Борис Возницький: Я знаю, як перевиховувати політиків

16.10.2009
Борис Возницький: Я знаю, як перевиховувати політиків

Борису Возницькому — 83. Але в поважному віці він випромінює таку неймовірну енергію, що позаздрить і молодий. Окрім своєї головної роботи — директора Львівської галереї мистецтв, Борис Григорович допомагав наповнювати першу виставку в «Мистецькому арсеналі» в Києві, оформлював із колегами інтер’єри в палаці Розумовського у Батурині. Тепер каже, що вирішив трохи зайнятися й політикою. «Мене недавно спитали на прес–конференції: навіщо вам займатися політикою, воно вам потрібно? Потрібно, тому що зараз така справа, що політикою треба займатися. Культура, музеї — зараз це все політика», — каже в інтерв’ю «УМ» пан Возницький.

Очевидно, що на майбутніх президентських виборах значну роль відіграватиме вибір інтелігенції. Зокрема, штаб Юлії Тимошенко вже здійснив спробу заручитися прихильністю культурної та наукової еліт у кількох областях. Із Львівщиною в БЮТ не все склалося так просто. Якась частина інтелігенції стала на бік Юлії Тимошенко, але невдовзі значно ширше коло діячів, у тому числі й Герой України Борис Возницький — голова Конгресу української інтелігенції на Львівщині, підтримали Віктора Ющенка.

Із паном Возницьким ми розмовляли не тільки про політику, а й про гетьманські столиці, музейні справи та роботи Пінзеля, які виставлятимуть у Луврі.

 

«Вибори стануть моментом переосмислення. Українці зроблять багато висновків»

— Борисе Григоровичу, чому ви все–таки вирішили зайнятися політикою?

— Віктор Ющенко — перший Президент, який займається Україною. Він займається нашою спадщиною, кризою нашої духовності. Ми весь час говоримо про кризу економічну. Але вона через півроку–рік закінчиться. А криза духовності — це величезна справа, на роки. І, поки ми не створимо духовної нації, в нас не буде могутньої держави.

Я сподіваюся, що все–таки Президентом буде переобрано Віктора Ющенка. Але, зважаючи на роботу, яку було зроблено для захисту національної спадщини, для подолання духовної кризи, то, навіть якщо буде інший Президент, Україна вже буде інакшою. Він мусить відчути і зрозуміти, що Україна думає про це, і Україна хоче від Президента саме таких кроків.

Ідуть вибори — ми не можемо сказати, кого буде обрано, бо вкладено великі гроші, мобілізовано багато співаків, по всій Україні розвішали плакати... Я дивлюсь на це — а мені болить. У нас, на Львівщині, є великі проблеми із Золочівським замком. Вітер зніс дах над однією баштою. Нам треба півмільйона гривень, щоб відновити башту. Якщо ми зараз не відновимо дахи, то будівля сильно зруйнується. Буде зима — і весною треба буде вже не півмільйона, а три мільйони. Вся Україна вже у виборах — а я не можу півмільйона дістати, це дріб’язок для наших кандидатів.

Вибори стануть моментом переосмислення. Мені здається, що багато людей ще не розуміють Президента. Вони говорять: Президент тут у чомусь винуватий, десь там у чомусь винуватий. Люди ще не оцінили, що зробив Президент для України і для історії. Я думаю, що вибори принесуть українцям багато висновків.

— Ви маєте на увазі, зокрема, і діяльність Віктора Ющенка щодо відновлення Батурина, Чигирина, побудови «Мистецького арсеналу»?

— Зроблено дуже багато. Цієї суботи ми «відкриваємо» Чигирин. Півтора місяця тому «відкрили» Батурин. Палац Розумовського двісті років стояв у руїнах. А це ж Чарльз Камерон, палац у Батурині — єдина в Україні будівля цього відомого архітектора! Павільйон, який стояв поруч із палацом, уже розібрали на цеглу. Якби Батурином не зайнялися — то гетьманська столиця вже ніколи б не була відновлена.

Звичайно, ми дуже хотіли цьому допомогти. Була проблема — не вистачало експонатів. Уже й Віктор Ющенко звернувся до мене: «Треба допомогти». Я зібрав директорів львівських музеїв і ми вирішили надати допомогу. Ми зробили інтер’єри палацу Розумовського. Передали свої експонати: деякі — тимчасово, але більшість — назавжди.

Відновлення гетьманських столиць — заслуга Президента. Віктор Ющенко затіяв величезну роботу — створення найбільшого національного музею України — «Мистецького арсеналу». Ми приїжджаємо в Полтаву — бачимо полтавську культуру, до Львова — бачимо львівську культуру. Але ніде не можна побачити, що таке Україна. Там має бути музей, який показав би Україну за 20 тисяч років — від Кам’яної могили до сучасності. Звичайно, треба зробити багато роботи. На жаль, цього року уряд не виділив коштів. Але наприкінці серпня ми вже відкрили «Мистецький арсенал». Ми засвідчили, що там усе–таки має бути музей. Тому що розмови ведуться про різне: буде інший Президент — побудують розважальний центр, ресторани, виставкові центри...

