Режисер Ігор Ладенко: У нас театр акторських індивідуальностей

12.09.2009
Режисер Ігор Ладенко: У нас театр акторських індивідуальностей

Ігор Ладенко. (Фото автора.)

Театральний Харків живе передчуттям головної прем’єри сезону. Місто, в якому працює шість державних і з десяток «альтернативних» театрів, новою постановкою навряд чи здивуєш. Але цю чекають. І не випадково. Шість вистав, поставлених молодим (їм усього лише 9 років) колективом, незмінно збирають повні аншлаги і вже принесли зо два десятки яскравих перемог на вітчизняних та зарубіжних театральних фестивалях. Причому у грудку не збився вже перший конкурсний млинець — у 2002 році «Театр 19» став призером Всеукраїнського фестивалю сучасного мистецтва «Культурні герої ХХI століття», що відбувся в Києві. Відтоді студентська трупа отримала повне право називатися театром, а кожна її нова прем’єра стає предметом бурхливого обговорення у пресі й на інтернет–сайтах. Думки лунають різні, але в одному сходяться всі: Ладенко і Ко щось прохідне глядачу не запропонує.

Напередодні прем’єри (непохитно зберігаючи інтригу) про творче життя театру «УМ» розповів його незмінний режисер і художній керівник Ігор Ладенко.

 

«Вистави дорослішають разом із нами»

— Для себе я з величезним здивуванням відкрила, що чотири ваших перших спектаклі, які успішно йдуть досі й здобули перемогу на багатьох престижних фестивалях, були поставлені вами ще у студентські роки. Як їх створювали? Це винятково ваші ідеї чи спільна творчість трупи, акторський склад якої теж за дев’ять років існування театру, в принципі, мало змінився?

— Ми завжди все робимо разом. У нас робота не будується за принципом: режисер сказав, а актор, як робот, повторив. Мені цікавий актор–соратник, а не просто виконавець. Дуже багато речей обговорюють, дуже багато речей пропонують. Ще в інституті було якесь підсвідоме бажання своєї театральної справи, тому я відразу став мислити не уривками, шматочками, а цілісним спектаклем. І головне те, що саме в інституті сформувалося ядро нашого майбутнього театру. Тобто він ще не називався театром, але вже був ним, по суті, як команда з режисера і акторів. Ми створювали цікаві роботи, до яких керівництво не мало жодного стосунку. І вже від самого початку нами було закладено у виставах щось таке, що дозволяє їм з успіхом йти на сцені дотепер. Ось днями, наприклад, ми грали «Емігрантів». Перед початком я сказав, що цьому спектаклю вже дев’ять років, а він живе, розвивається, дорослішає разом із нами. Коли тобі двадцять років, ти розумієш якусь проблему з одного боку, а коли тридцять — уже зовсім по–іншому. Робота над цими виставами ведеться постійно, багато змінюється. Тому ми граємо їх досі, і, думаю, ще гратимемо.

— До речі, разом із вашими спектаклями підросло і ціле покоління харків’ян, якому ви прищепили бажання відвідуватив театр як такий. Добре пам’ятаю вечір, коли йшла на прем’єру «Любофф». У місті, та і країні в цілому, — театральне забуття. Інтерес до цього виду мистецтва, здавалося б, помер назавжди. Про це голосно «кричали» порожні партери великих академічних театрів. Було стійке передчуття, що в залі збереться дуже вузьке коло глядачів, які прийшли оцінити нове видовище за службовим обов’язком або за запрошенням. І раптом бачу зал (тоді ще «убитий» повною відсутністю навіть косметичного ремонту), переповнений молоддю. У хід пішли приставні стільці і просто стоячі місця. Відтоді для «Театру 19», слава Богу, у цьому сенсі нічого не змінилося. Квитки на спектаклі розкуповують миттєво. Вам як режисерові з цим, напевно, непросто жити? Піднявши на самому початку так високо планку, потрібно постійно перебувати в хорошій творчій формі.

— Слово «планка» тут, напевно, не зовсім доречне. Театр — це не спорт. Там усе зрозуміло: хто перший добіг — у того і перше місце. У театрі ж визначення найкращого дуже суб’єктивне. Нагородами і призами у нас усю стіну завішено, але до цього ми завжди ставимося стримано, іронічно, адекватно. Рости є куди.

