніпропетровська Харківська Миколаївська Одеська Кіровоградська   Полтавська Сумська Черкаська Чернігівська Київська   Вінницька Житомирська   Рівненська Хмельницька   Тернопільська Чернівецька Івано-Франківська Львівська Волинська Закарпатська
МЕНЮ
Архів
Про “УМ”
Реклама в “УМ"
Політична реклама в "УМ"
Передплата на “УМ”
Контактна інформація
Архів опитувань
Карта сайту
РОЗСИЛКА
Підписатися
Відписатися
ОПИТУВАННЯ
  Коли, на вашу думку, закінчиться війна на Донбасі?
за кілька тижнів
за 2-3 місяці
до кінця року
за кілька років
важко сказати
     

Від фанкоблюзу до кобзарства
Кобзар Юрко Фединський розповів «УМ», як американські хлопці, які грають у футбол і п’ють кока–колу, починають грати на кобзі
Тетяна ТЕРЕН   

Юрко Фединський. (Фото автора.)

Коли вам говорять про кобзаря зі США, ви одразу ж уявляєте замріяного музиканта з діаспори, який вірить, що лише там і збереглася українська автентика. Україна йому мислиться як ідеальна територія, де всі оберігають своє рідне і де кобзарі — такі ж зіркові особи, як і поп–виконавці. Таке уявлення розвінчує американський кобзар Юрко Фединський, який більше десяти років тому переїхав зі Сполучених Штатів Америки до України, бо переконаний: лише тут можна займатися справжньою українською культурою.

Фединський — постійний учасник українських етнофестивалів, а ще — кількох відомих етноколективів: «Хореї козацької», «Карпатіян», «Гайдамаків». Грає він професійно не лише на старосвітських бандурі та кобзі, а ще на басолі, торбані й більш звичній гітарі.

Минулого тижня він вкотре приїхав до Харкова на концерт виконавців на традиційних кобзарських інструментах «Живі струни». У вересні Фединський виступав у слобожанській столиці разом зі своїм американським навчителем — бандуристом Юліаном Китастим.

 

Друзі–колеги — «Гайдамаки», Скрипка, Компаніченко

— Що відчуваєш у Харкові, місті репресованих кобзарів?

— Мені нещодавно розповіли про одну львівську церкву, знищену свого часу більшовиками. Але львів’яни переконані, що дух тієї церкви зберігся, і зараз на тому самому місці вони будують храм за зразком попереднього. У Харкові відбувається подібна ситуація. Духовний центр українського кобзарства тут залишився. Нова ґенерація кобзарів має завдання відродити його, надбудувати стіни. Таких концертів, які періодично відбуваються у Харкові, немає в інших містах. Звісно, збереглася й харківська публіка, яка вміє відчувати цю музику. Тому те, що ми граємо на своїх інструментах, у Харкові оживає.

— 1998 року ти вперше приїхав в Україну і залишаєшся тут до сьогодні. Що спонукало до цього?

— Звичайно, я хотів побачити Україну, бо вважав себе українцем, отже, мав побачити свою країну. До цього про Україну міг дізнатися з якихось радянських книжок. Бабуня, яка з дідом свого часу й емігрувала до США, більше говорила про жахіття війни. Отже, я абсолютно не передбачав, якою буде ця зустріч. Головне, що я відчув, приїхавши в Україну, той самий дух, який живе в моїй бабуні. Але знайшов я тут і дух більшовицький, який досі сидить в Україні. Звичайно, цей дух стає менш відчутним із роками. Я з радістю народив тут свого сина — нині моєму Івану–Мирославу чотири місяці. Моя дружина родом із Полтави. У мене багато оптимізму стосовно України, хоча проблем тут, звісно, ще вистачає. Із цих десяти останніх років два я жив в Америці, був свідком терористичного нападу 11 вересня... Я жив тоді у Брукліні. Увімкнув телевізор — і побачив, як палає одна вежа. Подумав — чергове голлівудське кіно. А тоді впали обидва хмарочоси — і всі вжахнулися.

— Що змінилося у свідомості американців після тієї трагедії?

— Американці, звісно, замислилися: хто вони, що відстоюють? Я ж, навпаки, остаточно перестав відчувати себе американцем. Американці дивилися на мене, як на чужого. Я на той час прожив в Україні два роки, але мій бос (я працював секретарем в адвоката) уже вважав, що я прибулець, не американець. Хоча я 23 роки прожив в Америці! А потім мене запросили до співпраці «Гайдамаки»... Мене дуже вразила та музика, яку хлопці грали, — такий фольк–рок. Захотілося займатися чимось подібним, але досконалішим. Так виник ансамбль «Карпатіяни», що зібрав музикантів–фольклористів, які не лише володіли сучасними ін­струментами, а й досліджували етнічну культуру. «Гайдамаки» — прекрасний ансамбль, але вони не знають української музичної культури. Тому ми їх не копіювали, ми почали робити краще. До речі, є ще британський гурт «Карпатіяна» (британський гурт із Манчестера, створений 1996 року музикантом Юрієм Балюком. — Авт.). Є ще «Карпатіянс» — це назва, яку нашому гурту пропонував Олег Скрипка (плутанини з назвами додає ще французький гурт «Ле Карпат», минулорічний учасник фестивалю «Країна мрій». — Авт.). У мене взагалі є карпатські корені, басист Женя Левкович родом із Закарпаття, Паланюк — теж закарпатець.