«Скільки пам’ятаю, завжди перевиховував начальників»

— Колись ви розповідали, що, коли Віктор Янукович приїхав до Львова, побував у Палаці Потоцьких у Львові, відвідав галерею, то був вражений побаченим. Як ви гадаєте, чи може мистецтво перевиховати політика? І чи може політик, прийшовши до влади, усе–таки переконатися в тому, що за культурними пам’ятками треба стежити?

— Сподівання є. В нас була і Юлія Володимирівна. Вона з таким великим інтересом оглядала експонати, що в мене склалося враження, що вона вперше побувала в музеї. Те саме враження в мене було й після Януковича (посміхається). Ці люди ж не знають цього. Зайшов Янукович — я йому показав музей. У нього був щільний графік, але він заїхав подивитися в Олеський замок. У своєму житті, скільки пам’ятаю, я перевиховував начальників — міністрів, керівників партійних осередків (посміхається).

Приїжджав Щербицький у Олеський замок. Всі казали: буде Щербицький — замок закриється, бо він ідеологічно шкідливий. На ЦК уже писали доповідні. Прийшов Щербицький — і так захоплено дивиться, а я йому показую, розповідаю. Викликав міністра культури: «Ви були в Одеському замку?» — «Ні, не був. А що, комісію треба направити?» — «Не комісію! А поїдьте подивіться, який замок зробили!»

Про те, як Мазепу поплутали із польським гетьманом Сапєгою

— Ви згадували про те, як наповнювався експонатами палац у Батурині, зокрема, із фондів львівських музеїв. А яким чином відбиралися об’єкти? Чи враховувалася історична епоха?

— Ми дуже ретельно це вивчали. Я почав читати, як жили Розумовські, про що думав гетьман Кирило, про його брата Олексія, який одружився на дочці Петра І Єлизаветі. Вичитав про те, що, коли Катерина ІІ змусила Кирила Розумовського зректися гетьманства, він повернувся в Батурин, побудував палац, і в одній із кімнаток лежав такий плащ для пастуха і сопілочка. Цим Розумовський хотів показати, що сам із села. Ми почали шукати щось таке з того часу. Знайшли у Чернігівському музеї.

Почали робити капличку, робимо вівтар. Я прочитав, що покровительницею Батурина була Свята Варвара — везу ікону Варвари. Потім згадали, що в Києві, у соборі Святого Володимира, є мощі — рука Святої Варвари. Патрiарх Київський i всiєї Руси — України Філарет перевіз їх туди, освятив. І там вже є мощі, вже є якась святість!

Ми зробили перший поверх — це галерея гетьманства. На жаль, оригіналів дуже мало: вони розсіяні не тільки по Україні, а й по світу. Але й тут проблеми. Шведи передали для Полтави портрет Мазепи. Ми робили виставку і попросили до Львова той портрет. Подивилися: а це ж зовсім не Мазепа, а польський гетьман Сапєга. Тобто навіть із цим виникають проблеми… І от на першому поверсі ми зібрали портрети. Наша мета — показати той час. Я привіз портрет Стефана Батория. Дехто каже: «Навіщо?» І я відповідаю: Батурин пов’язаний із Баториєм, він колись заклав його. Повісили портрети Катерини ІІ, Єлизавети Петрівни.

Другий поверх — це вже кабінет Розумовського, бібліотека, столова. Там уже оригінали. Розумовський їздив по світу — тож там є нідерландські речі, італійські. Третій поверх — інтер’єри того часу. Там мала столова, спальня.

Зі Львова передали у Батурин близько півсотні експонатів. Виїхали туди на тиждень із реставраторами — все розвісили, зробили інтер’єри. Там майже все зі Львова.

— Ці речі — з архівів?

— Так, в основному із фондів. Доводилося шукати… Не було портрету Кирила Розумовського. Приходить до мене наш «фондовик» Ігор Хомин і каже: «У нас є портрет чоловіка. Має орден Білого орла і Андріївський орден». Приносить, а це Кирило Розумовський! Звичайно, ми передали його в Батурин.

Приємно! Тепер у Батурин стоять черги. За два тижні палац Розумовських відвідало сім тисяч людей.

— А як усе це потрапило до Львова?

— Джерела — різні. Картинна галерея у Львові створювалась на основі колекції багатого магната Яна Яковича. Він жив на Поділлі і мав збірки іще з польських королівських часів. На початку ХХ століття ця колекція потрапила до Львова. Потім почали переходити інші колекції, щось передавалося в спадщину, щось купувалося. І в нас з’явилися збірки Садовських, чернігівські портрети. З тієї збірки і портрет Розумовського. Ми досі не можемо розібратися, як ця збірка потрапила до Львова.

Коли я прийшов у галерею (у 60–х роках. — Авт.), то в ній було 11 тисяч експонатів. А зараз — 60 тисяч. Ми їздили із експедиціями по Львівській області, збирали цінні речі. На Заході України ці пам’ятки ще вдалося врятувати, бо сюди радянська влада прийшла пізніше. На Сході все нищилося.

