Якраз цього року я побувала на цій самій вулиці Виговського у Львові, де й мешкає автор збірки. Мені, яка традиційно–банально настановлена на ста­рий Львів, його центрально–європейську «фактуру», звичайно ж, цей «спальний» район міста здався безстильним. Таким собі знеособленим місцем. Отож, коли побачила назву нової, сьомої, поетичної збірки Віктора Неборака, була заінтригована. Вона, ця книжка, виявилася для мене багато в чому несподіваною. Відчитала її як спробу поета з’ясувати передусім для себе самого: чи можна опоетизувати суціль рутинне, щоденне? Чи можна, як пише він, «бачити зворотній бік речей», речей начебто вочевидь профанних?

Із польської шляхетської родини Жевуських у XIX столітті найгучнішої слави зажили жінки — сестри Евеліна та Кароліна. Перша з них, яка за чоловіком мала прізвище Ганська, пізніше стала дружиною Оноре де Бальзака, а їхнє багаторічне епістолярне кохання може вважатися хрестоматійним зразком. На вісім років старша від неї Кароліна, більш відома за прізвищем першого чоловіка Собанська, мала славу найвродливішої жінки Одеси, в неї закохувались Пушкін та Міцкевич, про що свідчать присвячені вірші. Пам’ятають її і в трохи іншому амплуа: Собанській відведено цілу статтю у книжці, яка розповідає про знаменитих авантюристів. Менш знані французькі сторінки її біографії: з 1850 року Кароліна жила в Парижі, була коханкою драматурга Скриба, потім критика Сент–Бева, аби врешті–решт вийти заміж за поета Жуля Лакруа.

Так що їхньому старшому брату Генрику довелось побувати в ролі шурина водночас двох французьких письменників. Він не мав потреби опиратись на чужу славу — сам був талановитим літератором і залишив власну оригінальну спадщину у польському мистецтві слова. Утім у його житті був свій потужний «французький слід».