З іншого боку, це чудово, коли театр веде діалог із глядачем в основному свого віку. Ми представляємо певне покоління, і в принципі це ж покоління переважно заповнює глядацьку залу. Хоча, безумовно, не лише це. І дійсно, в нашому поколінні було виховано відразу до цього виду мистецт­ва. Страшними шкільними культпоходами нас відохотили ходити до театру, здавалося б, назавжди. Я зустрічався з багатьма досить освіченими, цікавими людьми, на обличчі в яких при слові «театр» з’являється нудна, гидлива гримаса. Але часто ці ж люди, побачивши спектакль, що зумів зачепити їх за живе, автоматично стають завзятими театралами. Може, для когось і наша робота послужила таким ось поштовхом. Це ніхто не прораховував і це ніхто не міг передбачати, але зараз, озираючись, я розумію, що була у нашому місті порожня ніша. І ми цю нішу зайняли.

«Розумію нетерпіння глядачів. Але...»

— Сказати, що харків’яни вже зачекалися вашої нової прем’єри, — майже нічого не сказати. Про неї говорять, її обговорюють, хоча ніхто не знає про що конкретно йдеться. Може, відкриєте таємницю?

— Я розумію нетерпіння глядачів. Звичайно, нам і самим би хотілося, щоб нові вистави у нас з’являлися частіше. Але тут як подивитися. Є театри, що випускають раз у два місяці схожі одна на одну прем’єри. У якомусь сенсі йде виробничий потік. Нехай. Але нам це не цікаво. Для нас кожен новий спектакль має бути кроком уперед, чимось новим, іншим. Але прем’єра невдовзі обов’язково відбудеться. Подробиці тримаємо в таємниці, за традицією, до останнього. Дуже велике зосередження на творчій кухні і побоювання притягти щось непотрібне до робочого процесу. Мені не подобається, коли ще жодного спектаклю немає, а вже розміщують всілякі бігборди. Мовляв, чекайте, на підході найскандальніша прем’єра сезону. А чому вона, власне, має бути скандальною? Або, наприклад, не скандальною? Спектакль, у першу чергу, має бути цікавим, хвилюючим, актуальним. Таким, в якому кожен міг би знайти щось своє.

—  Ігорю, а ви не пробували запрошувати до свого театру інших режисерів? Так би і прем’єри траплялися частіше і вам глядачі не заважали розмірено творити своїм постійним нетерпінням.

— Хотілося б, звичайно. І я думаю, що це обов’язково станеться. Є організаційні труднощі, пов’язані з тим, що ми не можемо запросити когось зі знаменитих, цікавих май­стрів, адже їм потрібно виплатити великий гонорар. А цього у нас немає. Тому я бачу вихід у появі молодих талановитих режисерів. Але тут дуже важливо, щоб їхнє відчуття і розуміння театру збігалося з нашим, щоб це була одна мова, схожа мета. Завдання, загалом, стоїть непросте. Якби все було так просто, у нас уже стояла б черга, і я мучився б проблемою вибору.

«Мені цікаво, щоб актори грали серйозні великі ролі»

— У «Театрі 19» працює небагато акторів. Це пов’язано з матеріальними труднощами чи теж частина вашої творчої концепції?

— Так склалося від самого початку. Ми грали п’єси на дві, на три, чотири особи. І, оскільки нам цікаво було працювати з цими ж людьми, починали щось нове робити у тому ж складі. Потім приєднувався хтось іще. Ось такий природний процес. У принципі, цим наш театр теж відрізняється від академічних театрів. Мені цікаво, аби актори грали серйозні, великі ролі. А там, де в трупі п’ятдесят осіб, неминуче будуть масовки і службові виходи. Правда, коли виникає потреба, ми шукаємо, звичайно. У новому спектаклі, наприклад, додасться новий актор.

— Як вам працюється з Сергієм Бабкіним? Із співаючою зіркою в театрі, напевно, дуже непросто?

— Тільки не з «зіркою»! Це розтиражоване гламурне слівце найменше личить Сергію. Сергій Бабкін — справжній художник. Ми почали разом працювати і подружилися задовго до того, як його ім’я стало відомим. Знаю його дуже добре вже, як мінімум, десять років. Людей, яких не міняла б слава, популярність, — одиниці. У Сергія ж якийсь імунітет на зоряну хворобу. Причому дуже стійкий. Він неймовірно зосереджений на роботі, на творчості, а не на метушні, яка оточує все це. Такої ж думки я і про решту наших акторів: Олега Дідика і Наталю Іванську, Юрія Ніколаєнка, ще двох Сергіїв — Лістунова і Савлука, Сніжану Вартанян. Звичайно, у нас бувають суперечки, якісь винятково робочі зіткнення, але все йде у конструктив, на користь, результат. Тому я завжди говорю: у нас театр — акторських індивідуальностей. У трупі невелика кількість учасників, але кожен із них — дуже яскрава творча особистість. Саме це й цікаво.