Але, хоч зараз не радянський час, ми можемо багато втратити. Маємо великі проблеми з охороною пам’яток. За роки незалежності в нас іще не було таких клопотів із охороною пам’яток. Скільки церков згоріло! У Норвегії стоять церковки XV—XVI століття, так їх навіть від вітру закривають. А в нас це не бережеться. Деколи церкви й підпалюють, бо хочуть побудувати нову, більшу. Ми затіяли із поляками цікавий проект — поставити під нагляд ЮНЕСКО 20 українських церков: 10 — з України, і стільки ж — із Польщі, з прикордонної частини. Нам треба позаздрити полякам: те, що лишилося, — вони охороняють, роблять екскурсії по українських церквах.

«Пінзель зі Львівської галереї поїде у Лувр»

— А до Чигирина ви передавали якісь експонати?

— У Чигирин — трішки, бо в них є якісь речі, вони багатші. Треба було битву за участю козаків, вівтарик такий маленький поставити у світлиці Хмельницького. До мене приїжджали двічі: привезли машину — забрали експонати, кілька днів тому приїхали ще раз — знову забрали.

У Чигирині відродили церкву, побудували шматок замку на горі. Та гора — це диво: вона височіє над Чигирином на 70 метрів, і на ній — велетенський пам’ятник Хмельницькому. На тій горі був замок. Там відбудували частину замку, називається бастіон Дорошенка. Почали будувати світлицю Хмельницького, гетьманську канцелярію.

— А як наповнювався «Мистецький арсенал»?

— Я вже четвертий рік голова музейної ради «Мистецького арсеналу». По суті, музей іще не діючий. Ми вирішили зробити хоча б виставку, щоб «застовпити», що тут буде музей. Там іще багато роботи: нема підлоги, опалення… Я передав туди Пінзеля — скульптора, який донедавна був невідомим, а тепер набув слави на всю Європу. Наступного року ми веземо Пінзеля в Париж. Приїжджала дирекція з Лувра, вибрали 26 речей, — виставлятимуться в капелі Людовика XIV. Це перший український художник, роботи якого виставлятимуться в Луврі. Зараз виставку в «Арсеналі» вже розібрали, там проводяться роботи.

— Чи має Львівська галерея від цього зиск? Частина експонатів передається у тимчасове користування, частина — назавжди...

— Ні, жодного зиску нема. Розумієте, якщо є святе діло — то це святе діло. Ми передаємо те, що можемо. Галерея, як і всі інші, може позичати речі. Наприклад, ми маємо договір із Міністерством закордонних справ. Передали їм 30 речей, уже виставляємо їх років 15. Одну річ уже вкрали: ми підняли галас, треба шукати! Бо як із МЗС можна вкрасти картину? Наші картини є у спортсменів, адміністрації, церквах… З цього ми маємо зиск. Але, коли йдеться про Батурин і Чигирин, — тут усе без власної вигоди, для доброї справи.

— Пінзель поїде у Париж — чи будуть із цього гроші?

— Перше, за що мусять платити, — це страховка, супровід і транспорт. Так заведено. Зацікавлений музей мусить сплатити за ці речі.

—  А вигоди нема?

— Фінансової — нема. Єдина вигода — що ми показуємо себе світові.

 

ДВІ СИЛИ

«Я був і в УПА, і в Червоній армії»

Інтерв’ю із Борисом Возницьким відбувалося на свято Покрови — день утворення УПА. У біографії Бориса Григоровича йдеться про те, що він служив у Червоній армії. Відтак — запитання: як відомий громадський діяч ставиться до визнання Повстанської армії на державному рівні?

— Я був і в УПА, — посміхається пан Возницький. — Мені було 16 років. У селі — воно неподалік від Дубна — я був найграмотнішим. Мене дідо вчив. Дід був залізчним майстром, працював ще при царі. І він казав: «Ти будеш інженером». За Польщі я вчився у Польській школі, 39–40–й рік — я вчився в радянській школі, 41–й рік — у німецькій школі, німецькому технікумі. У 1943 році вернувся в село, ховався. А Волинь — це ж скрізь партизани! І мене як найбільш грамотного в селі відправили у школу старшин УПА. Туди брали або грамотних, або вже «стріляних» упівців. Мене відправили в штаб УПА–Південь. Мені 16 років, і такий «Тиса» каже: «Дитино, ну куди тобі в ту школу? Через три місяці мусиш бути чотовим, командиром взводу. Та тебе слухати не будуть. Залишайся при мені!» (посміхається). І я залишився там зв’язковим.

А коли підходили радянські війська, він мене викликав і сказав: «Знаєш що, зараз прийде радянська влада, буде переформування і так далі — іди поки додому, а ми тебе, коли треба, знайдемо».

Я, пам’ятаю, взяв кілька гранат у кишеню, пішов додому. Через два місяці радянські партизани оточили село. І мене мобілізували у військо. Так я потрапив у радянську армію. Був на фронті, мав поранення. Тепер у мене два посвідчення: одне — Радянська армія, інше — УПА (посміхається).