— Потім виникла ще «Хореа козацька»...

— Так, це вже був не фольк–рок. Ми вирішили зробити менш популярний репертуар, більше знайомити з забутими речами. Тарас Компаніченко привніс танцювальний репертуар. Із Тарасом я познайомився кілька років тому. Ми зрозуміли, що є однодумцями, що обоє шукаємо не просто самовираження через кобзарство, а чогось вищого. Я був його учнем, потім колегою. У «Хореї козацькій» ми вирішили працювати без електричних інструментів, хоча експерименти з матеріалом собі дозволяємо. Якщо, наприклад, є якась забута українська поезія, ми самі додаємо мелодію, головне — щоб поезія й далі звучала. Ще я трошки співпрацював із «Божичами» й «Гуртоправцями», то було пізнання фольклору через спів.

Чоловічий голос із платівки — голос предків?

— Як так склалося, що американський хлопець, який, напевно ж, пив кока–колу і їв гамбургери, зацікавився кобзою та бандурою?

— Так, я пив кока–колу й грав у американський футбол. Мій тато — англомовний американець із німецьким, ірландським корінням. Мої брат і сестра, на їхню думку, є стовідсотковими американцями. Зі мною трапилося інакше: я рано збагнув, що не є американецем. В університетські роки я зрозумів, що таке — бути американцем: велика усмішка, веселість... Але свою неамериканськість я приховати не міг. Це відчуття було від матері й від її батьків. Моя мама мала фонотеку, де я знайшов повоєнний запис виступу капели українських бандуристів. Там лунав чоловічий голос, і я подумав, що то голос українця, то мій голос. Потім я познайомився з людьми з цієї капели, з Юліаном Китастим — і збагнув, що то моя родина. Юліан — головний нащадок тієї капели, він володів зіньківським способом гри на старосвітській бандурі.

— Ти жив у діаспорі?

— Два роки я жив у Нью–Йорку й дізнався, що таке діаспора, ґетто. Я розумів, що мені це не підходить. У діаспорі неможливо бути професійним кобзарем, для цього треба працювати в Україні.

— Ти можеш порівняти ставлення українців та американців до автентичної культури?

— Якщо запитати в американців про автентичну культуру, вони можуть перепитати: чи йдеться про ту культуру, яку вони привезли на цю землю з Європи, чи про культуру індіанців? Українці ж називають часто автентикою все, що відбувалося в нашій культурі до більшовицької революції. Якщо ж говорити у контексті кобзарства, то, на мою думку, американці до нашої культури ставляться об’єктивно, ми ж суб’єктивно. І часто у мене виникає думка: може, моє захоплення кобзарством — це прояв націоналізму чи навіть фашизму? Я часто себе запитую: я захопився кобзарством, бо це найкраща культура у світі чи через те, що це українська культура?

— Кобзарство навіть переважило блюз і фанк, які ти грав в американських клубах?

— Стосовно цієї музики я теж був об’єктивним. Це була музика чорних, а ми ними не були. Інша справа з бандурою. Я не займаюся експериментами змішування американської й української культур. У Києві я теж був причетний до кантрі–блюзового гурту «Біг крізь джунґлі», але ми нічого не мішали.

— В Україні має бути цікавіше для людини, яка займається культурою: тут є простір для експериментів...

— Українська культура поки що не знає, куди їй іти. Нам потрібно обрати своє, не стати ще однією Європою, Америкою, Польщею чи Росією... У нас немає стабільності, ніхто не знає, що з нами хочуть зробити інші країни. У нас немає боєздатної армії. Але мені подобається нинішня Україна, бо культура тут розвивається дуже активно. І я їй можу в цьому допомогти. Я — революціонер, я готовий це робити у непростих умовах. Наступний наш проект — капела, де всі гратимуть на різних кобзарських інструментах: торбан, панська бандура, вересайська кобза, старосвітська бандура. Учасники будуть із різних міст. За рік ми зможемо щось показати.

Статті по темі Друкована версія
Обговорити у форУМі
РОЗДIЛИ
ІнФорУМ
Політика
Гаряча тема
Регіони
Світ
Точка на карті
Право
Здоров'я
Культура
Спорт
Калейдоскоп
ПОГОДА
Погода в Києві і по всій Україні.
КУРСИ ВАЛЮТ

НБУ

ГОРОСКОП
НОВИНИ САЙТУ
Реклама (06.09.10)
 



Разрешение на работу для иностранцев